Увійти в сад нетанучих скульптур

Павло ГРИЦЕНКО

 

Двох однакових поетів

немає.

Та не кожен поет —

неповторність.

 

На позір цей простір — хаос, об’єднання різновеликого й різносутнісного, особистого й загального, аж до загальнолюдського, планетарного; цей хаос не піддається упорядкуванню, параметризації, уведенню в чіткі береги визначень. Таке враження посилюється спробою одночасного осягненняогляду всього створеного автором. Вражають різність форм і феєрична різність змісту авторових текстів: від тонкої чарівливої чутливості ледь заторкнутого окремого предмета, риси, явища в поетичних рядках до фундаментального філософського осмислення глобального, зодягненого у відповідні науковопубліцистичні шати; від чотиривірша до розлогого історичного роману у віршах, поем; від строго версифікованих поетичних рядків до вільних форм прози. Спроба оглянути написане Ліною Костенко залишає по собі глибокий подив здатністю авторки вільно оперувати різними формами, вибудовувати тексти різної тематичної, емоційної зорієнтованості, різного змісту та образного наповнення. І всю цю різність єднає не лише ім’я автора, а насамперед — спосіб думання — думання поетичного. Долаючи крутосхили змістів і сенсів написаного поетесою, вдивляючись у використані прийоми естетичного осмислення дійсності й насолоджуючись своєрідністю й досконалістю кожного тексту, водночас не можеш не вчитуватись у сторінки її життя як в окремий семіотично складний і притягальний текст. І все це переконує в тій всеохопній внутрішній упорядкованості, гармонійній довершеності написаногопережитого, вищій змістовій єдності автора і тексту.

…Ліна Василівна не щедра на інтерв’ю, далека від люблених багатьма сучасними письменниками різноманітних шоу, де могла б, сповідаючись, впливати на формування оцінок своїх творів, суджень про себе як особистість. Не дають розлогої інформації про поетесу, для розуміння її внутрішнього світу її публічні виступи, що трапляються лише в останні роки, і то доволі рідко; немає достатньої есеїстки, мемуаристики, звідки можна було б зачерпнути важливі свідчення про її життя, творчу лабораторію, впливи оточення на її творчі шукання… Та все ж не полишає враження, що знаєш цю людину доглибно, орієнтуєшся в її внутрішньому Я безпомильно, можеш навіть передбачити її наступні кроки. Знаєш і довіряєш їй. Пояснення феномену такого відчуття просте — це заглиблення в її поезії, романи, поеми, повісті, наукові філософські розмисли, це звідання разом із нею її лісів і полів, оболоней, це бачення її очима людей, подій, епох, це тривоги і переживання, які переходять до тебе, і ти не можеш опиратися їхній всепроникненності. Написане Ліною Василівною й оцінене нею як завершене, санкціоноване для діалогу з читачами, віддане читачам — це оприявнене думання поетеси, словесна калька її настроїв, це заповідні простори індивідуального сприймання й оцінок, традиційних і часто незвичних для багатьох логічних зв’язків та асоціативних переходів. Текст веде тебе, зупиняє погляд на численних деталях: то на обгорілих деревах, які ще вчора зеленіли; то на колючому дроті, що відмежовує Чорнобильську зону, проте невідомо, по який бік дроту більша біда; то на журавлиному ключі з їх прощальними сурмами; то на дитячих іграшках, що такі промовисті як спогад про інший час з іншим наповненням… За кожною живою доторканною деталлю — думкичуття, розмисли, смуток чи радість не лише відрухових настроїв, а глибина настроївоцінок, сентенційних узагальнень. І ця магія словачуття заполонює і не відпускає…

Поетеса вся в тексті, і цей текст стає твоїм зором і слухом, твоїми руками, якими ти торкаєшся і відчуваєш усе довкілля на дотик. Тебе цілковито забирає, впокорює напруга думок автора, її нуртування, внутрішній неспокій. Це силове поле творить слово, віртуозні поєднання слів (нерідко — доволі неочікувані), різноспрямовані смисли й відтінки значень, алюзії, зміни регістрів значень. І такі зміни лишаються міткамиобразами у твоїй пам’яті. Неперевершеним силою емоційного впливу залишається відтворення зболілої Шевченкової безпритульності, втіленої в образі порогу: Сльоза закипає. Душа посварилася з Богом. // А небо, а простір, а це під горою село! // І так же тут любо! Дніпро під самим порогом. // І тільки порога… порога чомусь не було…

У неозорому царстві мови Ліна Костенко — справжня господиня, яка знає глибини слова, свідома його значущості (Вечірнє сонце, дякую за день, / за цю потребу слова, як молитви), тому для неї слова — жива й життєдайна субстанція (Слова як сонце сходили в мені). Тому поетеса застерігає: А нашу мову заносять піски духовних пустель; тому різко й однозначно негативно засуджує бруталізацію мови багатьма сучасними авторами, які увірували в дієвість таких мовних експериментів, які виводять “художній” текст за межі естетично прийнятного і просто допустимого у пристойному товаристві. Поетеса чітко висловлюється за неприпустимість утвердження двох державних мов в Україні, вбачаючи в цих кроках влади руйнівне начало для мови української, повернення в тяжкі часи русифікації.

Мова творів Ліни Костенко — жива, легко сприймана й водночас виразнорізьблена. Це органічний сплав мислізмісту, чуттєвого світосприймання, образної форми. За текстами поезій — від збірок “Проміння землі”, “Вітрила” через “Над берегами вічної ріки”, “Сад нев’янучих скульптур”, поембалад, драматичних поем і романів “Маруся Чурай”, “Берестечко” аж до “Мадонни перехресть” — простежується постійне заглиблення у світи слова, освоєння нових прийомів актуалізації естетичного потенціалу мови. Звернення до різних епох і культурних традицій вимагало від поетеси значних інтелектуальних зусиль щодо опанування інформацією про безліч деталей, аби Скіфія і Українська Козацька Держава XVII ст. сприймалися через поетичний текст природно. Таке пізнання неодмінно супроводжувалося розширенням поетичного словника, мовноестетичним експериментуванням.

Роки глухого замовчування, 17річчя (!) недрукування творів Ліни Костенко стали спробою насильницького роз’єднання поетеси і читачів. Проте присутність поетеси, її Слова в естетичному просторі України залишалася відчутною, а неофіційна заборона лише посилювала увагу до її творчості, зронюючи постійне питання: “Чому така доля українського слова в Україні?”. Для поетеси ці роки стали часом напруженої праці розуму і серця, заглиблення в рідну мову. Те, що до того лише брунькувалося — у ці роки розбростилося і зацвіло в її непублікованих творах.

Вагомим осягненням цих років творчості Ліни Костенко стала кристалізація, огранення не тільки естетичних, а й громадянських поглядів, укладення їх у строгу систему. На кін вийшли українськоцентризм, національне самоусвідомлення як визначальні мірила всього, що діялося в ці складні роки, як шлях осмислення нашого місця у світовій цивілізації. Українськоцентризм дедалі виразніше заявляє про себе в художніх текстах сюжетами та словесними рядами — окресленням української топографії буття ліричного героя, різноманіттям власних назв із теренів України, згадками українських реалійсимволів. Національне самоусвідомлення перетворюється в основу, хребет творчого життя задля України, якій випала доля зберегтися й пребути у віках прийдешніх. За достойне майбутнє України промовляли глибокий історичний досвід українців, насамперед досвід виживання й національного самозбереження у круговерті численних воєн, політичних змагань, досвід, що позначений і освячений минулими звитягами, вершинними перемогами й зарубками пам’яті — поразками; досвід розбудови національного культурного простору — від унікальних фольклору й народних традицій до світових шедеврів архітектури, музики, малярства; досвід плекання освіти й науки; досвід збереження своєї мови. Глибокі поразки українців не раз, всупереч логіці розвитку подій, переростали в нову якість національного поступу; такі сторінки історичних трансформацій і сьогодні зберігають непроминальну енергію українського духу. Згадаймо хоча б такий промовистий факт: після поразки українських сил під Полтавою 1709 року й відступу гетьманського війська до Бендер очільники козацтва продемонстрували моральну міць, скерувавши енергію в чин іншої якості — створення і затвердження Пактів і Конституції Української Козацької Держави (документ 1710 року, відомий як Конституція Пилипа Орлика), що досі вражає глибиною демократизму, справжнім гуманізмом, скерованістю у майбутнє України. Поразка під Берестечком так само не стала фіналом для Богдана Хмельницького, усіх українців, а лише тим додатковим гартом, що породив нове піднесення. Такими зовні нелогічними поворотами всупереч обставинам рясніє українська історія, виформувавши низку імперативів, яким Ліна Костенко надала форму афоризмів: немає часу на поразку та у приниженні не можна жити й перемагати. З українськоцентричного світогляду Поетеси виросли епічні полотна “Маруся Чурай”, “Берестечко” — твори зі своїми виразними оцінками, поясненнями подій і постатей, своєю концепцією відродження деміургічної сили українців. Віра в життєствердну силу історичного досвіду спонукає Ліну Костенко загострювати увагу українців на визначальних цінностях, застерігати від втрати історичної пам’яті, особливо у наш “самашедший” час, коли окреслилася реальна загроза зникнення нашого горизонту, всихання наших джерел. Почути і збагнути час, а відтак — повести читача звивистими стежками часово віддалених й водночас сучасно сприйманих подій — це непросте завдання поетеса блискуче виконує повсякчас.

Варто зазначити, що час у Ліни Костенко — виокремлений, самостійний герой, що проступає в іпостасях вічності, плинності, незнищенності, оприявнюється в постатях, подіях; час здебільшого життєствердний, хоча інколи — з тінню смутку (Мені відкрилась істина печальна: // життя зникає, як ріка Почайна. // Через віки, а то й через роки, // ріка вже стане спогадом ріки).

Так сталося, що думкисентенції Ліни Костенко, її глибоко змістовне й водночас живе образне слово, постава й несхитність у розв’язанні ключових для українців проблем надали їй символьного значення в національній культурі й громадському житті України, перетворили в одну з констант нашого часу. У сучасній суспільній свідомості українців поетеса — це і невід’ємна частка шістдесятництва — руху відродження національної гідності; це і збереження незамуленості української мови, її внутрішньої виразової сили і пружності; це і утвердження українського історичного досвіду; це і біль за втраченим Чорнобильським Поліссям; це й унікальні своєю точністю рефлексії на карколомне гіпердинамічне сьогодення. Своїм поетичним словом Ліна Костенко присутня скрізь і постійно. Такою її оцінює сучасна українська громада: тому й великий зал Українського дому не міг вмістити всього велелюддя на вечорі поетеси; не врятували й монітори у фойє… Усі прагнули поетичного дивапричастя — побути з Ліною! Така канонізація активною думкою і діями особистості (справжнього живого срібла) сталася поза її волею, і, припускаю, всупереч її внутрішнім настановам, принципам. Проте так уже сталося, так є, як би воно не муляло самій Ліні Василівні, не кажучи про добрих людей.

Невтомна праця Ліни Костенко над словом, особливе вроджене образне мислення, оздоблене всотаним досвідом світової естетики, вирізьбили неповторність її українського поетичного профілю, чітко вирізнюваного й потужного в яскравому сузір’ї світового мистецтва слова.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment