Берестечко в Парижі

Михайло СТЕПАНЕНКО

 

І

Почнемо цитатою з мемуарів: “Казимир, Король Польщі з дому Палатин, зрікся корони так само, як і королева Швеції. Їх до цього змусили, хоча вони й намагались зробити собі честь цим зреченням… Перед тим, як стати королем, він був єзуїтом, потім Кардиналом, а ці дві іпостасі не такі вже й протилежні сану Короля, тому що бути єзуїтом або Кардиналом означає, звичайно, бути переповненим пихою, а часто й схильністю до різноманітних інтриг… Казимир, увірувавши, що Дім Конде йому зобов’язаний за його попередні послуги цьому Дому, звернувся до месьє Принца з проханням надати йому прихисток у Франції. Принц де Конде… домігся від Короля не тільки те, що просив його Казимир, але ще й два значних абатства для нього, зокрема й таке, як СенЖермендеПре, що давало не менше 80 тисяч ліврів ренти на рік”.

Після зречення від польської корони Казимир 1668 року переїхав до Парижа, де й помер на початку 1672 року. Поховали його в абатстві СенЖермендеПре у самому центрі французької столиці. Саме це поховання і буде однією з тем пропонованого дослідження.

 

ІІ

Після смерті Казимира в каплиці абатства, де його поховали, звели надгробок у вигляді скульптурної композиції, яка складалася з пам’ятника королю та металевого барельєфа із зображенням моменту битви між козаками і поляками під Берестечком. По обидва боки барельєфа мармурові стели з текстом панегіричної епітафії, присвяченої життю Казимира.

Ось цей текст у перекладі з латини:

“Дарунок божественним тіням.

Вічній пам’яті короля Казимира.

Після всіх щаблів слави і здійснених героїчних звершень нехай навіки спочине тут шляхетний ЙоганКазимир — король Полонії та Швеції.

Наймолодший із родини Вазатенсів могутньої династії Ягелонів він був високоосвіченим, хоробрим, благочестивим. Знав багато іноземних мов, у битвах перемагав, доля була до нього прихильною.

У сімнадцяти боях і сутичках із ворогами отримував перемоги: підкорив московитів, шведів, бранденбурзців, татар, козаків.

20 років свого правління був милостивим і поблажливим батьком для підданих і всі 20 років був творцем своєї долі. Був покровителем і захисником монастирів і лікарень Варшави. Його діти народжувались у законному шлюбі. На жаль, усі вони померли. Сам ще не був великим, коли помер старший син, без молодшого його славетний рід скінчився.

Щоб його не вважали королем, який не шанує Бога Христа, він у Литві зруйнував святині кальвініанців, а їхніх спільників вигнав. Сенат Полонії повернув до католицької віри аварійські секти, упорядкував церковні общини, щоб вони дотримувалися Законів, які Король проголосив “правом народів”.

За його благочесні дії Папа Олександр VII надав Казимиру священне ім’я “Правовірний”.

Своїми подвигами він досяг найвищої слави, але після всіх звершень вирішив 1668 року відмовитися від престолу.

Сльози прощання текли по обличчю Короля. Він оплакував долю свого батька, який у кінці життя був відсторонений від влади. Таки віщим було почуте пророцтво.

Він залишився в пам’яті не так своїми перемогами у битвах, як повагою і любов’ю до Вітчизни. Як абат він правив службу з натхненням, його королівське серце стало для ченців святинею. Помер Король від ран на 17 день січневих календ 1672 року. В Заповіті сказано, що могильний притулок йому збудують Мойри”.

Автором цієї латиномовної епітафії був чернець абатства Дельфо. Творці скульптури Короля та барельєфа скульптори Сієр де Марсі та Жан Тібо — фахівці найвищого класу. Фінансування робіт забезпечували найближчі родичі ЯнаКазимира Анна Гонзаго та герцог д’Енгієн.

 

ІІІ

А тепер повернімося у незабутній 1648 рік. Незабутній для ЯнаКазимира, тому що саме цього року його обрали королем Польщі. Але цей рік незабутній також і для України. 1648 року почалося козацьке повстання під проводом Богдана Хмельницького за визволення України від польськошляхетського панування.

Попередником Яна II Казимира на польському престолі був його рідний брат Владислав IV Ваза (1595—1648), який намагався залагоджувати конфлікти між православними і католиками, уникати загострення міжнаціональних протиріч у Речі Посполитій.

Цікавою сторінкою історії є його стосунки з Богданом Хмельницьким. Саме за сприяння Владислава 1644 року відбулися перемовини Богдана Хмельницького з французьким послом при варшавському дворі графом деБрежі щодо запрошення запорозьких козаків на французьку службу. У вересні 1644 року він сповістив першого міністра Франції кардинала Мазаріні, що “у запорожців є нині дуже здібний полководець Хмельницький, його тут при дворі поважають, я буду бачитися з ним”. Ще через місяць деБрежі повідомляє: “Цими днями був у Варшаві один зі старшин козацької нації, полковник Хмельницький, про якого я писав Вашій емінеції. Він був у мене, я мав з ним дві розмови. Це людина освічена, розумна, сильна в латинській мові. Щодо служби козаків у його величності1, то якщо війни з турками не буде, Хмельницький готовий допомогти мені в цій справі”.

У квітні 1645 року Богдан Хмельницький прибув до Франції, де вів перемовини з місцевим командуванням щодо запрошення на французьку службу 2500 запорозьких козаків. Як окремий підрозділ, козаки брали участь в облозі та штурмі Дюнкерка під керівництвом герцога д’Енгієна (який після смерті батька 1646 року став носити титул принца Конде). Тому не дивно, що 1655 року під час зустрічі з французьким агентом, який приїхав в Україну, Хмельницький із приємністю згадував дні, які провів у Франції, розпитував про принца Конде як про “свого старого вождя”.

На відміну від Короля Владислава IV, якого вважали мудрим політиком, ЯнКазимир мав погану репутацію, “як чоловік безголовий, ні до чого нездатний, в учинках своїх необчислений, потеперішньому кажучи — справжній психопат”2. Багато польських магнатів сподівалися, що іменем такого нездатного короля правити буде легше, “ніж іменем його серйозного, ділового брата, що мав репутацію чоловіка ощадного, рахункового і доброго господаря”3.

 

IV

Незважаючи на те, що запорозьке козацтво 1648 року на виборах Короля Польщі підтримало кандидатуру Яна II Казимира, покладаючись на його обіцянки рахуватись і з соціальними, і з релігійними прагненнями українського суспільства, сподівання ці виявились марними.4

Подальші події показали, що справжньою метою польської влади в особі Яна II Казимира та його оточення (насамперед впливових магнатів та верхівки католицького духовенства) було знищення козацтва, ліквідація православія і подальше нещадне поневолення українського народу.

Тому наступна польськоукраїнська війна була неминучою, а битва під Берестечком стала однією з найзапекліших і найграндіозніших баталій і цієї війни, і всієї європейської історії XVII століття.

І справді, в битві під Берестечком у червні 1651 року зійшлися дві величезні армії (українськотатарське військо нараховувало понад 160 тисяч осіб, польське близько 200 тисяч) і незважаючи на поразку і відступ українських військ (зумовлених втечею татар) подальше просування поляків на українські землі було призупинене і боротьба за незалежність тривала зі ще більшим завзяттям.

 

V

У XX столітті на честь полеглих під Берестечком козаків збудували меморіальний комплекс “Козацькі могили”.5

Головна частина комплексу — Георгіївська церква, збудована як храммавзолей. Тут, у саркофазі та в нішах стін підземної частини церкви, знайшли останній спочинок сотні полеглих у битві козаків.

Розписані на біблейні теми інтер’єри церкви (художник Іван Їжакевич (1864—1962) та живописці Києволаврської художньої майстерні) викликають естетичне захоплення. На жаль, не збереглися картини Їжакевича, присвячені безпосередньо битві.

На відміну від меморіалу “Козацькі могили”, меморіал Яна II Казимира в абатстві СенЖермендеПре в Парижі присвячений лише одній особі — самому монарху. Водночас барельєф, на якому реалістично зображено битву під Берестечком, є не тільки твором образотворчого мистецтва, а й унікальним історичним документом XVII століття, свідоцтвом боротьби українського народу за свободу і незалежність. Документом, який майже невідомий і в історичній, і в мистецтвознавчій українській літературі.

VI

Батальний жанр у творчості французьких художників і скульпторів XVII століття був надзвичайно популярним. Після приходу до влади 1661 року Людовика XIV і створення Королівської Академії живопису і скульптури головною вимогою до професійних митців стає обов’язкове прославляння державницьких діянь Короля і його військових перемог. Під керівництвом Директора Королівської Академії Шарля Лебрена (1619—1690), який водночас був головним художником і декоратором Версалю, працювало близько 250 живописців, скульпторів, граверів і майстрів художніх ремесел. Сам Ш. Лебрен супроводжував Людовика XIV у його військових походах і відобразив батальні події за участю короля у своїх картинах і гобеленах. На мій погляд, саме з цієї школи “офіціозного класицизму” Ш. Лебрена і вийшов талановитий французький скульптор XVII століття Жан Тібо — автор барельєфа “Битва під Берестечком”. Хоча в його творчості простежуються і впливи інших майстрів: від великого Леонардо до видатного французького скульптора П’єра Пюже (1622—1694).

 

VII

Тепер про сам твір.

Складну, багатофігурну композицію барельєфа виконано із професійною ретельністю і відмінним смаком. Ж. Тібо органічно поєднав масштабність панорами бою з увагою до найдрібніших художніх деталей (реалістичних зображень людських тіл, зброї, коней, одягу, порохового диму, прапорів, музичних інструментів). Драматичний контраст між пафосом польської кавалерії, що наступає, і непохитним протистоянням цьому наступу козацької піхоти, втеча татарського війська і трагізм загибелі людей і коней — увесь цей комплекс подій автор об’єднав у єдине гармонійне ціле. Фахова досконалість і реалістичне відображення героїки і трагедії битви ставить цей барельєф серед найкращих творів європейського образотворчого мистецтва XVII століття.

 

VIII

Р. S. Тепер повернімось до історії абатства. Його заснування пов’язане з іменем франкського короля Хільдеберта (511—558) — сина засновника держави франків Короля Хлодвіга (481—511). 542 року під час війни з вестготами в Іспанії Хільдеберт вивіз із Сарагоси унікальну християнську реліквію — Туніку святого Вінценція, якого замордували під час переслідування християн при римському імператорі Діоклетіані. На честь цього святого Хільдеберт збудував у Парижі базиліку св. Вінценція, у якій його і поховали 558 року. Ця базиліка стала основою абатства СенЖермендеПре. В різні часи абатство було місцем поховань не тільки королів, а й видатних французьких науковців і діячів культури. Тому не дивно, що поряд із надгробком ЯнаКазимира — меморіальні плити філософа Рене Декарта та поета Ніколя Буало. Щодо ЯнаКазимира, то його тлінні останки пізніше перевезли до Кракова і перепоховали на Вавелі в усипальні польських королів. В історії Польщі він залишився як один із найневдаліших і найбездарніших керівників держави. Як зазначає історик Д. БантишКаменський, “під його владою Польща понесла величезні втрати: козаки приєднались до Росії, Бранденбургу віддана верховна влада над Прусією, втрачені Ліфляндія, Естляндія та Смоленське, Сіверське, Чернігівське князівства”. А все починалось із немовби переможної битви під Берестечком.

 

_________________

1 Ідеться про короля Франції Людовика XIV.

2Михайло Грушевський. Історія УкраїниРуси. — Т. \/ІІІ. — С.102.

3 Там само.

4 Симптоматично, що в українських православних Літургіях у 50х роках XVII століття обов’язково співалася “здравиця” королю Казимиру: “Утверди, Боже, православную християнськую віру, соблюдай, Господи, во здравії Великого Короля Казимира”. (На ці “Літургії” звернула мою увагу музикознавець Олена Шевчук).

5 У червні 1991 року на відзначення 340річчя Берестецької битви на цьому полі вперше зібрались сотні тисяч українців для вшанування козацьких героїв.

 

 

 

 

 

 

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment