Коли нема рушниці на стіні

Павло МОВЧАН

 

Не переповідатиму змісту доповідей, лише зазначу, що слова “мир” і “безпека” були фокусивними в цьому заході, для успішного проведення якого доклав неабияких  зусиль Надзвичайний і Повноважний посол Туркменістану в Україні Нурберди Аманмурадович Аманмурадов. Мені була виявлена особлива честь виголосити доповідь, яку я, зрозуміла річ, екстраполював на нашу ситуацію, тобто на російськоукраїнську війну.  В програмі конференції вона була означена під такою темою: “Коли нема рушниці на стіні…” Тема, як на мене, інтригуюча й актуальна. Перед тим, як запропонувати її виклад читачам “Слова Просвіти”, хотів би зауважити, що це була єдина — серед 18 доповідей! — виголошена українською мовою. І цілком логічно виникає запитання: якщо  робочими мовами конференції були оголошені українська, а також — російська, яку  державу представляють наші (бо слово “українські”, здається, тут буде недоречним) дипломати… Мова, хочу нагадати й дипломатичним працівникам, — це головний визначальний чинник держави… Це її не лише зовнішня емблема… Яких дипломатів, а точніше, чиїх дипломатів може готувати такий зденаціоналізований заклад? І чи може  атмосфера патріотизму панувати в аудиторіях академії, якщо навіть під час війни в них не присутня державна мова — український національний дух… Що відбувається і чому так відбувається? Це — не риторика… Супутних запитань у мене ще доволі багато, і до ректора, і до пана міністра… Адже ми добре усвідомлюємо, що  дипломати — це воїни першої лінії… Мовний чинник для нас, українців постколоніального стану, є, ще раз наголошую, — визначальним…  Складалося враження, що я перебуваю в минулому часі, часі російськосовєцького абсолютизму. А це свідчення того, що дипломатична сфера також потребує відповідно до викликів часу — реформування. І, до речі, запитання до можновладців: куди поділася група українських  дипломатів, які були найактивнішими учасниками “Майдану—2014”?

Думка, як ми знаємо, є інструментом аналізу, а не синтезу… Але можливість нового синтезу вимагає відмови від логічних схем, логічної взаємозалежності… Тому я і вибрав тему “Стіна без рушниці”, виходячи з постулатів вченого та філософа XХI ст. Джона Беннета, який  напередодні ІІ Світової війни свою працю назвав “Драматичний Всесвіт”, у якій він намагався охопити тотальність людського досвіду, але дійшов думки, що накопичені знання у всіх наукових, історичних, гуманітарних сферах не дають цілісної картини світу…

Розмірковуючи над темою нейтралітету і, зокрема, досвіду позаблокового існування Туркменістану, я подосі не можу пояснити глибинних мотивів поведінки лідера північної держави, котрий розпочав розбирати стіну, на якій навіть  не висіло рушниці… І пролунав постріл, який почув увесь світ не з стіни, а з червонокам’яного муру, семантика якого не втратила ані свого змісту, ані символічності…

І це все мене спонукає до пошуків позареального змісту і цього муру, і тієї порожньої стіни, і того, що відбувається в ІІІ тисячолітті, яке людству вимальовувалося як доба порозуміння і взаємодовіри…

У такому випадку я можу лише стверджувати, що початки часові мусять збігтися з кінцевістю, з омеговістю, коли “альфа” і “омега”  Ісуса Христа  стають  реальністю, а “есхатон” був завше присутній, як присутнім є сім’я смерті в кожному сущому. Тому, власне, Беннет і назвав всесвіт драматичним.

Колись правнук великого українського філософа Сковороди Володимир Соловйов зазначав у своєму віршеві “Любий друже, чи ти не бачиш, що видиме є лиш відлунням, лиш тінню того, чого не бачиш ти”. Скажете, що це — містика… Можливо… Тоді наймістичнішими є слова Апостола Павла  в листі до Римлян (4, 18—19): “Ми простираємо свій погляд на зриме, а не на невидиме. Адже зриме — тимчасове, невидиме це — відвічне”.

Можна скептично посміхнутися, можна зробити вигляд, що нічого драматичного не сталося: такі закони життя. Право сили вище сили духу. І можна слідом за Бердяєвим  стверджувати, що “війна” головне явище нашого світового еону”. Можна слідом за римськими істориками, та й не лише за ними, стверджувати, що світова історія — це історія воєн. Можна також пригадати, що Геракліт  стверджував, що війна має всезагальний  характер і що все розв’язується через розбрат, що космічний характер війни зумовлений тим, що світ — це рух, супроводжуваний вогнем. Проте я особисто відкидаю сентенцію  нашого земляка, згаданого мною Миколи Бердяєва, в крові якого були тюркські складові, який категорично в роздумах про війну сказав: “По суті ніколи не було  стабільного ладу, була завжди внутрішня війна”, мотивуючи це тим, що “війна є тому, що є “це” і є “інше”… У цих висновках виноситься за дужки призначення людини — творити добро, бути Богоподібною,  бути носієм духовності, світла і віддзеркалювати “собою” “іншого”.

Постійні чинники фанатизму, виняткової відданості лжеідеям, релігійної відмінності, національним винятковостям з відповідним навантаженням місійності, політикосоціальними нетерпимостями. Люди поводяться так, ніби немає Бога, ніби ніколи Бога не було, і не було Нагірної проповіді… Війна — це завжди варварство, моральне пониження, деградація особистості, а “людина зі зброєю”, до якої нас тривалий час  привчали, не є носієм гармонії… І в цьому ми пересвідчуємося на досвіді Туркменістану.  Виправдовувати війну чи захоплюватися нею є, як стверджує Іван Ільїн, “брехнею”…  Колись Прудон вважав, що війна може бути подолана революціями… І це чергова ілюзія… З війнами пов’язана необхідність героїзації, возвеличення полководців,  вождів, “обоготворення антихристів” (Л. Толстой), замість пошанування геніїв і святих…

Колись мене вразив епізод із відомого тюркського епосу “Кьорогли”, коли герой, почувши перший  постріл і зауваживши на грудях рану, вигукнув здивовано: “Який це негідник і боягуз, що зранив мене не мечем, а потайки…” Тим пострілом з рушниці, до якої я знову повертаюсь, добі лицарства було поставлено крапку. Почалась доба підлості, яка лише удосконалює техніку людиногубства. Підлість стає тотальною, як і зло, що виявляє глибинні антигосподні, антиприродні, антикосмічні устремління і замисли…  І як приємно, що на колишньому спільному з нами політичному просторі є така країна, яка на своїй стіні замість рушниці повісила портрет генія Махтумкулі, співця гармонії і душевної краси, співця справедливості і духопіднесення…

 

 

 

 

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment