Між «учора» й «завтра» не вічність — лише мить

Укотре про інформаційний простір, формування якого всі хочуть, але…

Віталій АБЛІЦОВ

 

Сумніших оповідей не                                                       знайдете,

Ніж про любов Ромео і                                              Джульєтти.

В.Шекспір

“Ромео і Джульєтта”

(пер. І. Стешенко)

 

Затиснена між владою й рекламним ринком журналістика завжди буде безпліднопровінційною

Хтось іронічно сприйме епіграф з В. Шекспіра до наших нотаток, але справді — сумнішої хроніки, присвяченої одному з найважливіших завдань десовєтизації незалежної України — створення адекватних вимогам дня засобів масової інформації, на наше переконання, немає.

Щоб абзац із інтерв’ю із З. Куликом не був самотнім у ланцюжку використовуваних аргументів, відкриймо стенографічні звіти засідань ВР України.

17 грудня 1992 року парламент розглядав “Закон України про телебачення і радіомовлення”. Учасники обговорення документа говорили про вкрай жалюгідне становище інформаційної сфери держави, про активний наступ комерційних телебачення, радіо та друкованих видань, про мовну політику в новій Україні.

Депутат О. Шевченко повідомив присутнім, що, зокрема, у Миколаєві працює телекомпанія, засновниками якої, за попередніми даними, є крім Держкіно СРСР і Радянського фонду культури ще й Міністерство оборони СРСР (?!). Депутат В. Ізмалков поінформував, що у Запоріжжі центральний телеканал “УТ1” дивляться лише 7 % населення, а ефір заполонили приватні ТБ “Хортиця”, КІЦ і московські телеканали.

Зауважимо, що О. Шевченко, очевидно, під абревіатурою “СРСР” мав Російську Федерацію, бо РФ ще 12 червня 1990 року проголосила державний суверенітет, а 12 грудня 1991го — вийшла з СРСР.

Але що ж то за загадкова приватна телекомпанія у Миколаєві, про яку згадав народний депутат?

Факт відомий — саме у південному Миколаєві 1990 року     В. Іваненко одержав ліцензію № 1 на право мовлення телеканалу “ТОНІС” (“Творче об’єднання нових інформаційних систем”).

Наміри у господарів “ТОНІС” були амбітними — на першому етапі створити 300 компаній на теренах СРСР.

Через деякий час миколаївська телекомпанія вже під назвою “ТетаТет” почала своє мовлення у Києві. І розташувалася не денебудь, а в колишньому просторому кабінеті секретаря парткому Держтелерадіо згаданого вище З. Кулика, котрий у той час очолював державний телеканал “УТ3”. Потім народився “ТонісПівдень” (Миколаїв), “ТонісЦентр” (Харків), “ТонісАзія” (Ташкент), “ТонісТюмень”, “ТонісВладивосток” і нарешті ще амбітніший проект — “Міжнародний слов’янський телеканал”.

Додамо до сказаного кілька слів про В. Іваненка. Інженеркораблебудівник, міліціонер — співробітник карного розшуку і раптом — телевізійник.

Хто знайомий зі світом телебачення не тільки як глядач, знає, що для реалізації названих проектів потрібні не просто значні кошти, а мільйони. І більше! Хто дав їх провінційним спритним діячам?

Тому й зацікавило народного депутата О. Шевченка, яким чином до засновників миколаївської телекомпанії потрапило Міністерство оборони Російської Федерації (нижче ми зустрінемо цю “мирну” структуру серед першозасновників нинішнього телеканалу “Интер”. А коли поставити ці факти у контекст сьогодення, то побачимо, що й анексія Криму, й бойові дії на Сході України — зовсім не випадкові, а наперед сплановані Кремлем: спочатку повністю захопити інформаційний простір, а потім і за “приростання територіями” взятися).

Продовжимо нотатки звертанням до сьогоднішніх подій.

Не так давно (18.12.2014) Національна рада з питань телебачення і радіомовлення ухвалила рішення про видачу ліцензії на супутникове мовлення ТОВ “ТРК “Всесвітня інформаційна служба”, яке планує запустити супутниковий телеканал “Pravda Russian World Channel”. На пропозицію одного з членів Нацради замінити у назві телеканалу Russian на Ukrainian представник засновників відповів, що у подібний спосіб не буде досягнуто передбачуваної телеаудиторії (?!). Мовляв, слово “український” відштовхуватиме російськомовних глядачів (?!). Закономірно, що один із членів Нацради висловив припущення, що насправді пропонується дати добро на “Канал русского мира” (?!).

Подібної інформації про складний клубок, яким є вітчизняний інформаційний простір і який його багатоликий внутрішній зміст, можна відкрити читачам дуже багато (газетна стаття не дозволяє це зробити).

Виокремимо головне.

За останні понад 20 років більшість, хто як керівники були причетні до діяльності радіо і телебачення, концерну РРТ (Концерну радіомовлення, радіозв’язку і телебачення), ОАО “Укртелеком” та інших споріднених організацій, займалися єдиним: накопичуванням коштів, і цей процес фактично не контролювали відповідні державні інстанції (якщо Рахункова палата й подавала урядам результати своїх перевірок, адекватної реакції на це не було).

Очільники творчих колективів ЗМІ чули одну відповідь: “Коштів у державному бюджеті на розвиток інформаційної галузі немає”.

І це у той час, коли обсяг рекламного ринку в Україні давно переступив тримільярдний поріг (у гривневому вимірі). У нас немає жодного неприбуткового комерційного телеканалу чи радіостанції (та й газету собі у збиток ніхто не видаватиме).

Власників недержавного (комерційного) сегменту телерадіоіндустрії цікавлять не духовні інтереси телерадіоглядачівслухачів, а лише прибутки (зауважимо, що за даними аналітиківдослідників у першому парламенті незалежної України олігархи були відсутні, у другий потрапило 17, у третьому стало 114, п’ятому — 250, шостому — понад 300). Хай ці цифри, можливо, й не точні — не в цьому питання, а в тому, що інтереси власників телерадіоканалів, періодичних видань зовсім інші, ніж у 43 мільйонів українців.

Сумна історія вітчизняного інформаційного простору — не боротьба за розвиток національної культури, науки, мистецтва, не діяльність на благо громадян, а невситиме прагнення вирвати “свій” шматок з їхніх скромних зарплат та пенсій, що не можуть збільшуватися, бо значну частину коштів державного бюджету витрачають на рахунки власників телекомпаній та їхніх союзників із концерну РРТ, “Укртелекому” тощо.

Культ “говорящих голів” сприяє агресивному проникненню у наш ефір

непрошених московських “гостей”

Те, що новорічний телетиждень викликав природне обурення і суспільства, й влади — явище невипадкове. Справді, далі так тривати не може.

Досить народжувати недолугі законопроекти (та ще й хвалитися цим, як це робить нардеп         О. Шевченко), практикувати призначення на відповідальні пости в інформаційній галузі провінціалів a la З. Аласанія та Ю. Стець і т. ін., котрі (як яскраво демонструють їхні самовпевнені інтерв’ю та телевізійні лекції на “УТ1”) мають приблизне уявлення про особливості телебачення як засобу масової інформації (цікаво, що їхні біографії певними епізодами нагадують життєпис В. Іваненка. Особливо З. Аласанії: теж інженер — не телевізійник, робив спробу найнятися до французького “Іноземного легіону” (взагаліто цим не хваляться навіть сержанти, — мабуть, це скромне звання — наголос на “мілітарних” досягненнях З. Аласанії, повернувся в Україну і… очолив у Харкові обласну телерадіокомпанію. І раптом київське призначення…).

І ухвалюються ці скороспілі урядові рішення у той час, коли московський інформаційний тиск на українських телеглядачів і радіослухачів, читачів перейшов критичну межу.

Ідеологи “Русского мира” зараз перебувають в апогеї своєї діяльності.

І це зрозуміло: Москва ніколи не збиралася відпускати зі своїх великодержавних кігтів ні Україну, ні її вітчизняний телерадіоефір, друковані ЗМІ.

Тому добре, що трансляція телеканалом “Интер” (у народі відомим більше як “Импер”) московського телевогника, у якому брали участь відомі артистиукраїнофоби, викликала в Україні шквал протестів і закликів до влади викинути одіозний телеканал із вітчизняного інформаційного простору.

Ситуація цікава, бо лакмусова (лакмус — барвник, здатний змінювати колір залежно від середовища, в яке потрапляє): по тому, яке рішення ухвалить офіційний Київ, стане зрозуміло, яке майбутнє чекає національні масмедіа — стагнація триватиме чи з’явиться шанс на поліпшення ситуації.

Вимога безальтернативна і, головне, юридично справедлива, оскільки “Интер” не заходив в Україну через двері, як прийнято у цивілізованому світі, а “вліз через вікно”.

До речі, в історії російського телебачення так відверто й зазначено: “20 октября 1996 года в Украине ОРТ был заменен на телеканал Интер” (ОРТ — Общественное российское телевидение). Чітко і ясно — “заменен”! До цього безцеремонного акту нахабного захоплення українського телеефіру з мовчазної згоди офіційного Києва причетна достатня шеренга відомих людей і з нашого боку, і з московського (називати прізвища, очевидно, смислу немає, оскільки багатьох уже немає на цьому світі, а хтось досі відсиджується у затишному куткукріслі, маючи солідну фінансову базу для безбідного існування. Бог з ними!).

Краще уточнимо, що в процесі “заміни” ОРТ на “Интер” із Москви до Києва “переселилися” й програми відповідного кремлівського проросійського пропагандистського напряму, а головне — ще не властиві у ту пору вітчизняній журналістиці хижацькі манери й “принципи” конкурентної боротьби за читачів, глядачів, слухачів…

Серед ініціаторівзасновників київського “Интера” крім “Советского фонда культуры”, “Общества А. Пушкина” та інших псевдонейтральних структур було й Міністерство оборони Російської Федерації (виходить, що запуск миколаївського “ТОНІСа” був лише пробним кроком).

Московське ОРТ 1996 року залишило за собою 29 % акцій Закритого акціонерного товариства, що вело мовлення під логотипом “Интер” (82,5 % акцій належали І. Плужнікову).

На відміну від вітчизняних телеканалів, передусім “УТ1”, непроханий московський гість розвинув в Україні суперактивну діяльність: розпочав мовлення на міжнародних супутникових каналах, поширив цілодобове мовлення по всій території України тощо.

У червні 2005 року пішов із життя І. Плужніков, і “Интер” потрапив під контроль В. Хорошковського. Ці події викликали гостру реакцію не тільки у журналістському середовищі, а й у суспільстві, але відповідей на виниклі закономірні питання немає досі (журналіст, а тепер ще й народний депутат С. Лєщєнко твердить про фальшування документів під час переходу власності на “Интер” від І. Плужнікова до В. Хорошковського і т. ін.).

Так що, повторюся, як закінчиться нинішня історія з “Интером”, стане зрозуміло, чи київська влада зробить рішучий крок — урештірешт, зверне увагу на убогий стан вітчизняного інформаційного простору і розпочне діяти адекватно до викликів часу чи продовжить імітацію турботи про ЗМІ: і електронні, і друковані.

Підстав сумніватися у позитивному для України вирішенні цього важливого питання немало. Наприклад, одним з тих, від кого залежить розв’язання виниклого вузла щодо програмової політики “Интера”, є голова Національної ради з телебачення і радіомовлення Ю. Артеменко. Цей діяч відомий, зокрема, тим, що свого часу був одним із тих одіозних запорізьких українофобів, котрі повністю русифікували обласну молодіжну газету, перейменувавши її на тижневик “МИГ” (а в Києві дивуються: “Як сталося, що запорізький край, який відвідував Т. Шевченко, за радянських часів так зрусифікувався?”. До речі, у столиці українського козацтва досі відсутній гідний пам’ятник Великому ПоетовіХудожнику, хоча розмови про це тривають уже, мабуть, півстоліття).

 

“Хлюпни нам, море,

свіжі лави!”

Твердити, що вітчизняна журналістика не має творчого потенціалу, несправедливо (тому й прийшли на пам’ять тичинівські рядки з його твору “У космічному оркестрі”). Є здібні особистості в колективах практично кожного телеканалу, радіоредакції чи друкованих ЗМІ. Але коли наше масмедійне небо завжди захмарене то міжпартійним протистоянням (у період виборів), то війною не на життя, а на смерть між олігархічними кланами, то й зірок не бачимо (сьогодні всі дружно називають третього учасника тих безкомпромісних сутичок — московський Кремль, що радо потирав і потирає спітнілі від задоволення долоні й використовує київські жабомишодраківки на свою імперську користь).

Тому мав рацію вищезгаданий З. Кулик, який, будучи учасником хижацької комерціалізації укрінформпростору, все ж наголошував на негайній зміні системи і правил його переформатування. Існуюче консервативне середовище (і владне, й суспільне) бачить доцільність розвитку ЗМІ винятково для забезпечення успіху на чергових виборах (а вибори в Україні в останні роки стали перманентним явищем — постійнонеперервним; витрати на них — чорна невситима діра в державному бюджеті).

Говорячи про консерватизм, передусім маємо на увазі людський чинник, іншими словами — суб’єктивні обставини.

Перегляньмо будьяке телешоу чи послухаймо будьяку радіопередачу з участю наших політиків, аналітиків, експертів…

Ті самі обличчя! Що серед журналістів, що серед політологів.

Щоправда, дехто переорієнтувся, а більшість залишилася на старих позиціях. Наприклад, завсідниці програми “Cвобода слова” (телеканал ICTV) О. Мусафірова (колись служила “Комсомольской правде”, нині — московській “Новой газете”) та Я. Соколовська (“Политические известия”) у перші роки відродження української незалежності виступали з дошкульними критиками політичних перемін у нашій країні (скажемо прямо: частіше дезінформували російських читачів, ніж об’єктивно висвітлювали події). Сьогодні перша насмішливий тон змінила на іронію та фальшиву турботу про українське завтра, друга залишилася на усталеній безпринципності — пише так, як того хочуть московські роботодавці.

За 23 роки київський Інститут журналістики, десятки вишів країни випустили сотні молодих фахівців із дипломами. Проте лише дехто з них спромігся досягти певних успіхів, заслужити увагу глядачів, слухачів і читачів.

А стається так тому, що у вишівських аудиторіях вони вивчали, так би мовити, “правильну” журналістику, а в реальному житті побачили іншу картину, створену егоїстамиолігархами. І більшість попливла за течією, сподіваючись на щасливий випадок.

Одиницям поталанило — справді незалежним й талановитим (для прикладу назву ведучого В. Зиму з телеканалу “Еспресо”).

Вітчизняна журналістика потрапила між жорен: зверху тисне влада, а знизу власники телеканалів, котрих турбує не якість телепродукції, а лише прибутки від реклами (звідси тривалі прокрутки часто недолугих рекламних роликів, що розривають трансляцію кінофільмів, навіть прямоефірні передачі).

У результаті в Україні телегероями стають здебільшого іноземці (очевидно, це вже характерне явище нашої нинішньої дійсності: в уряді — громадяни зарубіжних держав, у ЗМІ — мандрівні журналісти…).

І добре, коли іноземець — особистість незалежна й обдарована, як це упевнено продемонстрував Савік Шустер. А якщо прибився до нашого берега скомпрометований у Білорусі П. Шеремет (пам’ятаєте, як він висміював встановлення кордону між незалежною Білоруссю та її сусідами — стрибав навіжено то в один бік, то в інший: то в одну країну, то в іншу). В результаті опинився в Москві, де “героя” пригріли, дали роботу. І цей чоловік без жодного каяття за скоєне тепер повчає українську телеаудиторію, критикує київську владу, виступає у ролі непрошеного судді (?!). Не пощастило у Києві Є. Кисельову. Тут ситуація буденна: московський гість хотів догодити всім: і владі, й глядацькій аудиторії, і ще невідомо кому).

До речі, широко практикованим у нас телешоу успіх гарантують, зокрема, висококваліфіковані політологи, соціологи, аналітики. Де вони? М. Погребинський, Є. Копатько, К. Бондаренко, А. Єрмолаєв, Д. Видрін (на жаль, можна продовжити список) не мають довіри у телеглядачів, радіослухачів, оскільки скомпрометували себе прислужництвом різним антиукраїнським партіям, політикамрусофілам. Самотнім інтелектуальним островом залишається у нас Український центр економічних і політичних досліджень імені О. Разумкова. У решти так званих аналітичних центрів спільне гасло — “чего изволите?”

Отже — реформи і реформи!

Нові — європейські — умови діяльності ЗМІ відкриють такі бажані нам тепер таланти. У це належить вірити, незважаючи на те, що вони не потрібні сьогоднішнім провідникам (а особливо “ідеологам”) реформування нинішнього вітчизняного простору. Їм і так добре, оскільки скоробагатьки — власники електронних та друкованих ЗМІ — добре оплачують їхню скоморошну гру на сцені, що називається “Український інформаційний простір”. Телеекран щось там показує, радіоприймач теревенить цілодобово, газеткирептильки друкуються, грантоїди видають журналирептильки на кшталт “Телекритики” (незмінний провідник Н. Лігачова — колишня комсомольська діячка). Постійно організовуються бенефіси — відзначення “кращих з кращих” в інформаційній галузі країни (прямо як на бучних церемоніях із нагоди вшанування чергових лауреатів голлівудських “Оскарів”!!! І це у час, коли, як постійно твердять у владних структурах, у держави не вистачає коштів на розвиток не тільки інформаційної галузі, а культури загалом). Не вистачає, а водночас ухвалюється рішення про створення нового міністерства — інформації?!).

І відповіді на питання “Чому так відбувається?” всім відомі: поперше, в Україні пріоритет у масмедійній сфері має не інформаційний ринок (а так повинно бути у цивілізованій державі), а рекламний (якщо 2002 року він обраховувався 500мільйонним гривневим обсягом, то нині досяг понад 3мільярдного обсягу); подруге, за 24 роки у нас фактично нічого не змінилося щодо усунення з вітчизняного інформаційного простору передусім російських антиукраїнських телеканалів, радіостанцій, друкованих ЗМІ (як вони можуть бути видворені з України, якщо у владних структурах нині головують ті, хто й закріпив фінансово їхню присутність у вітчизняному інформаційному просторі?).

Тобто, слово у київських очільників розходиться з ділом. Декларуючи на всіх рівнях конче потрібні кроки (тим більше, в умовах війни!) щодо протистояння пропаганді “Русского мира”, влада навпаки зволікає із застосуванням конкретних масштабних дій у цьому напрямі, обмежуючись половинчатими заходами.

Тут не можна обійти увагою “вагомі” аргументи представників “п’ятої колони”, що репетують про дерусифікацію України тощо. Тим більше, що це питання гостро (а точніше — спекулятивно) сприймається на сході країни.

На наш погляд, потрібно ставити питання інакше: зрозуміло, що в Україні загальновживаними повинні бути всі мови, чиї носії мешкають у нашій державі. Але всі — від президента, прем’єрміністра та голови Верховної Ради й депутатів аж до державного чиновника найнижчого рангового рівня, мають володіти мовою народу, яким вони взялися керувати й плодами праці якого збагачуються. Іншими словами, належить говорити не про русифікацію чи українізацію, а про інтелектуальний рівень вітчизняної влади. Якщо людина не володіє хоча б однією іноземною мовою та до того ще й ігнорує державну, їй нічого робити у владі саме тому, що розумові здібності цієї особи не гарантують очікування від неї навіть скромних результатів, а тим більше успіхів — таких потрібних нам тепер.

Щодо електронних масмедіа, то у кожного громадянина України є можливість облаштувати супутниковий прийом будьяких телеканалів світового інформаційного океану. Кабельне телебачення, безумовно, має контролюватися, але не державою, а телеаудиторією (громадськістю!)

Як і діяльність суспільного (чи громадського) телебачення (цікаво, що “творці” декларованої НСТУ теж плутаються у визначенні назви “нової” телеорганізації; а суть у тому, що національне ТБ може називатися й державним — важлива не назва, а те, хто визначає зміст його діяльності: суспільство чи державна влада).

Отже, вкотре доводиться повторити загальновідоме: потрібне реальне роздержавлення ЗМІ.

Наріжні принципи концепції даної реформи: ліквідація всіх провладних структур, передусім Державного комітету телебачення і радіомовлення України, напівнародженого Міністерства інформації, різних комісій і організацій, що нібито “регулюють”, згідно з чинним законодавством, діяльність ЗМІ. Натомість повинні бути створені недержавні Національна рада у справах преси та електронних ЗМІ (приклади — Німецька, Британська, Австрійська, Нідерландська, Шведська, Австралійська ради); відповідні департаменти при міністерствах (наприклад, департамент у справах поліграфії при Міністерстві економіки чи промисловості; департамент реєстрації ЗМІ — структура колишнього Держкомінформу, діє нині в Міністерстві юстиції і т. ін.) тощо. Тобто, мусить бути створена нова — відповідаюча вимогам часу система сприяння діяльності масмедіа.

Звертання автора до зарубіжного досвіду зовсім не означає, що Україна не може виробити свою концепцію інформаційного простору (наприклад, у демократичній Франції є достатньо юридичних норм щодо захисту французької мови (якій надаються пріоритети) й вживання, зокрема, англійської мови і в ЗМІ, і  у діяльності театрів, рекламі тощо). Демократична Франція вважає за потрібне захищати свою мову (а значить, і культуру!), становище якої набагато щасливіше української.

 

Зробимо наперекір І. Крилову: об’єднаймо зусилля й дамо нове життя вітчизняній журналістиці

Отже, “Хто винуватий?” — зрозуміло, але от “Що робити?” — можливі різні варіанти, про що достатньо йшлося вище.

Автор спеціально залишив для фінальної частини нотаток ще один не менш важливий сегмент назрілих проблем. Влада, звільняючи вітчизняну журналістику від, можливо, й щирих добронамірних обіймів, повинна діяти у злагоді з журналістським середовищем, — а це сотні фахівців у столиці і в областях і районах (до речі, перегляд кількох місцевих видань — зокрема, газети “Рідний край” Куйбишевського району на Запоріжжі, яку редагує К. Причиненко, дає можливість порадіти, як мудро висвітлюються нинішні непрості будні прифронтових територій Сходу, де йдуть бойові дії. Газета стала бажаною у кожному домі й родині, бо несе правду й оптимізм своїм читачам).

Роздержавлення ЗМІ повинне відбуватися паралельно з радикальним реформуванням усіх керівних журналістських структур від Національної спілки журналістів до численних громадських фахових об’єднань. Їхні очільники теж повинні пройти люстрацію: час вимагає, щоб ми позбулися колишніх партійних та комсомольських активістів і вірних слуг минулого — донецького режиму. В Україні достатньо талановитих досвідчених журналістів, котрі здатні оновити НСЖУ (поперше, повинна бути створена масова профспілка, котра буде здатна захищати права журналістів у виникаючих конфліктах із працедавцями — власниками ЗМІ; подруге, в апараті Національної спілки за рахунок членських внесків повинна функціонувати юридична служба, призначення якої надавати безплатну правову допомогу членам НСЖУ знову ж таки у випадках спроб їхнього переслідування та несприяння виконанню професійних обов’язків, як вже прийнято говорити, з боку “ворогів преси”).

У київськім та обласних відділеннях НСЖУ необхідно створити громадські ради, завдання яких висувати на всі пости редакторів друкованих ЗМІ, керівників телерадіоорганізацій фахівців, а не провладних призначенців.

 

ххх

Зрозуміло, що ці нотатки — лише спроба окреслити першочергові завдання, покликані реформувати вітчизняну інформаційну галузь. Суспільне телебачення і радіо не повинні виникати на руїнах національних телерадіокомпаній. Податок за ліцензії, поширення телерадіопрограм в Україні, які повинні бути введені для власників недержавних телерадіокомпаній (так практикується, наприклад, у Швеції) забезпечить створення суспільного ТБ і радіо. І хай творче змагання, здорова конкуренція надасть можливість народу самому зробити висновок, хто лідер, а хто аутсайдер.

Іншого не дано!

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment