Церковні дзвони б’ють тривогу…

Тарас ЛЕХМАН,

м. Червоноград Львівської обл.

 

Ще з часів Майдану Українські Церкви — УПЦ КП, УГКЦ, УАПЦ, РКЦ в Україні, навіть деякі протестантські (але тільки не зомбована УПЦ МП) боляче і рішуче відреагували на той терор, який чинила влада проти свого народу. Пригадайте тих священиків, які молилися на центральній площі нашої столиці разом із протестувальниками, стояли попереду їхніх колон, автоматам спецназівців протиставляли тільки Святий Хрест.

…Перша кровопролитна ніч. Церковні дзвони невгамовно б’ють тривогу, скликаючи Київ на Майдан, скликаючи всю Україну. Важко уявити, чим би міг закінчитися штурм, якби не церковні дзвони.

Із подальшим розгортанням подій у Криму, на Сході нашої держави українські церкви стали духовним оплотом українського війська. Не залишилися осторонь цього й окремі протестантські церкви, серед них — Християн Віри Євангельської, Євангельських ХристиянБаптистів та інші. Вони принаймні організовували (зокрема і в Червонограді) з представниками інших конфесій спільні молитовні заходи за мир і спокій в Україні, духовні концерти, а їхні періодичні видання сповнені тривоги за долю України і всіх християн.

Національна Церква, попри різну конфесійність, є чинником самозбереження ідентичності нації для нас — українців. Вона постійно наголошує: залишатися самим собою, триматися свого коріння. Тому це стало одним із джерел посилення патологічної ненависті до українського православ’я, грекокатолицизму, римокатолицизму з боку Росії, сепаратистів, бойовиків, частини того населення України, яке не хоче вважати себе українцями (громадянами держави).

Воно й не дивно. Таку ідеологію нам навіювали віками. Не всі вистояли і витримали. Експрезидент Янукович нічого українського не шанував. Він, як відвертий зрадник, кланявся батюшцікедебісту, московському патріарху Кірілу, навіть минаючи (вже, на жаль, покійного) Київського предстоятеля Володимира Сабодана, який, попри численні перешкоди, намагався вести екуменічний діалог, шукав шляхи міжконфесійного примирення та порозуміння з іншими церквами в Україні.

Детальніше зупинюся на духовній і гуманітарній місіях церков Червонограда. Тим паче, чимало наших мешканців воює на Сході України, бере участь в АТО. Нам уже доводилося проводити в останню путь славних захисників Вітчизни — Героїв.

Священики церков міста відправляють Богослужіння за здоров’я і життя українських військових, поминальні молебні за полеглими. Відбувалися й спільні молебні за участю представників різних конфесій. Лихо об’єднує, згуртовує. І таке особливо відчутно у спільних заходах, в екуменічному діалозі. Хоча міжрелігійної ворожнечі у нашому Червонограді не існує! Проводились і спільні духовні доброчинні концерти, окремо парафіяльні, духовномистецькі акції за участю протестантських церков на підтримку бійцівучасників АТО. От тільки прикро, що глядачів на них у Народному домі збиралося мало.

Військо потребує молитви. Коли бійці добровольчого батальйону під час короткотермінової відпустки передали у Кристинопільський монастир отціввасиліан бойовий прапор, який побував у багатьох “гарячих точках” на Сході України, бачив пролиту кров і чув свист куль (його особисто з трепетом прийняв отецьігумен Ігнатій Москалюк), вони просили ченців: “Моліться за нас!”.

Церкві довіряють більше, ніж державним органам влади, громадським організаціям. Тому каса добровільних пожертвувань для бійців — учасників АТО доволі ефективно поповнюється саме у храмах. Хоч цього року, як ніколи, передбачено багато відсотків витрат із державного бюджету на армію, але цих грошей недостатньо, врахуймо й знецінення гривні. Вірять, і небезпідставно, що священики, церковні комітети не вкрадуть жодної копійки.

— Гроші, як такі, нам не потрібні, — сказав один із добровольців “Айдару”. — На фронті все одно нічого не купиш. Нам передусім потрібне технічне оснащення.

Його слова повторив пастві адміністратор церкви Св. Йосафата о. Михайло Нискогуз (до речі, його внук пішов добровольцем). При храмі оперативно організували додатковий збір добровільних пожертвувань на придбання високоманеврового, добре захищеного автомобіля. Після освячення транспортний засіб відразу передали в зону АТО.

Священики цього храму, церковний комітет регулярно звітують перед парафіянами: де, що, коли придбано, за якою ціною, коли і кому безпосередньо передано. Так, наприклад, придбали партію бронежилетів і каски, які випробували на надійність захисту, на суму 300 тис. грн, а також бойові знамена і малі прапорці із зображенням ХристаСпасителя. Частину прапорців передали учням шкіл визволеного Слов’янська. Телевізійні служби новин це транслювали на весь світ.

Не тільки батьки, сім’я, родина, школа формують світогляд дитини, а й Церква. Вона плекає почуття високої духовності і моралі, патріотизму, особливо в сьогоденні. Діти щиро жертвують (і знову ж, здебільшого через храми) свої грошенята — ті, які заколядували, напосівали, защедрували в часі Різдвяних свят, які батьки дали на шкільні обіди. Можливо, хтось збирав собі кошти на нову мобілку, комп’ютер, але зрозумів: для ЗСУ вони потрібніші. А може, там воюють їхні батьки, старші брати… От щоб тільки командування розпорядилося ними розумно і за призначенням. Бо красти — то гріх! А в дітей — тим паче!

Юні автори — слухачі Червоноградського відділення МАЛіЖу виручені від продажу своїх збірочок 1200 грн також через церкву Пресвятої Богородиці — Владичиці України передали на придбання найнеобхідніших речей бійцям АТО. Її адміністратор о. Володимир Ващук регулярно доставляє гуманітарні вантажі на Схід України. Ні, це не та гуманітарка (зброя), яка йде з Росії. Для українських бійців о. Володимир уже давно став своїм.

Недарма один зі священиків сказав: “Якщо уряд не все може, то Церква завжди допоможе!”.

Допоможе українському війську — допоможе Україні!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment