«Таймон», або Трилогія часу Юрія Щербака

Василь ШЕВЧУК,

міністр екології у 1998—2003 роках, професор, доктор економічних наук

 

Я не просто читаю книжки Щербака, насолоджуючись захоплюючим сюжетом, довершеним літературним стилем, який нагадує мені любимого нами обома Германа Гессе. Я зчитую їх із Простору, де записано все, що було, і що, ймовірно, буде.

Однак те, що може бути, не є жорстко детермінованим, воно може змінитися, якщо, хоча ні — коли (!) ми прозріємо.

Розбудити, пробудити, відкрити зіниці душ — таку нелегку місію узяв на себе Юрій Щербак. І зробив це з притаманними йому мудрістю, прозорливістю, небайдужістю, симпатичною іронічністю, здатністю відкривати очі на звичну і тому непомітну очевидність, життєвим досвідом і врешті — Прозрінням!

Діалектику влади, життя, любові, гордині, жертовності, усього, що творить історію світу і долю людини — Юрій Щербак вплітає у захоплюючий сюжет, який, одначе, не є головною ціллю трилогії. Її мета, як горизонт для мандрівника у Всесвіті — пошук Істини, яка відомо у Кого зберігається.

Вершиною драматургії “Часу смертохристів” є зустріч Гайдука (головного героя трилогії) з професором Вебером, автором книг, назви яких промовляють за цілу епоху: “Психологія ненависті” (2023), “Імперський психоз Росії: дорога до краху” (2026), “Паранойя політкоректності і загибель Європи” (2030), “Нові світові демони: психопатологія глобалізації” (2036), “Небезпечна психічна хвороба: криміналізація суспільств і держав” (2058).

Вебер, чия мудрість виростала з великої любові до людей і великої відповідальності перед Богом, закликає: “…не слухайте тих, хто постійно плаче над нещасною долею України, хто скиглить і розмазує соплі… Підніміться над історією, над сьогоденням. Почніть писати історію України з чистого аркуша. Чого Вам не вистачає? У вас і у вашого народу є не тільки майбутнє, але і блискуче минуле: Київська Русь. Велика держава, яка існувала тисячу років тому. Є християнство. Степ прийшов ненадовго. Тільки скінчаться трави і почнеться зима — степові коні залишаться без сіна…

“Старий переплутав століття, — вирішив Гайдук. — Вік бере своє. Тут не коні Батия, а “черепахи” і танки НижньоТагільського заводу” (стор. 449).

2011 року Юрій Миколайович надписав мені на книзі: “…від усієї душі цей погляд у майбутнє (сподіваюсь не пророчий)”. На жаль, через три роки НижньоТагільські танки з’явилися на нашій землі…

Гнітючою реальністю стає ще одне передбачення: “…телевізійний вірус, який вражає мозок людини і викликає психічне захворювання, до синдромокомплексу якого входять прогресуючий дебілізм, емоційна тупість і стан агресивної ненависті. Назвали його TDV — Television debylity’s virus” (стор. 447).

Щербак попереджає: щоб уникнути катастрофи, треба шукати нові шляхи побудови суспільства. “Старі проекти розвитку цивілізації вичерпано. Перш за все — так званий демократичний проект. Влада більшості над меншістю. Не може одна людина — навіть найгеніальніша, а вождями, гетьманами чи президентами стають, як правило, унікальні мерзотники і честолюбні параноїки, — втілювати волю і мрії мільйонів людей. Не може якась жалюгідна епітеліальна клітина керувати організмом людини. Керувати повинен мозок (у автора — це рада менеджерів, куди входять економічні, фінансові, соціальні, освітні, екологічні і безпекові менеджери” (с. 450).

От вам і рецепт технології конструювання майбутнього, щоб уникнути жорсткого зіткнення з ним! Чи ж слідуємо йому?

Міражі 2077 року починають проявлятися уже тепер і тут. До чого це може призвести, читаємо далі: “Одним з головних масових настроїв, що сформувалися в ті роки, стало почуття гріха й страху перед гнівом Божим. Позбуваючись влади телевізійного колективного зомбування, люди відчули особисту відповідальність за свої вчинки, почали більш гостро розуміти межу між доброчесним життям і гріхом”.

А ще через 100 років, у серпні 2177 року, Світовий конгрес, присвячений причинам і наслідкам Четвертої глобальної війни, підтвердив, що “період Темряви і Страху в новітній історії людства, на щастя, скінчився: разом з відродженням науковотехнологічного і промислового потенціалу, глобальної торгівлі та державного життя, відродженням збройних сил та геополітичної боротьби за ресурси, домінування і впливи, життя стало повертатися до своїх плюралістичних форм, до нових спроб людини скинути Бога з небесного престолу і зайняти його місце” (стор. 467—468).

Завершує ж Юрій Щербак першу книгу “Час смертохристів” сповіддю головного героя, у якому багато в чому вгадується сам автор, “Сину Божому Ісусу Христу з Назарета”, яка закінчується такими словами: “… і змарнілий, посивілий Аскольд з блаженним виразом обличчя тримає біля грудей тримісячного хлопчика, який, вигрівши спинку на батькових грудях, дивиться вдалину, і в цьому недитячому погляді світиться задумливий спокій — я не можу знайти іншого слова, хоч ідеться про немовля. Здалося, тихий малюк бачить те, чого не дано узріти нікому з нас” (стор. 475).

У другій книзі “Час великої гри” автор змалював майбутню картину світу, якою вона може стати внаслідок поширення ЗОМБІ — зони особливих міжнароднобезпекових інтересів. “З’явилася дуже велика небезпека того, що наступним ЗОМБІ оголосять Україну. Тобто ваші землі, ваше зерно, ваше можливе процвітання. Вся ваша територія перейде під міжнародний контроль” (стор. 151—152).

Як і в першій книзі, фінальні слова автор неспроста вкладає в чисті вуста дитини: “Я не знаю, куди ми йдемо — чи ми тікаємо назавжди з цієї землі, з цього осоружного Дикого Поля, оманливо схожого на рай, чи навпаки — повертаємося до себе, в свою країну, де нас чекають, де пам’ятають мою матінку і люблять тата, де наш дім, де неоране поле, де в повітці чекає іржавий плуг.

Вночі, коли до мене прийшло це дивне видіння, раптом прокинулася моя матінка, схопилася й заплакала — мабуть, привиділися їй та сама гора, Дніпро і чоловік із сином, що налаштувалися в дорогу, самі не знаючи — куди” (стор. 436).

Пригадую, як після виходу другої книги “Час великої гри” ми пили каву в кав’ярні “Кофе Тайм” і Юрій Миколайович хитрувато удавав, нібито ще роздумує — писати третю книгу чи ні. Я бачив, що думки його уже крутяться навколо “Часу тирана”, але все ж сказав: “Ви ж не залишите без відповіді останні слова дилогії — “куди”?

Не залишив. “Час тирана” у трилогії Юрія Щербака — особливо висока книга, майже апогей. Кажу “майже”, бо знаю й відчуваю — сходження до нових Вершин ще попереду. З кожним сходженням відкриваються усе вищі вершини. І в альпіністів, і в мислителів.

У прозрінні 2084 року Юрій Щербак передбачає епохальне відкриття елементарної частки часу, яку називає “ТАЙМОН”. Це відкриття лягає в основу “неспростовних доказів не лінійного, а викривленого, спіралеподібного і навіть зворотного руху цих часток… Всупереч догмі так званої “стріли часу” — тобто вічного руху від минулого через сучасність до майбутнього… історія різних народів і суспільств не веде їх до світлого майбутнього, а нерідко навпаки — до здичавіння, деградації, агонії, загибелі” (стор. 218).

Через незнання ефекту ТАЙМОНУ “…люди 2013 року, навіть найбільш освічені з них, що добре знали історію — але історію минулого, а не прийдешнього — не могли уявити, на що перетвориться карта світу через сімдесят років… На території Європи виникне двадцять один емірат — як результат гнилої політкоректності, фальшивої толерантності західних лібералів… Російська імперія впала, як стара напівзруйнована скотобійня, під вагою агресії Путіна проти України, його бундючних проектів відновлення колишньої величі, від всепоїдаючої корупції, алкоголізму, нерозв’язання національних питань і збайдужіння громадян. Сполучені Штати Америки припинили автономне існування… Китай …залишався загадковою силою, дбаючи лише — до кращих часів — про власні внутрішні інтереси” (стор. 219).

Можливо, не випадково автор для позначення свого відкриття обирає назву, яка походить від двох англійських слів: “time” і “on”, що разом означає “увімкнений час”.

Час на Землі увімкнений і обмежений для усіх — багача і бідняка, жорстокого правителя і простої людини, кривавого завойовника і жертви. Тільки Бог не знає меж ні у часі, ні у просторі!

Я довго не міг зрозуміти й змиритися, чому вже перед самим епілогом “Часу тирана” після нібито закодованого глибинним смислом (місцями на душу наверталися сльози) інтерв’ю Гайдука молодій, “а значить сміливій і жорстокій” тележурналістці Оксані, автор дав абзац про дебелого “Сірого Князя” з жовтим блиском очей гієни, його наглий виступ в Академії кратології (влади).

Навіщо, думалось, — ми тільки що пережили цей сором і не хочеться навіть згадувати, треба йти далі. Відповідь знайшов у останньому абзаці параграфа, написаного курсивом: “Посеред натовпу повстанців, що оточував згарище, можна було побачити нових, ще нікому не відомих кандидатів у Володарі, очі яких світилися відблисками пожежі, стаючи жовтими, схожими на очі гієн”.

І зрозумів — це застереження! Час може повернутися завдяки здатності ТАЙМОНУ рухатися й у зворотному напрямі, якщо ми залишатимемося такими байдужими.

“Міражі” Юрія Щербака з’єднують “Україну—Русь”. І справді — “Україна — не Росія”, Україна — Русь!

Це знімає дуже багато питань, історичних нашарувань, спростовує міфи, з’єднує віки, відкриває — “куди…”.

Залишається гадати і з надією сподіватися — коли ж у міражах майбутніх років “Україна—Русь” знову міцно стане на обидві свої історичні ноги як повноправна спадкоємиця великої Київської Руси — колиски християнства?

Нам украй важливо бачити — коли і куди, бо українська душа роздвоєна, розділена. І цей поділ не на Схід чи Захід, це добре видно крізь полум’я війни, що спопелило цей штучно накинутий поділ України з недобрими намірами колишніх політиківневдах.

Роздвоєність душ є ментальною.

Це барвисто, відверто, оголено аж до відчуття невсеоднішнього сорому демонструє діалог Гайдука і Крейди — цієї потвори “невмирущого архетипа” тієї частини української душі, за яку буває соромно. Але коли соромно, то “не однаково мені”.

Читаєш слова Крейди: “Ми — народ м’який, співучий, терплячий. Ми збереглися як народ тільки завдяки нашій покорі, нашому рабству, як ви кажете. Інакше би нас давно знищили в Сибіру. А так — жилине тужили в рабах Росії й Польщі. Жили краще, ніж наші хазяї. Бо ми — хитрі, а вони — дурні” (стор. 335).

Ніби й так можна “тишкомнишком прожити на левадах і у вишневих садочках…”. “Він (шейх Омар альБакр, якому хоче коритися Крейда) що, біля кожної хати патруль бусурманський поставить, всі самогонні апарати знайде? Та наші генетики полтавські виростять під видом баранів таких свиней… Генетично модифікованих!” (стор. 335—336).

Невже ця частина української душі готова й потерпіти, аби були галушки, сало і горілка?

Зовсім недавно ми бачили на білосиніх бігбордах: “Повысим зарплаты и пенсии”. І на ці обіцянкицяцянки знову купилися ті, хто готовий “бути рабоммалоросом”!? Добре, хоч цього разу їх уже виявилося не так багато.

Однак потужно звучить відповідь Гайдука — Координатора УкраїниРуси: “Запам’ятай, салоїде й галушкожере. Ти не знаєш українців. Ми не тільки народ Плуга, а й народ Шаблі. Ми вільні, горді та войовничі. Ти забув повстанців, партизанів, махновців, бунтівників, бандерівців, протестувальників. Українці вперті  як у житті, так і в бою. Згадай Майдан. І не будуть коритися ніяким місцевим султанам і ніяким Омарам. Не стануть рабами”! (стор. 335).

Саме ці слова головного героя — в основі справжнього історичного архетипу українців! Саме вони відкривають шлях до Прозріння, а значить, до Волі — нашої одвічної національної ідеї!

Юрій Щербак доводить, що у XXI столітті битва йде за душі, не за території! Наславши “бойову сарану” (передбачену автором інженернобіологічну зброю), відрізавши тонку скибку від єдиного і багатого у своєму різноманітті короваю УкраїниРуси, “імператор” програв прихильність десятків мільйонів душ.

Чорні енергії спустошують і душі, і території. А відрізана скибка швидко черствіє…

Хто не знає цього — неодмінно буде битим, навіть якщо кине у вир війни тисячі невинних душ заради своїх земних амбіцій. Крізь полум’я війни завжди проглядаються жовті відблиски очей гієн.

У “Небесному Єрусалимі” Юрія Щербака “…душі найбільших злочинців, які не каються і яким немає прощення, надійно замкнені до спеціальних капсул, наче високотоксичні радіоактивні відходи. Та чи так уже надійно? — чому ж тоді на Землі з’являються все нові й нові злочинці?” (стор. 416).

“Небесний Єрусалим” Щербака — гігантське космічне місто у центрі Всесвіту, де “живе Бог, Творець матерії, життя, енергії і людських безсмертних душ”.

“Бог на кожного долю родить”, — сказав колись під час нашої недільної бесіди дід Петро — Український Пророк, ясновидець Петро Дементійович Утвенко із Дивина, що на Житомирщині.

Заглянувши наприкінці за горизонт у тисячу років і тільки трошки одкривши для нас “Третій закон Бога — закон збереження і вічного кругообігу душ”, Юрій Щербак витлумачує, “що душі — це вічний, незнищенний потенціал природи, невичерпна скарбниця характерів, почувань, нахилів, надій, пристрастей і спогадів… Безсмертна душа не має паспорта, ця душа належить даній конкретній людині, а не державі…”. І що “держави душі не мають: держави — штучні, тимчасові утворення, вічними є землі, на яких живуть народи…”             (с. 414—415).

На мою думку, “трилогія часу” Юрія Щербака заслуговує на Шевченківську премію в галузі літератури, а можливо, — й Нобелівську.

Я цього щиро бажаю, але з не меншим хвилюванням чекаю нової книги Щербака, міражі якої я уже бачив у його прозрілих очах…

 

 

 

 

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment