Фатальний день і час Андрейківа

Микола ЦИМБАЛЮК

 

Коли Степан, який був на заробітках у Росії, під Калугою, дізнався про виступи студентів і жорстоку розправу з ними кримінальної влади Януковича, він, не вагаючись, виїхав в Україну. Квитка на потяг дістати не зміг, тож їхав із Москви на Бєлгород, а звідти — на Харків. 10 грудня уже був на Майдані.

— Наша Калуська сотня (палатка) стояла біля пам’ятника архангелу Михаїлу на Майдані, — розповідає він. — Ми обороняли барикаду на Грушевського. Як волонтер виконував різні доручення у 8й афганській сотні. Але посправжньому страшно було з 18 на 19 лютого, коли горіли живі люди. Беркутівці брешуть, що застосовували тільки світлошумові гранати, вони кидали в намети пляшки з коктейлями Молотова або напалмом. Профспілки вони спалили напалмом, і одразу ж пустили чутку, що то Правий сектор спалив. Який там Правий сектор?! Це спеціальні гранати, щоб запалювати всередині.

— Я колись у книжках читав — продовжує він, — як пахне смерть, і не вірив. А 18 лютого 2014го зрозумів, як вона пахне. Це було справді страшно…

У ніч із 18 на 19 лютого, о пів на дванадцяту, на барикаді біля стели він отримав поранення. Коли забивав збитий жовтоблакитний прапор, біля нього розірвалася світлошумова граната. Втративши свідомість, упав із п’ятиметрової висоти. Беркутівці, що увірвалися тоді на наш бік барикади, вже нерухомого добивали його кийками. Товаришам вдалося відтіснити знавіснілих “орлів Януковича” і підібрати, відтягнути поранених. Тому Степана тільки о 2 годині ночі вдалося віднести у Михайлівський собор. Після надання першої невідкладної допомоги доправили в лікарню. У нього була сильна контузія і вибиті всі передні зуби.

Після тривалого лікування Степана Адрейківа відправили в одеський реабілітаційний центр. Але й там пробув недовго. Коли запропонували продовжити лікування у Словаччині, відмовився. Натомість за першої ж нагоди просто з лікарні разом із одеськими волонтерами виїхав на Східний фронт у добровольчий батальйон. Через півтора місяця, завдяки зв’язку з тим батальйоном, лікарі розшукали біженця і зажадали повернути його назад…

Цього року в Київ Степан приїхав напередодні відзначення Дня пам’яті Небесної сотні після нетривалого відрядження по Україні: як волонтер збирав добровольців, військових спеціалістів — корегувальників мінометного вогню. Хотів зустрітися з товаришами, згадати ще свіжі події київського Майдану. Та й, зрештою, транспорт на Східний фронт мав відправлятися з Києва.

— Пішли в Український дім, оформилися, — згадує Степан, — 19го мали виїжджати з представниками батальйону “Золоті Ворота”. На Хрещатику зустрілися з Русланом, якого знав із часів Майдану — працювали разом. Ми якраз фотографувалися з товаришами… Руслан був із двома незнайомцями у камуфляжній формі з шевронами батальйону “Айдар”. Розповідали, що приїхали в Київ, а ночувати ніде. Кажу: можу допомогти. Якнеяк, свої ж хлопці… Зайшли в Михайлівський монастир, де мене знали. Але там була купа народу, все зайнято, жодного вільного місця. Згадав про хостел на Володимирській, в якому мене переховували два дні, коли мене контузило. На наше щастя, точніше — нещастя там було вільне місце.

Далі події розвивалися як у банальному бандитському фільмі. Андрейків почав оформляти номер, віддав свій паспорт і попросив документи нових знайомих. В “айдарівців” ні паспортів, ні військових квитків, ні довідки про короткотермінову відпустку, як вони сказали, не було. Це одразу насторожило Степана, але в цей час Руслан почав його заспокоювати, дістав пляшку горілки і настирно почав пропонувати випити. Один із “айдарівців” і собі почав, не вмовляти — вимагати випити з ними. Степан навідріз відмовився. І в цю мить один із “айдарівців”, “Ірокез”, ударив Андрейківа фінкою в живіт. Він зміг щосили відштовхнути нападника, аж той відлетів до стіни. Вискочивши у коридор, Степан встиг гукнути охорону і, непритомніючи, ще відчув, як притиснуту до рани долоню заливає кров…

Це сталося, як і рік тому, фатального 19 лютого майже о пів на дванадцяту ночі. Тільки ворог був тоді по той бік барикад…

І  цього разу Степана Андрейківа врятували. Лікарі зробили для цього все можливе. На відміну від співробітників Шевченківського райвідділу ГУ МВС в м. Києві, які розслідували справу про замах на вбивство.

Як вдалося з’ясувати у самого Андрейківа, через 20—30 хвилин після операції, коли він ще був під наркозом, у лікарняну палату до нього завітали співробітники райвідділу, все розпитували. На запитання Степана, хто були ті злочинці, відповіли, що розбираються. Насамкінець один із міліціонерів, Олександр Мухін, підсунув йому папірець і попросив розписатися, що, мовляв, потерпілий не має претензій до так званих “айдарівців”.

— Я розписався, — добродушно зізнається Степан, — бо був тоді ще під дією наркозу і вся наша розмова відбувалася як у тумані. Та й самі мєнти запевняли: ми з ними розберемося.

Мені вдалося з’ясувати у того ж таки О. Мухіна: вони розібралися… і відпустили.

Наскільки дії міліції у цій ситуації, яка після трагічних подій на Майдані запрацювала “поновому”, відповідають Кримінальному кодексу, запитав у адвоката, кандидата юридичних наук Василя Мірошниченка:

— Це однозначно — порушення, — сказав адвокат, — у таких випадках вони мусять обов’язково відкривати кримінальну справу. Чому відпустили злочинців, я можу лише здогадуватися. Бо це не просто службова недбалість…

Отже, часи ніби змінюються, не міняються лиш форми і методи роботи, моральність тих, хто вже за нових умов, дотримуючись Закону, мусив би захищати наші права, наше життя.

 

 

 

 

 

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment