«Не прощаюсь з тобою, моя Україно»

Алла АННЕНКОВА

 

…Пригадується мені давнядавня осінь. У неділю до нас приїхав батьків брат Петро, для мене — дядя Петя. Усі гуртом ми йдемо в Миколаївський ліс, що біля Диканьки. Заходимо в гущавину — а там опалого лапатого листя! Дорослі згрібають його в купу, і я падаю на неї. День здається золотим, бо всюди — золото кленів. А звідкись згори сипляться на мене цукерки “Іграшка”. Мені кажуть, що то від зайця, а я знаю (адже мені вже років із п’ять), що то привіз дядя Петя з Полтави. Був він тоді худорлявий, носив окуляри. Гарний із лиця (казали, що схожий на свою матір), із хвилястою чорнявою шевелюрою, але завжди тихий, задумливий і, як мені вже тоді здавалося, сумний. Я ще не знала, що життя не давало йому особливих підстав для оптимізму:

 

Я йшов між чорної злоби.

Круті, круті дороги слались.

Обіч хилилися раби,

А горді зрідка зустрічались.

 

Петро Петрович Ротач народився 24 січня 1925 року в селянській родині на хуторі Каленівщина біля села Слобідки тодішнього Роменського повіту на Полтавщині (нині Талалаївський район Чернігівської області). Хутір цей заснував у 90х роках ХІХ століття його дід — пасічник і хлібороб. Узявши банківський кредит у Ромнах, він придбав 20 десятин землі у спадкоємців полковника Новицького поблизу Панського лісу. Ліс був неймовірної краси, брати згадували його протягом усього життя. Звідти — їхня непереборна любов до лісової природи. На жаль, лісу того вже немає, вирубали будівники комунізму. А дідова земля, ставши колгоспною, заросла бур’янами і нині не обробляється.

Петро був наймолодшою дитиною в сім’ї. Узимку 1932 року сільські активісти вигнали на білий сніг родину з чотирма дітьми із власної хати, а майно розграбували чи продали за безцінь на торгах. На короткий час батько Петро Федотович добився повернення хати, і голод 1933 року вони пережили в ній. А вже наступного року були змушені ту хату продати. Так нищили українських хліборобів.

Одного разу маленький Петрик із 12річним братом Борисом підрядилися пасти колгоспних свиней. Страждаючи від голоду, їли з ними з одного казана, тяжко перехворіли на дизентерію. То був лише початок страдницького шляху майбутнього поета. І надалі життя не стелитиметься Петрові м’яким килимом. А доля ж дала хист до слова, який проявився рано: влітку 1941 року, до приходу німців, юнак уже працював у штаті Талалаївської районної газети. А в 17 років його, як і тисячі українських юнаків і дівчат, вивезли на примусові роботи до Німеччини. Працював на фабриці штучного волокна у саксонському місті Плауені. Перебуваючи у невільницькому таборі, продовжував писати:

 

Над табором хмари в блакиті

безмежній,

Вітри добру вістку несуть через гори…

Візьміть мене, хмари! У вашій одежі

Мене не помітять чужинціпотвори.

 

Вірші юного бранця, сповнені туги за Україною та волею, а також повість “Сумне дитинство” про долю семирічного хлопчика, який дивом урятувався під час Голодомору 1933 року, були надруковані в українському журналі “Пробоєм”, що виходив у Празі. Наприкінці війни доля звела Петра з талановитою творчою українською молоддю, яка гуртувалася навколо сільськогосподарського журналу “Земля” та розвагового видання “Дозвілля” для остарбайтерів. Ганна Черінь, Григорій Костюк, Олекса Веретенченко, Леонід Лиман, Леонід Полтава — пізніше ці імена стануть окрасою красного письменства в діаспорі. Петро Ротач, якого звільнили англійці, вирішив самотужки пробиватися в Україну. Потім була служба в Радянській армії і демобілізація 1946 року. Попереду — повернення на Батьківщину, де його чекали багаторічні поневіряння через оті публікації і постійний нагляд органів безпеки (чиєї?). Блискуче склавши вступні іспити у Рівному й Ташкенті, він лише з третьої спроби вступив до Полтавського педагогічного інституту і 1951 року отримав диплом учителя російської мови й літератури з відзнакою. Відтак поїхав учителювати на Поділля. Через рік повернувся до Полтави у зв’язку з одруженням із чарівною дівчиною, студенткоювипускницею педагогічного Аллою Клименко, яка стала йому міцною опорою в подальшому нелегкому житті, а у березні 1953 року подарувала сина Олександра, у майбутньому відомого архітектора, продовжувача літературознавчих і краєзнавчих пошуків Петра Петровича, нині, на жаль, біженця з Донецька.

…Життя молодої сім’ї легким не було. Петро не мав постійної роботи, його твори майже не друкували. Розпускалися чутки про його ворожі, націоналістичні переконання, дехто навіть радив виїхати з Полтави. Свого кутка не мали, винаймали житло. Дружина Алла мужньо рятувала ситуацію — працювала на кількох роботах: науковим працівником музею Івана Котляревського, екскурсоводом, викладачем залізничного технікуму, влітку приймала вступні іспити в абітурієнтів полтавських вишів. А головне — підтримувала морально свого опального поета. Він умів бути вдячним, тож незадовго до смерті написав вірш, присвячений дружині, у якому були такі слова: “Люблю й любив…”

1965 року із видавництва “Молодь” повернули рукопис поезій Петра Ротача “Гілка цвіту”, які мали вийти у колективній збірці. Була вказівка згори — цього автора не друкувати. Та справжній грім грянув на початку 1970 року, коли обласна газета “Зоря Полтавщини” надрукувала статтю під промовистою назвою “Чортополох”, у якій автор звинувачує Петра Петровича не лише в націоналізмі та ідейному однодумстві з П. Кулішем, а й у тому, що в дитинстві довелося йому зазнати всіх жахів розкуркулення звичайної селянської родини. Комуністична пропаганда вміла перекладати з хворої голови на здорову. Після того “Чортополоху” жоден вірш, жодна краєзнавча чи літературнокритична стаття Петра Петровича не могли пробитися до читача. Більшість полтавських літераторів і просто знайомих чи сусідів перестали вітатися. Можна лише здогадуватися, як стискалося зболене серце поета: “Я людям ніс добро й любов, вони ж як ворога зустріли…”

Контроль “органів” був постійним. Чого варті оті виклики в кадебістський номер у готелі “Київ”, куди щомісяця мав з’являтися Петро Петрович для виховних розмов! Його схиляли до співпраці, намагаючись заплямувати і морально зламати. Та він відповів: “Нехай краще інші стежать за мною, ніж я за кимось”. Недаремно дехто з полтавців називав його “полтавським Сахаровим”, порівнюючи з незламним академіком.

Та попри все він писав — це були літературні розвідки, краєзнавчі статті на теми, яких не торкалися інші дослідники. “Майфет, ДрайХмара, Ірчан, Зеров… Кінця їм немає. Кров іще й досі з їх ран Наші серця обпікає”. Міцніло його перо, і зростала поетична майстерність, про яку, за словами українського поета Петра Засенка, “можна судити по інтонаційноуспокоєному і звукописному рядку, в якому завжди проглядається плід вагомої думки”. А професор Мюнхенського Вільного університету Ігор Качуровський так охарактеризував вірші Петра Ротача: “То є справжня поезія — така, якою вона була від непам’ятних часів до другої половини ХХ сторіччя, коли запанувала по світі антипоезія”.

У другій половині 1980х років відчутно повіяв вітер змін, і українське життя в Полтаві почало оживати. Петро Петрович не був осторонь цих процесів. Написав Статут до першого установчого засідання клубу “Рідне слово” — першої демократичної громадської організації в місті, стояв біля витоків полтавської “Просвіти” і Товариства “Зелений світ”. Його твори почали друкувати в газетах і часописах, місцевих і республіканських. 1989 року у журналі “Київ” вийшла перша поетична збірка “Високі мислі — невипадкові”. Невдовзі Петра Петровича прийняли до Спілки письменників України, хоча ота запізніла почесть не надто схвилювала його. У 1990х роках вийшли книги Петра Ротача “Біля гнізда соловейка”, “Іван Котляревський у листуванні”, бібліографічний довідник “Розвіяні по чужині”, поетичні збірки “Що збулось, що не збулося”, “Крізь роки болю і надій”, “Рядки за рядками, літа за літами..” та інші.

На чільному місці у житті і краєзнавчих дослідженнях Петра Ротача завжди була постать Тараса Шевченка: “З Шевченком йшли ми крізь облуди, і кожний рабський дух долав”. Картотеку матеріалів, пов’язаних із перебуванням Кобзаря на Полтавщині, колом його приятелів, знайомих, шанувальників, митців, котрі увічнили образ Тараса, Петро Петрович збирав усе життя. Сам проїхав по пам’ятних Шевченківських місцях, зустрічався з музейними працівниками, слухав розповіді старожилів. Він розкрив тему зв’язку Т. Шевченка з Полтавщиною в книгах “Від Удаю до Орелі” (2005), “Від Яготина до Полтави” (2002), водночас розповівши і про людей, які вивчали полтавські шляхи національного генія, дбали про вшанування його пам’яті. Результатом напруженого дослідницького пошуку стала “Полтавська Шевченкіана”, яку автор скромно назвав “Спроба обласної (крайової) Шевченківської енциклопедії”. Насправді ця “спроба” варта роботи цілого дослідницького інституту і масштаб її — всеукраїнський. І том “Шевченкіани” вийшов у видавництві “Дивосвіт” за життя автора, 2005 року. ІІ том, який містить півтори тисячі статей, підготували до друку дружина Алла Олександрівна та син Олександр, завершивши те, чого не встиг дослідник. Друге видання “Полтавської Шевченкіани” вийшло до 200річчя від дня народження Кобзаря.

Петро Петрович помер увечері 13 червня 2007 року. Напередодні, стривожений погіршенням здоров’я батька, приїхав із Донецька Олександр із дружиною Людмилою. Вправна господиня і чудова кулінарка, Алла Олександрівна, як завжди, наготувала смачних страв. Востаннє сидів Петро Петрович за родинним затишним столом. А наступного дня відійшов у вічність. Його відспівували під склепінням тоді ще недобудованого СвятоУспенського собору. Поховали на центральній алеї міського цвинтаря. Того дня полтавське телебачення постійно давало на екран заставку: “Помер великий українець”.

Він справді був великим. Цей скромний, порядний інтелігент високої ерудиції протягом усього свого життя невтомно працював для України. Працював не для слави і почестей, не заради грошей. Працював, навіть не маючи впевненості в тому, що колись його твори дійдуть до читача. Він тихо робив свою справу за письмовим столом. Його велич — у відданості Україні, яку любив понад усе, у непорушності принципів людської порядності, у мужності й гідності не напоказ.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment