Сатирик від Бога

Анатолій ЧЕРНОВ,

м. Полтава

 

Народився Володимир Самійленко 3 лютого (22 січня за ст.ст.) 1864 року в селі Великі Сорочинці на Полтавщині. “Моя мати була кріпачка сорочинського дідича Черниша, — писав В. Самійленко в автобіографії. — Родина моєї матері належала до так званих дворових, тому при визволі від кріпацтва в 1861 році не одержала земельного наділу: тож моя мати мусила йти в найми”. Вона була взята “до покоїв” поміщиці Лисевич. Дівчина була гарна, ніжна і з бистрим розумом, мала приємний голос і вміла трохи грати на скрипці. Син поміщиці — Іван Олександрович Лисевич, багатий землевласник, мав власний оркестр музикантів, сам грав на скрипці, був нежонатим. Побачивши гарну дівчину Олександру, він звернув неї увагу. Але коли треба було одружуватися, він запропонував замість шлюбу гроші і землю. Олександра, не взявши нічого, відійшла до своїх батьків, де й народила сина Володимира. “Охрестили мене в церкві св. Спаса, — пише В. Самійленко, — до метрики записано як незаконного сина “крестьянки Александры Кондратьевны Самойленко”.

Першою вчителькою грамоти була його мати. Початкову освіту майбутній письменник одержав у дяка, потім навчався у Миргородській початковій школі. Мати Самійленка в той час була економкою в домі старого поміщика — ліберала і блискуче освіченого дворянина Олексія Трохимовського, який взявся дати хлопцеві освіту. (Між іншим, якраз у хаті його батька, Михайла Трохимовського, й народився Микола Гоголь). Він дозволив юнаку користуватися бібліотекою, зумів розвинути зацікавлення чужими мовами. По смерті Трохимовський залишив матері Володимира в спадок 30 десятин землі, чималу суму грошей і пенсію на виховання сина, що дало можливість Володимиру вступити до Полтавської гімназії. Там вперше виявилося поетичне обдаровання хлопця. Він пише жартівливі вірші про вчителів, друзів. Однадві спроби російською мовою, якою проводилося навчання в гімназії, а тоді рішучий перехід до своєї, української. Самійленко в біографії пише: “З дитинства в дідовій хаті між своїми кревними я жив оточений українською стихією… слухав чумацькі пісні, які співав дядько Герасим Бокитько — козак, дід якого чумакував і, взагалі, впивався чарівною українською мовою Миргородського повіту, яку я визнаю найкращою, як дуже оригінальну, з найкращою фонетикою, взагалі багатою лексично”. У старших класах, здобувши певні знання з курсу іноземних мов, береться перекладати твори російських письменників і твори античної літератури, зокрема “Іліаду” Гомера. В останніх класах гімназії написав вірші: “Переспів”, “Грішниця” і “Ридання душі”.

“Скінчивши гімназію в Полтаві в 1884 році, я вибрав для університетських студій Київ, хоч мені радили подаватися до Петербурга, — пише В. Самійленко… — А я знав тоді уже добре, що Київ є осередком українського руху, бачив, що ті нечисленні українські книжки, які тоді виходили у світ, друкувалися майже виключно в Києві, чув, що в Києві існують українські гуртки, що там живуть українські письменники й наші вчені, і я рішуче вибрав Київ”.

Роки навчання в Київському університеті (1884—1890 рр.) Володимир Іванович згодом назве найщасливішими в житті. Молодість, коло запальних ровесниківоднодумців (С. Шелухін, О. Тулуб), тісне спілкування зі славетними родинами Старицьких, Косачів, Лисенків, із О. Кониським, і з іншими членами “Старої Громади”. Він учасник українських культурницьких гуртків “Хрестоматійне товариство” та “Літературної Громади”, куди належала Леся Українка та інша літературна молодь. Самійленко вступає до нелегального гуртка “Братерства тарасівців”. “Члени цього товариства, — писав В. Самійленко, — зобов’язувалися всюди маніфестувати своє українство, розмовляти в публічних місцях українською мовою й між собою, і з чужими, щоб тим привчити ширшу публіку до того переконання, що мова українська є не тільки мужицька мова, як звичайно тоді писалося й говорилося…” Слід пам’ятати, що він вчився у часи, коли діяли сумнозвісні укази про заборону українського слова (1863 і 1886 рр.) Над усяким його проявом тяжіла цензурна заборона: “Нє било, нєт і нє будєт”. По школах — не тільки не вчили української мови, а й згадка про Україну була тоді неможлива.

За час навчання в університеті В. Самійленко досконало оволодів іноземними мовами, які вивчав ще змалку. Дмитро Дорошенко писав: “Самійленко був добрий знавець романських мов — французької, італійської й іспанської, само собою розуміється, він знав чудово й мову українську”.

Ще в студентські роки Самійленко сформувався як зрілий поет, автор елегійнофілософських роздумів, гумористичних і сатиричних віршів і тонкий перекладач. Його твори під псевдо В. Сивенький, В. Іваненко, В. Полтавець, Л. Сумний, Смутний, за сприяння І. Франка, друкуються в галицьких і буковинських періодичних виданнях — “Зоря”, “Ватра”, “Дзеркало” та інших. На початку 1886 року свідомі українці, студентство, із захопленням зустріли його анонімний сатиричний вірш “Ельдорадо”, де з вражаючою саркастичною силою, нищівною дошкульністю та вбивчою іронією “оспівувалися” порядки в одній “щасливій”, “процвітаючій” країні, — легко вгадувалося, що йдеться про Російську імперію.

“У 80х роках київська “Стара Громада” мала звичай посилати щороку двохтрьох молодих українців із студентських гуртків до Галичини, щоб вони бачили українське національне життя у вільніших конституційних умовах і, таким чином, докінчували своє національне виховання та загартовувалися в українській ідеї”, — писав В. Самійленко. Саме на нього випав вибір, і 1887 року він виїхав до Львова. У Львові він зустрічається з І. Франком, який одразу помітив непересічний талант молодого письменника, став для нього щирим другом і порадником. Володимир Самійленко намагається привезти з тієї подорожі кілька українських книг та переправити їх через кордон не вдалося. “На щастя, я догадався з тих книжок, що були з авторськими написами на моє ім’я, здерти картки з написами й перевезти ті картки окремо у своїй кишені, так що, зловивши книжки, не могли пізнати, кому вони належали. Інакше б мені, тодішнім звичаєм, прийшлось би було помарширувати кудинебудь літ на п’ять до Вологодської губернії”, — пригадував поет.

І все ж одну книгу він перевіз: Біблію українською мовою. “Як кричав жандармський шеф України на молодого поета В. Самійленка за привезення зза кордону Біблії українською мовою, — писав Х. Лазаревський, — як обіцяв його згноїти в тюрмі за те, що той займається “малоросійськими гадостямі”.

Перша збірка “З поезії В. Самійленка” побачила світ 1891 року. Другу збірку — “Україна” — видав І. Франко у Львові 1906 року. До цього видання І. Франко написав передмову. В поезії В. Самійленко не міг не оминути сатиричного сарказму проти всього деструктивного в українському суспільстві. У вірші “Людність”, — поет, іронізуючи, подає духовний стан суспільства:

Найкращії пориви, гарячі почуття

Розсікли ми ножем холодним

міркування,

І склали ми собі розмірене життя

Без глибини думок, без сили

поривання.

Та все ж поет вірив у народження повноцінної української людини:

…Потреба вищого бажання

в серце стане

І викличе в душі рої забутих

мрій.

Не міг Самійленко мовчанкою оминути північного сусідамоскаля з його традиційношовіністичною природою панування над іншими народами, що й подав в уже згаданому “Ельдорадо” та в інших віршах: “Заклопотаний росіянин”, “Російська серенада”. Царській Московії поет присвятив сатиричну комедію “У Гайхан Боя”, яка яскраво викриває тоталітарну систему панування. З’являються драматичні твори “Геростат”, “Маруся Чураївна” та “Драма без горілки”.

Водночас, І. Франко та С. Єфремов високо цінили ліричну творчість В. Самійленка, ставили його до лав видатних ліриків. Як приклад, подано уривок із його колискової — “Вечірньої пісні”, яку поклав на музику К. Стеценко і яка стала улюбленою народною піснею:

Тихесенький вечір

На землю спадає,

І сонце сідає

В темнесенький гай

Та літературна творчість поета не давала коштів на прожиття. Доводилося шукати роботу на державній службі. Біографи підкреслюють, що Самійленко був людиною непрактичною. Тож як пише В. Дорошенко, “увесь вік поет прожив бідакомневдахою”. Не закінчивши, як належало б, університету, не одержавши вищу освіту, Самійленко не міг одержати якогось відповідного становища на службі. Спочатку працював на пошті в Києві, згодом у Земстві в Чернігові, де працював тоді Михайло Коцюбинський. Самійленка і Коцюбинського єднала не тільки література: обидва були членами Братства Тарасівців. Відомий лист М. Коцюбинського до російського письменника Г. Мачета (до речі, автор пісні “Последнее прости” (“Замучен тяжелой неволей”) — улюбленої пісні Леніна) від 13 серпня 1899 року, з якого ми довідуємося не тільки про умови праці Самійленка в Земстві, а й про нього самого як людину. У листі М. Коцюбинський дає характеристику Самійленка як “одного з помітніших українських поетів, перекладача Данте і Мольєра, людини освіченої, талановитої, надзвичайно чесної і симпатичної”. Коцюбинський просить Мачета допомогти Самійленку влаштуватися в Акцизне товариство в Житомирі, де працював Мачет. В іншому листі до М. Грушевського 1905 року М. Коцюбинський нагадує вченому, що літературна допомога, яка була виділена Самійленку від НТШ, до нього не дійшла. “Тим часом він тепер дуже і дуже потребує гроші, бо й досі не має жадного заробітку”.

У Чернігові В. Самійленко працював секретарем редакції “Земський Збірник”.

1900 року В. Самійленко звільняється з посади. Згодом поет часто міняв місце праці. Ми бачимо його в Катеринограді на Кубані, в Миргороді — на посаді секретаря земської управи, в Києві, де працює в редакції “Ради”. 1903 року В. Самійленко разом із видатними діячами культури бере участь у відкритті пам’ятника І. П. Котляревському в Полтаві. 1907 року В. Самійленко складає іспит на нотаріуса, і переїжджає на Чернігівщину, де в Добрянці відкриває нотаріальну контору.

Та все ж службовець із Самійленка, як пише В. Дорошенко, був кепський. Нудна бюрократична робота його не цікавила. 1917 року поет переїздить до Києва і бере активну участь у відновлених українських часописах. Обурює, як обійшлася з Самійленком уже нова українська влада — уряди Центральної Ради та Гетьманату. Його влаштували в Генеральний Секретаріат освіти на посаду діловода, призначивши мізерну зарплатню, — аби лише не помер із голоду. “Вигляд мав вельми нужденний, — згадувала про Самійленка дружина Б. Грінченка, Марія, — убрання на йому було старе, був якийсь прибитий”.

Після окупації України більшовиками разом з українським урядом емігрує в Галичину. Там він працює в “Просвіті” та продовжує писати й перекладати. 1921го виходить друком велика поема “Гея”, присвячена збройній боротьбі проти російського окупанта в 1920—1923 рр. Герої поеми — селяни — які повстали проти більшовицького режиму:

За триста літ раніше ми давали

Одважности лицарської зразки,

І от тепер неначе повставали

З могили запорізькі козаки,

Та йдуть проти московської навали…

У вигнанні Володимир Самійленко животів у злиднях, хронічно хворів, пережив смерть обох доньок. Виснажений фізично і морально, втративши надії на національне відродження, 1924 року повернувся до Києва. Батьківщина зустріла поета непривітно, холодно і навіть вороже. Недужий, знесилений Самійленко був  пригнічений морально, фізично, голодував. Віра Матушевська, дружина редактора київської “Ради”, Федора Матушевського, яка працювала лікаркою земської лікарні у Боярці, утримувала своїм коштом старого і хворого письменника аж до його смерті і за свій кошт поховала в Боярці, під Києвом 12 серпня 1925 року.

В. Дорошенко писав: “Тихо й непомітно зійшов він у темну могилу серед вимушеної мовчанки українського громадянства, позбавленого змоги поховати славного поета з урочистістю, гідного його заслуг для української літератури. Тільки невеличкий гурток відважився провести його в далеку дорогу, бо хоч Самійленко й був поворотець, але влада не могла дарувати йому його антисовєтських писань”. У невеличкому гуртку, що проводив поета в останню путь, були Л. СтарицькаЧерняхівська та єпископ УАПЦ Стороженко.

Минуло майже 90 років як не стало поета Володимира Самійленка, але його вогнисте слово, що лунало, як бойові сурми, та закликало до бою, родило творчу думку та будило приспані почування українського духу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment