Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
ІСТОРІЯ ЛЮДИНИ — не тільки історія її діянь, звершень і невдач. Історія людини — передусім історія її душі, яка тими діяннями, звершеннями і невдачами не вичерпується. І коли б така історія була написана і фенотип тієї чи тієї людини постав у всій повноті, у ній би віддзеркалилася не тільки сама людина, а й прожитий нею час у всій сув’язі причиннонаслідкових зв’язків. І це був би такий промовистий документ, перед яким похитнулася б власне історія як реєстрація подій і фактів.
Але історія душі в її вичерпності і тяглості в часі ніколи не буде написана. Бо попри примноження цивілізаційних чудес, малоймовірний винахід таких барометрів і сейсмографів, які зафіксували б мінливу температуру і тектонічні струси цієї загадкової субстанції у її незліченних імпульсах і конвульсіях нервових волокон. Тим паче у їх словесному еквіваленті.
Та якщо неможлива фіксація усіх спазмів і судорог душі, то лишається ословити їх причини, спробувати розібратися, що ж діється з людиною, яка опинилася в епіцентрі руйнівних процесів.
Україна сьогодні — дерево, узурповане шапкоподібною омелою. Скільки шапок, стільки й ненатлих паразитів. Картина вкрай обтяжлива. Збитки від втрати Криму, війна, зруйнована інфраструктура Донбасу, багатомільярдні зовнішні борги, метастази олігархату, інфляція, шалене здорожчання цін, непідйомні комунальні платежі, продажна Феміда, розбещеність на всіх рівнях, зрадництво, криміналізація суспільства, знецінення людського життя, шахрайство і здирства, а загалом — тотальна деградація на всіх напрямах під орудою дворушної слабкої влади, відчуженої від національних інтересів.
ДеревоУкраїна ще тримається, але вже наявні ознаки омертвіння, видимий кістяк сухостою. Багатоголова шапкоподібна гідра висмоктує живильні соки і, схоже, тільки Юрію Змієборцю під силу відрубати той ліс голів.
За такої руїни самозбереження людини у кращих її якостях стає проблематичним. Замордована державним хаосом, поневажена і принижена потоптуванням своїх прав і свобод, загнана в кут людина стає небезпечною. Вона, як зацькований звір, ладна кидатися на кожного, зокрема й на таку як сама. Для зацькованої людини ворог увесь світ. Вона підсвідомо хоче помститися за всі свої негаразди. За те, що кожен день її життя — безперервне приниження. Зацькована людина нерозбірлива в засобах і готова на все. Її розлюднення прямо пропорційне негативу оточення.
За Фроммом, є різні форми ненависті. Етика переважно має справу з ірраціональною ненавистю. Пристрастю людини до руйнації, до каліцтва життя. Ціна адаптації до рабства — втрата людиною або ж пониження інтелектуальних і моральних якостей. Людина може пристосуватися до негацій суспільства, але почуватиметься спустошеною. Спустошеність — посестра зацькованості.
Україна буквально загачена неякісним людським матеріалом: колаборантами усіх мастей. “Києвом бродить цілий табун зрадників і спонсорів сепаратизму й тероризму” (І. Лосєв, гта “День”). Порошенко обіцяв суспільству новий закон про вибори на пропорційній основі і не дотримав слова. Не без його помочі до Верховної Ради потрапили антиукраїнські “опозиційники” рабиновичібойкишуфричі, депутатимажоритарники. Економіка не демонтується. Олігархат зростається з новою владою. Підписання Україною у вересні минулого року сумнозвісних Мінських угод — акт приниження державою своїх громадян. Немирне перемир’я обернулося та обертається досі безперервними смертями й каліцтвами. Порошенко у супрязі з Турчиновим та Яценюком ризикує постати перед судом історії за цю односторонню “вирубку”. Державні гріхи цих трьох денаціоналізованих мушкетерів примножуються. Український гуманітарний простір відсутній. Режим Януковича не засуджений ні в судовому порядку, ні законодавчим актом. Убивці і грабіжники продовжують убивати і грабувати. Ніхто не покараний за здачу стратегічних підприємств і військової техніки.
В. Куйбіда, науковець і письменник: “Чому Україна після нападу Росії негайно не заявила про свій вихід з СНД? Чому після анексії Криму і конфіскації там державного майна не націоналізувала власність РФ в Україні, не інтернувала засновані росіянами підприємства, принаймні не зупинила діяльність філій російських банків? Чому ми втратили військову техніку в Криму, чому після нападу на Крим не було вивезено стратегічні об’єкти з південносхідних областей у центральні і західні? Чому Україна вимагає від інших держав застосування санкцій щодо Росії, але не запроваджує свої санкції і навіть візовий режим з державою, з якою перебуває у стані війни? На десятки таких “чому” відповіді немає” (“Літературна Україна”).
Відповідь є. На хвилі Майдану до влади прийшли не державники, а гравці в державність, мародери нової генерації.
ЛІНІЙНА ГЕРОЇЗАЦІЯ МАЙДАНУ як монолітного патріотичного спротиву — емоційний сплеск поверхової свідомості. Намагання уніфікувати те, що уніфікації не піддається. Людина Майдану сумарно — носій розбалансованих інтересів. Майдан возніс її над суперечностями. Дарував ілюзію єдності й цільності. Це употужнило спротив, але не усунуло різності. Єдність виявилася ситуативною. “Революція гідності” не дала результатів, на які сподівалися. Розбалансованість восторжествувала як тільки завершилася остання фаза активного протистояння. Помінялася влада, не помінялися діяння влади. Каламутні води державності після бунту не стали прозірнішими. Повторилося те ж саме, що сталося десять років тому. З однією, щоправда, суттєвою різницею. Падіння Кучми було “благополучним”, падіння Януковича — кривавим.
Майдан — це тимчасовий тріумф людини, збуреної кричущою несправедливістю і непевністю існування. Культурний елемент Майдану — лишень його тонкий прошарок. Він завів Майдан, ошляхетнив його, надав йому шарму, але плоди зусиль пожали люди сцени Майдану. Я не знаю, хто автор цієї дефініції, але вона дуже влучна. Люди сцени Майдану — люди фрази, а не діла. Що й підтвердилось невзабарі. Підтверджується й досі.
Але культурний елемент Майдану зіграв свою історичну роль. І применшувати цю роль не випадає. Це він змусив світ протерти очі і вдруге відкрити Україну. Це він реанімував слабку нашу віру: а може, не все ще втрачено? не всі вітальні сили народного організму підірвані? Це завдяки йому ми впали у прекраснодушну оману і гріємося хибним уявленням, що Майдан цитадель патріотизму, де кожна цеглина щільно припасована одна до одної. Та й чому б не погрітися, не розслабитися у лиху пору помайдання, принагідно згадавши формулу: у мистецтві одурений мудріший від неодуреного. А що є наше життя як не мистецтво, як не гра сил, що не завжди підвладні розуму.
Люди сцени Майдану. Талановиті ритори, солісти, актори. Вони парадний фасад Майдану. Його політична напрямна. Спрямовуюча сила. Віддамо їм належне: Майдан без них не був би Майданом. І якщо його коріння — соціальна людина, то вони її крона. Пафосний шум тії крони розчулював нас до сліз. Вони вловлювали наші затаєні бажання. Віртуозно грали на струнах наших сподівань. Вони обіцяли справедливість і покару злочинцям. Найспритніші з них нині наші вожді. І що ж ми бачимо?
Суцільне румовище. Не тільки в державному господарстві, а й у душах людей. Замість справедливості — нарощування кривд. Замість покари — тріумф безкарності, заохочення нових злочинів. Куди ж поділася їх романтична піднесеність? Їхня обіцяльна натхненна риторика? Їх підім’яв тривіальний прагматизм. Тривіальний тому, що пов’язаний не з інтересами держави, а з їхніми шкурними інтересами.
Цей тип людей блискуче висміяв Достоєвський у “Записках із підпілля”. Позірно розвінчуючи “дурних” німецьких і французьких романтиків, які, не помічаючи реальності, співають свої “надзоряні пісні”, герой “Записок…” в’їдливо зауважує: не те, мовляв, у нас. У наших краях, як відомо, немає дурнів. Тим і відрізняємося від “прочих немецких земель”. Тільки поміж нами можливі романтики, які, сповідуючи “прекрасне й високе”, не забувають про свою вигоду. Тільки серед нас останній негідник може бути “возвышенно честен в душе”, не перестаючи бути негідником.
Жодною мірою не применшуючи роль спрямовуючої сили Майдану, без якої він міг би обернутися на бунт сліпий і безпощадний, усе ж візьмемо до уваги цей пасаж з письменника, на якого зіперлася чи не вся модерна філософія. Тим паче, що з огляду на українську специфіку, проблема — культура і влада завжди сприймалася під знаком фатальності. Ставлення до культури — є, було і буде мірилом українськості влади, що відомо кожному, обізнаному з українською історією.
Порошенко — людина сцени Майдану — прихиляв серця співгромадян пристрасними монологами. Порошенко — людина влади — умудрився насторожити частину суспільства уже в своїй ефектній інавгураційній промові. Він жодним словом не прохопився про гуманітарну політику. Навіть побіжно, задля годиться, як це було в попередників, не згадав про культуру. Прикрий недогляд? випадковість? — чухали потилиці бідолашні інтелігенти, марно шукаючи в тексті промови те, за що можна було б зачепитися. Скоро з’ясувалося: ані те, ані інше. Власник 5го каналу, джерела живлення усіх, спраглих перемін, як і прем’єр Яценюк, дружно відвернулися від тієї сфери життєдіяльності, яка єдина за безперервних принижень не давала українській людині остаточно зневіритися.
При пильнішому зацікавленні причиною такої нелюбові було зауважено, що навіть лексема культура табуйована. Вона неприсутня ні в українських, ні в англійських промовах наших очільників.
У листопаді минулого року в пресі з’явилося звернення під назвою “Де стратегія захисту української культури?” Підписали його керівники творчих спілок. Йшлося про те, що “в Україні досі помітна неприхована тенденція до акцій, ворожих духові української національної культури, установка на послаблення ролі наших духовних орієнтирів”. Мовилося про незаконне обкладання творчих працівників податками, про рейдерські захоплення приміщень спілок, про надмірну плату за комунальні послуги й землю, про загрози відмови від фінансування українського книговидання і кінематографа. Наводилися приклади обурливого розподілу державних коштів: на річні потреби університету “співучого ректора” Поплавського виділено понад 200 мільйонів гривень, на заповідник “Бабин Яр” — 1 мільйон 379 тисяч, а на “Національний заповідник “Биківнянські могили”… 20 тисяч гривень. Промовисті цифри в сенсі зацікавлень і культурних запитів державних чиновників і рівня їхньої національної свідомості. Звернення завершувалося воланням: “Почуй нас, Президенте! Почуй нас, уряде! Почуй нас, Український парламенте!”
НЕ ПОЧУЛИ, ЯК НЕ ЧУЛИ Й ПОПЕРЕДНІ КЕРМАНИЧІ. Але цього разу уперта схильність до глухоти може повернутися проти самих глухарів. Після Майдану у суспільстві сталися незворотні зміни. Зокрема у напрямі самоідентифікації. Тому гуманітарна політика з орієнтацією на залишковий принцип сприймається після всіх потрясінь як анахронізм. З іржавою гуманітарною зброєю українському світу у боротьбі з “русскім міром” не вистояти. Інвестиції в культуру — інвестиції в духовне здоров’я країни, у її прийдешнє.
Цитата з гти “День”: “Нині письменник поставлений на коліна, перетворився на прохача у різноманітних спонсорів, фінансових інституцій. У тієї ж Держави. Комусь щастить, комусь ні. А може, саме ті, кому не щастить пробитися крізь сонм літературного жебрацтва, і є найголовніші носії культурних смислів? І є тими, кого завтра назвуть справжніми носіями розумного, доброго. Та й самому українському суспільству, зануреному у інформаційну жовтизну, вкрай важко повертатися до великих, складних текстів”. Це — зі статті Н. ДзюбенкоМейс.
Суспільство, якому “вкрай важко” повертатися до “великих текстів” — суспільство цивілізаційної епохи, де грубо порушений закон спадковості. Велика культура і велика література неможливі там, де руйнується фундамент.
В’ячеслав Липинський твердив, що зло властиве людській природі, що людина ніколи не буде досконалою. Знали це і до нього. Але він, консерватор Липинський, розглядав прогрес як безперервність культурних та історичних діянь, як накопичення досвіду.
Нам хотілося вірити, що після кондових, радянського вишколу номенклатурників, дрімучих невігласів і мародерів, ми нарешті отримали державців нової якості. Гайгай. Уже маємо те, до чого не додумались навіть Табачник з Януковичем: міністра культури за сумісництвом. Влада зекономила, сказати б, на українськості і рухається у цьому напрямку й далі. На черзі замах на національні заклади культури. Їх збираються зіпхнути на утримання місцевих бюджетів, що з огляду на політичні реалії означатиме фактичне їх знищення. “Отже, нині поле боротьби переноситься у сферу культурного простору, в чутливу зону історичної пам’яті. Програш українських сил на цьому ратному полі стане остаточним присудом Українській Державності”. (О. Пошивайло, директор Інституту керамології).
Істинно. Духовну Україну вимивають з України, як мерзотники з неправедно нажитими статками вимивають пісок із Дніпра.
“А заради чого ми тоді воюємо?” — запитав Черчіль, коли йому в розпалі війни запропонували урізати кошторис на культуру. Позиція державника, свідомого, що культура — невмируща сутність нації, її обличчя. А й справді — заради чого? — запитати б у Порошенка з Яценюком. Утім, чи варто: відповідь відома наперед. І буде вона така ж банальна і дворушна, як і їх діяння. Або взагалі її не буде. Не дочекалися ж ми відповіді від їхніх попередників на наше волання: “То яку країну ми будуємо?”
Питанні й досі на часі. Не мали й не маємо ідеології. Ідеологія ж, нагадує Фромм, це та система ідей або уявлень, що постає перед мислячим суб’єктом в якості абсолютної істини. На основі цієї істини і будує він свою концепцію світу. І знову питання: а яку Україну можна збудувати на основі відлучення українців від їхніх традиційних цінностей? Ні, краще не думати. Але ж думається. І тяжко.
Не ідеалізую “Свободи”. Та це та партія, ідеологія якої якнайбільше відповідає інтересам корінної нації. Її програш на виборах — це й поразка “Майдану”. Його домінанти. Його імперативів. Доказ слабкості того, що називають національною самосвідомістю. Звичайно ж, постаралися вороги. Та, схоже, допомогли програти й учорашні соратники. Дуже вже незручна партія для тих, хто поневажує цінностями, яким немає ціни. У першій половині листопада минулого року гта “День” зусиллями свого аналітика І. Лосєва, підсумовуючи наслідки виборів до парламенту, висловила підозру, що влада просто “злила” “Свободу”. Мотивація: фракція українських націоналістів відлякувала її радикалізмом, непоступливістю щодо капітулянтів і зрадників. Та й з Москвою легше домовлятися без них, свободівців. Їх відсутність, як сказано, “істотно полегшить торгівлю українськими територіями і національними інтересами”. Націоналісти, писав Лосєв, це сторожові пси нації, які першими мають помічати виклики і загрози її існуванню. А під час війни наявність повноцінної націоналістичної фракції в парламенті вкрай необхідна. Владі, зокрема Порошенку, закидалися безпринципність, нерішучість, лояльність до п’ятої колони, розходження між словом і ділом, екзотичні кадрові призначення, безконечний продаж — цебто непродаж особистого бізнесу, бездарність у ролі верховного головнокомандувача, абсурдний військовий парад у столиці напередодні війни. Перелік фактів самодискредитації лідера завершувався нещадним висновком: Ющенко політично девальвував себе за рік. Янукович — за півроку. Порошенко — за 100 днів.
У другій половині листопада того ж року “День” знову виставив рахунок президенту. За небажання чи невміння обмежити апетити новітніх феодалів з тим, щоб дати можливість вільніше дихати малому й середньому бізнесу, за принизливе прогинання перед Путіним. Журналіст іронічно запитував: цікаво, з яким відсотком довіри до себе зустріне Порошенко Новий рік? А в грудні за два тижні до Нового року той же невгамовний Ігор Лосєв жорстко констатував: “На фронті — бездарне керівництво, що перетворює наших солдатів і офіцерів на пасивну мішень для ворога, танкові колони російської армії абсолютно безперешкодно їздять через наш кордон, а “гуманітарні” конвої регулярно забезпечують терористів ДНР і ЛНР усім необхідним озброєнням і боєприпасами. А в тилу — бардак. Невже за дев’ять місяців влада не змогла спрогнозувати можливу втрату вугільних шахт Донбасу й діяти превентивно? А тепер, проспавши ситуацію, нам вимикають електрику, загрожуючи взимку заморозити Україну. Якщо так усе піде й далі, то неминуче постане питання про відповідальність Президента та прем’єрміністра. І відповідальність не лише політичну. Дедалі очевиднішим стає прагнення влади змінити країну, принципово нічого в ній не міняючи, а лише перефарбувавши клановоолігархічний фасад у синьожовті кольори, зберігаючи систему КучмиЯнуковича вже без Януковича, але все ще з Кучмою (якого подеколи запрошують на разові акції). Це свідчить про повну втрату нинішньою елітою інстинкту самозбереження. А незадоволення мас діяльністю влади нестримно зростає”.
ОЛІГАРХ ПОРОШЕНКО УСПІШНІШИЙ НІЖ ПРЕЗИДЕНТ ПОРОШЕНКО. Його корпорація Roshen, незважаючи на заборони, і досі контролює 7 % усього кондитерського ринку Росії, а Міжнародний інвестиційний банк, головним акціонером якого є Президент, а керівником його батько — збільшив статутний капітал аж на 50 %. І це тоді, коли у всій банківській системі активи зросли усього на 5 %. Завод Roshen не могли запустити в Росії 3 роки. А як тільки Порошенко став президентом, Липецька кондитерська фабрика запрацювала на повну потужність. Іде війна, гинуть люди, частка ж компанії Roshen на російському кондитерському ринку не зменшується.
Так, олігарх Порошенко переграє президента Порошенка. І малоймовірно, що другий обжене першого. Коли вмирають тисячі людей у країні, що обороняється, а бізнес першої посадової особи процвітає у країні агресора, то це бізнес на крові. Коли президент бреше і ця брехня стає притчею во язицех усього суспільства та ще й за екстремальних умов, такий президент сам собі риє яму.
Шевченко запевняв, що діждемося свого Вашингтона. На жаль, не заповідається. Принаймні у найближчому часі. Нам такого б, як Помпіду. І такого міністра культури, як Мальро. Даруйте, забув: посада ця у нас ліквідована.
Психологічний клімат сучасної людини — стійке відчуття абсурдності існування. Довкруж ознаки паралічу волі, безсилля й безвиході. Ті, хто вбивав і калічив людей на Майдані, не покарані. Підозрюваних тримають під домашнім арештом, щоб вони тікали. Борються з корупцією, а корупціонери почуваються у безпеці. Продажні генерали на своїх посадах. За Іловайськ ніхто не відповів. Країна знемагає у тенетах боргів і водночас має годувати донецьких і луганських відступників. Забезпечувати їх газом і електроенергією. І яке ж це в дідька перемир’я, коли бандитам дозволено вбивати, а бандитів — ні!
Людина, втупившись в екран телевізора, бачить усе те ж саме: вибухи, руїни, трупи, труни. Ловить безрадісні новини з уст речників АТО і з жахом зауважує про себе, що тупіє, черствіє. Що їй жаль лише своїх хлопців, а тих, місцевих, з їхніми трагедіями не жаль. Бо “так їм і треба”, бо це вони “заварили кашу”. Людина соромиться цих думок, але нічого не може з собою вдіяти.
Смерть, каліцтва, нещастя від частого повтору збаналізувалися у її сприйнятті, стали невід’ємністю повсякдення. І якщо ця людина мешканець Києва, то натикаючись на орди машин із донецькими й луганськими номерами у центрі міста чи деінде, вона мимоволі скрипить зубами: “жирують гади, а наші гинуть”.
Вони справді загатили Київ — ці донецькі й луганські. Сам бачив: навколо цирку і по проспекту Перемоги суціль металеві хащі з їхніми номерами. Це заможні, ситі. Вночі вони гуляють по ресторанах, а вдень ремствують на бандерівців, нациків, укропів. Нахабно вимагають пільг. Вони таки здатні викликати ненависть. І викликають. Бо чого ж гріха таїти: за нечисленними винятками — це деукраїнізована, агресивно налаштована і в потенції небезпечна сила. Якщо вона приживеться, пустить коріння в столиці, то вкупі з нащадками відставників, етнічних росіян, яких у переднезалежну епоху налічувалося, за деякими даними, до півмільйона, може спровокувати у княжому граді те, що сталося на Сході. Певна річ, за активної підтримки кремлівських яструбів. І тоді дефініція радянського народу як єдиної історичної спільноти знову — з поправкою на час — знайде обґрунтування у працях міфотворців нового покоління. Чому не задіяні розумні обмеження щодо, ризикну сказати, окупаційної навали утікачів, тим паче, що мегаполіс перенаселений?
Абсурд має сенс, коли з ним не погоджуються, нагадує Камю. І все ж його міф про Сізіфа викликає стихійний опір. Принаймні в підсумку. Сізіф — абсурдний герой. Він усвідомлює свій абсурд. У цьому й полягає трагізм становища. Але Сізіфу належить його доля. Камінь — не тільки кара, а й набуток. Тому Сізіфа треба уявляти щасливим — каже Камю. Та чи не означає це, що треба змиритися з абсурдом?
Камю у своїй нобелівській промові дав бій абсурду. Виступаючи від імені свого покоління, він зауважив: кожне покоління переконане, що саме воно має переробити цей світ. Моє ж покоління достеменно знає, що йому не вдасться цього зробити. Перед ним стоїть величніше завдання: не дати цьому світові загинути. Йому дісталася в спадок потворна історія у вигляді розгромлених революцій, божевільної техніки, мертвих богів і безживних ідеологій. Історія, де ординарні правителі здатні тільки руйнувати, де розум опустився до лакейства перед ненавистю й гнітом. Цьому поколінню випало відродити в собі й довкола себе бодай малу частку того, що є невід’ємністю життя і смерті. Перед обличчям світу, якому загрожує знищення, світу, який великі інквізитори можуть перетворити на царство смерті, це покоління бере на себе зобов’язання в божевільному темпі руху проти годинникової стрілки відродити мир, примирити працю й культуру і, в спілці з усіма людьми, зробивши ставку на правду й свободу, збудувати ковчег згоди.
КРИМ СТАВ ЧУЖОЮ ТЕРИТОРІЄЮ не тоді, коли там з’явилися зелені чоловічки. А тоді, коли на площі в Сімферополі палили українські підручники.
Маріонеткові республіки на Донбасі виникли не сьогодні, а коли там зникли українські школи, українські газети, українське радіо. Коли за звертання українською у відповідь можна було почути брутальну лайку, а то й отримати удар по черепу чи в обличчя.
Історія бутафорної незалежності — це послідовна здача не тільки українських інтересів, української економіки, а й української душі. Її продавали вроздріб і оптом. Структура українського президентства — пародійна структура. Українські президенти — гротескові типи. Усі без винятку. Вони втілення українського приниження в персоналіях. Вони постійно прогинаються. Ну, відомо перед ким і перед чим. Прогинаються навіть тоді, коли стають експрезидентами. За інерцією, за лакейською звичкою. І це при крутих статках і в доброму гуморі. Пародійний Кравчук, який служив нашим і вашим, з перевисанням до ваших. Перевисає й досі. Пародійний Ющенко, який приватизував націю (“моя нація”) і здав її криміналу. Пародійний Кучма, що так і не навчився прямо тримати державну голівку: обтяжує тягар злочинів. Тепер він задіяний у пародійних Мінських угодах. Веде перемовини з пародійними вождями ДНР і ЛНР, яких сам же й виплодив. Утім, це тільки дещиця з його “звершень”. Це ж він хрещений батько олігархату. Спрута, який душить Україну в своїх обіймах. І він же прихилив здібного учня з кримінальним минулим, що став взірцем пародійності в її повному обсязі. Наслідок: пародія обернулася на трагедію. Пародійний, на жаль, і Порошенко, де пародія — надто після Іловайська і донецького аеропорту теж втрачає ознаки жанру. Пародійність Порошенка у його лякливій обережності. Він старанно фільтрує свої філіппіки. Уникає ризикованих уточнень і лексем. Не каже — війна з Росією, а каже АТО. Не каже — Путін, а каже супротивник або ж ворог. І не з любові до евфемізмів, а з любові до шоколаду. Його рошен процвітає — вершина пародійності — в країні ворога. Його заслуги у ролі верховного головнокомандувача вимірюються кількістю загиблих, покалічених, захоплених у полон, човнами домовин і похоронних відправ, якими так замулені глядацькі очі, що інколи кортить запустити в екран гантелею чи чимось подібним. Це треба зуміти: так загратися в гуманізм щодо чужих, щоб він обернувся лютою несправедливістю щодо своїх. Чи не за порадою ложкінихгонтарєвих? Щодня на окуповані території надсилається газ та електроенергія на суму — вдумаймося тільки — 6 мільйонів гривень, тоді як солдатам бракує елементарного спорядження й харчів.
Схоже, Порошенко здогадується, що не звладати йому з демоном руїни. Що не врятують ні Америка, ні Європа, як тільки усвідомлять безпорадність української влади. Що судно під назвою “Україна”, яке сьогодні підозріло нагадує “Корабель дурнів” Босха, провести благополучно між Сціллою і Харибдою Сходу й Заходу йому не під силу. Тому й не прощається з шоколадом, грає в гру, де Україна за розмінну монету. Тому й печальний висновок — немає в нас президента. Є, повторюю, успішний мільярдер і тільки. А раз так, то не викличе він на герць таких як сам мільярдерів. Ворон ворону ока не виклює.
Ознака варваризації — девальвація цінностей. Те, що вчора було священним, сьогодні потоптується. У хвилини відчаю людина думаюча звертається до великих попередників, учителів людства. У Паскаля була своя теорія цінностей і їх аргументація. Цінностей моральних, естетичних, політичних, правових, релігійних. Не всі з них підвладні розуму. Існують ще й ті, що підвладні серцю. У серця своя логіка. Докази, які застосовуються у геометрії, для нього не докази. Цінності релігійні, а з них найголовніша — святість — пізнається тільки серцем. Святістю ж, каже Паскаль, володіє лише абсолютна особистість, Бог. Без Бога немає ні добра, ні зла. Не розум, а серце відкриває Бога. Паскаль відкрив його через мораль.
Кому невідоме знамените парі Паскаля, суть якого зводиться до максими: якщо Бога немає і ми його не визнаємо, то не втрачаємо нічого. Якщо ж є, а ми не визнаємо, то втрачаємо все.
Знаменита фраза Достоєвського: без Бога все дозволено — родом з Паскаля. Бог — це досконалість. Ієрархія цінностей встановлена ним. Посилаючись на християнське одкровення, Паскаль твердить: персональні цінності домінують над імперсональними. Особистість більша ніж матеріальне тіло, ніж земля й зорі. Більша, бо вона знає про них, вони ж про неї — ні.
Екзистенціалізм розвинув думки Паскаля. Перед людиною стоїть одвічна дилема: або Бог і безсмертя, або Ніщо. Розум, наука нездатні її вирішити. Дилема вирішується серцем, налаштованим на святість. Інакше кажучи, релігією.
Сам Паскаль дійшов своїх висновків через переживання трагічного, суть якого — велич і нікчемність людини. Яке це химерне створіння, дивується Паскаль. Яке чудовисько, який клубок суперечностей! Суддя всіх речей і в той же час земний черв’як, свідок істини і останній покидьок.
Паскаль актуальний. Людиначудовисько, людинапокидьок бере гору над своїм шляхетним двійником. А це означає, що розбожнення світу триває, що правила не діють, що вибухова суміш негативних енергій шукає виходу. Людина вбиває іншу людину, не підозрюючи, що вбиває себе. Звідки цей потяг до вбивства, запитував Фромм, і радив шукати відповідь у досі існуючій проблемі канібалізму. Цебто у недосконалій людській природі. І все ж застерігав: якщо людина деструктивна стосовно ближнього, вона деструктивна і щодо себе. Завдаючи зла іншому, вона завдає його й собі. Не можна руйнувати чуже життя, не руйнуючи себе. Повага до іншого — неодмінна передумова психічного здоров’я.
Телевізійний кадр: захоплені в полон
