Шекспір, якого ми ще не бачили…“Король Лір” у Театрі Володимира Завальнюка “Перетворення”

Василь НЕВОЛОВ,

письменник, театральний критик, кандидат мистецтвознавства, професор, заслужений діяч мистецтв України

 

Шекспірівському “Гамлету” цього року взагалі “поталанило” — крім репертуарних київських прочитань, у лютому ц. р. кияни ще побачать “Наш Гамлет” харківського “Театру19”, а на початку березня — свого “близнюка” оприлюднить у столиці волинський Петро Ластівка.

І ось нещодавно “винуватцем” чергового шекспірівського сценічного втілення став тойтаки театр “Перетворення”. Глядачів зацікавив його “Король Лір” у режисурі Володимира Завальнюка. Ця нова версія шекспірівської трагедії з’явилася несподівано, не очікувано і, на жаль, майже залишилася непоміченою театральною громадськістю, хоча, як на мене, заслуговує на її більш пильну увагу і на грунтовний аналіз.

Прямих політичних паралелей у спектаклі немає, проте і вглиб історії його герої не занурюються: запропоновані постановником театральні костюми відверто не мають стосунку до конкретної епохи (дизайн костюмів Анни Євтушенко). Вони ніби образний згусток, своєрідна знакова основа, на якій піддається талановитому прискіпливому аналізу загальнолюдський “ген” Шекспіра.

Театр звертається до сучасного глядача в жанрі високої трагедії скоріше в її арістотелівському розумінні і робить він це у форматі античної драми з вдалим залученням деяких прийомів театру ляльок, із яким постановник на “ти”. “Матриця” шекспірівської трагедії знадобилася Володимиру Завальнюку, аби ми вкотре переконалися:  космос шекспірівської драматургії невичерпний.

Його “Король Лір” розповідає про те, як змінюється душа правителя, якщо її розбестили брехня і лестощі ближнього й далекого оточення. Що є корона? Чи тільки символ? А можливо, знімаючи корону, людина вперше починає відчувати себе людиною, в якій прокидається душа? Ця тема і стає головною в виставі.

“Короля Ліра” традиція дозволяє грати у відриві від конкретного грунту. Він свідомо поставлений поза географією чи історією, тому що поставлений він на руїнах Театру Історії, на руїнах, можна сказати, Світового Історичного Театру.

Сцена у виставі практично порожня… Це величезний простір довженківського студійного павільйону, і він найбільш схожий на склад декорацій. Масивні двері ведуть у нікуди; видніються картини з інших якихось спектаклів чи від колишніх кінозйомок, фанерні листи і дошки готові стати матеріалом ще для якихось постановок… А це — вже образ… З цих дверей спершу з”явиться чиясь рука, потім кумедна постать, яка підійде впритул до глядача зі своїм таємничим кофром, вдивлятиметься в їхні очі, сумніватиметься — чи зрозуміє її сьогоднішній глядач? Ніби переконавшись у позитивному результаті, цей блазень зважиться струсити пил зі своєї ноші, де ховається Історія і розкриє її стулки, звідки розгорнеться… королівство… як з табакерки виникнуть маріонеткові доньки… Одним словом — старт майбутній трагедії уже дано…

Із перших секунд глядач захоплений музикою — твором прекрасного композитора Шнітке, музикою тривоги і таємниці буття. Епохою Ліра повіяло на нас зі сцени “Перетворення”, ми ніби перенеслися у той час, опинилися серед цих пристрастей і подій, побачили і відчули весь пафос тієї епохи, суголосної певною мірою нашій, не менш драматичній.

Таке сценічне втілення зажадало нового погляду, і це стало можливим за допомогою тієї умовної знакової системи, яку пропонує театр. Але яка вона виразна!

Режисер Володимир Завальнюк — майстер постановок (а я їх у нього переглянув чимало) з території театру абсурду. Беккет, Пітер, Бюхнер, Іонеско — ці “материки” хоча ним ще і неосвоєні — та цілком вірогідно, що в його театральному житті це могли б бути такі ж реальні дійові особи, як сусід згори, чи втомлений продавець найближчого магазину, чи водій трамвая, який щодня відвозить його на роботу. Але я це до того, що і герої Шекспіра, вже майже “одомашнені” багатьма театрами, у Володимира Завальнюка волею чи поза його волею перебираються в площину абсурду, продираючись туди, як у рятівний світ, чіпляючись за нього усіма силами і майже змиряючись там з усіма і змиряючись разом із тим зі всіма жахами, що оточують їх у реальній дійсності.

Судіть самі: абсурдна ситуація цієї шекспірівської трагедії, абсурдна поведінка людей, зображених у ній, абсурдні мотивації їхніх вчинків, абсурдні і самознищувані їх жорстокість і пожадливість. Абсурдними є також пізні прозріння і відчайдушні розкаяння, абсурдними виявляються спроби і любити, і ненавидіти, що однаково призводять до смерті — з блаженним або ж спотвореним люттю обличчям. І ще що парадоксально: при цьому у завальнюківському “Королі Лірі” герої зовсім не грають у театр абсурду. Вони там, як і ми, глядачі, тут, у нашому часі, давно вже в ньому живуть.

Мабуть, це і слід визнати головним театральним відкриттям Завальнюка: Лір у його спектаклі посправжньому божевільний уже на початку: зберегти корону і королівський титул, роздавши королівство спадкоємицям, точніше, їхнім чоловікам, коротше, третім особам — чи це не безумство? Хоча з точки зору історії, приклавши усе це до середньовічних законів Європи, хоч із точки зору нинішньої, прагматичної і жорстокої.

Володимир Завальнюк грає Ліра не королем, але заклопотаним, впертим, зосередженим на якійсь важливій для одного нього думці чоловіком. У грі його багато що може здатися не надто прокресленим, поки раптом до вас не прийде відчуття, що завальнюківський Лір дуже хоче збожеволіти — він не боїться безумства і не прикидається ненормальним, але ревно жадає помутніння розуму. Можливо, саме через те, що все навколо нього в руїнах, а розібрати йому надсилу.

Такот: безумство Ліра зовсім не схоже на хворобу. Все вимовляє актор абсолютно осмислено, очі його ясні. Залишившись один, у супроводі блазня (у виставі це чудова робота Ганни Яремчук, вона ж пізніше зіграє і Кента (він у неї вийшов лякаюченормальний серед того безумства негоди і розпаду сім’ї). До речі, так вже трактовано Шекспіром (і тут театр наслідує автора), розпад сім’ї в даному випадку абсолютно очевидно веде і до розпаду країни, міжусобних воєн і навіть зовнішньої інтервенції (Корделія ж бо приводить з собою французькі війська). Але така трагедія: до країни і до народу нікому немає діла. І новий король Лір починає ділити свою державу згідно з барвистістю зізнань своїх дочок у любові до нього.

До сюжету творці вистави підійшли як до міни уповільненої дії. Спочатку тихотихо, не форсуючи подій і ніби запевняючи глядача: все нормально, з Шекспіра ми Іонеско цього разу робити не будемо, — та вони лише присипляють нашу пильність. А потім, коли публіка зовсім вже заспокоїться і розслабиться, і навіть перестане помічати світ запропонованого ними дивного художньосценографічного сценічного простору, видадуть таке крещендо пристрастей, ніби вони не промовляють слова, а виривають їх зі свого горла. Розігруючи обшир трагедії Ліра на сімох акторів:

Ось засліплений граф Глостер — Кирило Булкін, що збожеволів від горя і намагається покінчити з життям. І зал, як колись у стереокіно, подається вперед, щоб встигнути підставити йому руки, підтримати і не дати впасти з вигаданого і гарно зіграного обриву.

Ось Регана — Олена Мотовилова, — бита улюбленим чоловіком, обдурена пристрасним коханцем і отруєна рідною сестрою, корчиться в передсмертних муках, — і всі навкруги вже готові пробачити їй її дочірні гріхи і терміново бігти вигадувати протиотруту.

Ось Гонерілья — Марія Бондаренко, “ненаситна шуліка”, груба і зухвала, вона тільки і шукає привід показати батьку, хто тепер у замку господар, і амплітуда образу, зіграного нею, достатньо широка і різноманітна та свідчить про гарні потенційні можливості для поглиблення характеру героїні.

Ось Едмонд, побічний син Глостера. У виконанні Дмитра Шпака він став не просто злою закомплексованою людиною, а справжнім породженням пекла, виростає із зацькованого хлопчика, що притискається до ніг батька, як песик, на ображене на весь світ мстливе чудовисько. І на нього стає боляче дивитися. А по ходу вистави цей актор стає ще й переконливим Корнуелом.

Ось Едгар — В’ячеслав Євтушенко. Чистота і довірливість Едгара та його драматична історія героя зіграні молодим актором достатньо впевнено і цікаво. Він же у виставі і чудовий Олбені.

Ось Корделія, що за допомогою Ганни Яремчук перетворилася на зовсім вже покірливу скромницю і ллє “видимі світу сльози”, а в залі в унісон їй глядачки лізуть за хусточками, приймаючи реалії її життя так само близько до серця, як свої власні… Вона ж граф Кент, який вірою і правдою прислуговуючи своєму королю, зносить побої, в найбільш виграшні моменти добираючись до таких висот трагізму, які не рясніють у житті навіть у самого короля Ліра… Вона ж у виставі стає і дивовижним Блазнем, який, власне, і знімає, за задумом режисера, пил століть із цієї трагічної історії, стає і Королем Франції… І все це актриса робить однаково талановито і переконливо.

І, нарешті, сам король Лір — Володимир Завальнюк, в усій своїй пишності він знаходить найкоротший шлях до серця глядача — через неймовірний гумор, людську чарівливість, що пробивають усю шекспірівську “броню”, досягаючи неймовірного співчуття. Сцени в спектаклі, коли, спостерігаючи за його міцним, бадьорим, енергійним Ліром, що починає впадати в дитинство, не знаєш, що робити — плакати тобі чи сміятися, — кращі сцени. Адже безумство його Ліра — не пафосний награш із заламуванням рук, скигленням у такт і вириванням волосся на голові, а дуже переконливе, слід навіть сказати, побутове божевілля. І його спалахи гніву — не придумані, вирощені й поставлені на котурни реакції, а цілком зрозумілі і з’ясовні іскри неминучої вікової старечої дратівливості.

І хоча у Завальнюка немає вершин і долин бурхливих почуттів, і це, можливо, скажуть, уодноманітнює його Ліра. Зате у нього є долини і вершини всеосягаючого розуму. Немає пишного і яскравого колориту пристрастей. Але є мистецтво детальним, тонким, гострим і глибоким штрихом змалювати образ свого Ліра. Немає широкого розмаху емоцій, але є глибоке проникнення у світ психології. І диригує цією психологією думка.

Для мене в Лірі Завальнюка неначе втілено метафору з трагедії: “Я поранений так, що видно мозок”. Мозок Ліра видно у Завальнюка — мозок працюючий, допитливий, сам себе спалюючий мозок. Лейтмотив його Ліра — разюча, зростаюча у своїй напрузі, нуртуюча думка. Думка, що заганяє всередину цю бурю емоцій. Актор прагне в кожній шекспірівській фразі, кожному монологу дати відтінок тій думці, яка в них міститься, він з кожного вірша прекрасного перекладу Бориса Тена хоче вилущити думку. Лір розчаровується в людях, перестає вірити їм, але, втративши все, переживши смерть улюбленої дочки Корделії, він починає розуміти їм ціну. Для Завальнюка головною стала боротьба добра зі злом у серці героя. За його словами, він прагне грати “не трагедію приниженого безсердечними людьми батька, а крах егоцентризму”.

Сліпий Лір помирає духовно прозрілим, просвітленим, із новознайденою вірою в людину. Відбувається це не відразу. Тож Завальнюк вибудовує процес еволюції образу. У Лірі артист розкриває головну тему очищення людини: від надлюдини — до людини, від могутності володаря — до могутності особи. Від короля — до людини. Трагедія полягає в ціні цього очищення і прозріння. Лір заплатив усім, що у нього було: багатством, владою, життям Корделії і, нарешті, власним життям. У першій частині Лір опинився вічнавіч із справжнім виглядом свого оточення. Коли він володів усім, йому підкорялися. Втративши багатство і владу, він у цьому середовищі виявився нічим. Чи це не трагедія, особливо якщо йдеться про зраду з боку рідних дочок?

Посвоєму Лір відкривав для себе Кента, потім Эдгара. Але головним партнером у другій частині трагедії Ліра — Завальнюка стає Блазень — Ганна Яремчук. Із раба він стає для Ліра рідною людиною. І ось Лір у степу, під час бурі, стихії, що розігралася, і з ним — маленький, тремтячий, турботливий, люблячий (хоч через нього став жебраком) Блазень. Саме ця обставина освітлює миттєвим спалахом весь світ і його істинний сенс.

На сцені — Володимир Завальнюк у ролі, яка дає йому можливість виразити своє обдарування. Але це ще не все. На сцені — його артисти. Це переконливі, захоплюючі, темпераментні Ганна Яремчук, Кирило Булкін, Дмитро Шлапак, молодий, перспективний В’ячеслав Євтушенко, цікаві Олена Мотовилова і Марія Бондаренко. І це ще не все. Спектакль — яскраве видовище божевілля, талановито і розмашисто зіграного Завальнюком і його командою. Спектакль красивий, цікавий, оригінальний. Це як мінімум. На мою думку — спектакль вдалий у багатьох проявах. Тому я зараховую його до улюблених. І готовий насолоджуватися ним багаторазово.

 

 

 

 

 

 

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment