“Надкушуючи Україну по шматочку, Путін стежить за реакцією світової спільноти…”
— З огляду на агресивні дії Росії щодо України, як Ви ставитеся до пропозиції міністра закордонних справ Польщі Гжегожа Схетини: “А чому взагалі епіцентром майбутніх урочистостей із нагоди 70річчя Перемоги Об’єднаних Націй у Другій світовій війні неодмінно має бути Москва, і тільки Москва? Чому не Варшава, Лондон чи Париж?”
— Друга світова війна тому й була світовою, що зачепила десятки країн і втягнула у свій вир сотні мільйонів людей. Боротьба не на життя, а на смерть тривала на велетенських обширах кількох континентів, і вишукувати тут якийсь епіцентр для майбутніх урочистостей із нагоди вікопомної перемоги — даремна справа. Таким епіцентром не можуть бути ні Варшава, ні Лондон, ні Париж, ні Москва, яка сьогодні веде вкрай агресивну політику, намагається, за прикладом Гітлера, перекроїти мапу Європи, засіває українську землю надсучасним смертоносним насінням. Відзначати пам’ятний день потрібно в кожному селі, містечку, місті, де прокотився каток нечуваної жорстокості, ненависті та руйнації.
— Отже, День Пам’яті чи День Перемоги? 8 травня, як це робить людство, чи 9 травня, як це було заведено в СРСР?
— Для народів колишньої есесерівської імперії вкрай складне запитання. З одного боку, це скорботний день пам’яті. Оскільки остання війна поглинула десятки мільйонів жертв, тому пом’янути їх — свята справа. А як же з радістю перемоги, торжеством звитяги вселенського добра над сатанинським злом? Усі битви, війни закінчуються для когось перемогою, а для когось — поразкою. Ми вибороли перемогу. То чому в нас не повинно бути Дня перемоги? Спробуйте це якось пояснити вдовам, дітям і внукам загиблих воїнів, що їхні рідні віддали життя, щоб просто залишитись у пам’яті нащадків камінцем непроминального болю і скорботи. Адже таки був той день, що став межею між життям і смертю, таки був День Перемоги. Можливо, нам, українцям, варто відзначати відразу дві дати — День Пам’яті і День Перемоги, або поєднати їх в одній. А те, що з перемогою над фашизмом лихоліття для українського народу не закінчилося, бо йому ще належало визволитися зпід імперського великоросійського гніту, розцяцькованого комунобільшовицькою ідеологією, то це вже інша історія.
— Який вихід із ситуації на сході України? Тобто, як зупинити Путіна в намірах втримати у будьякий спосіб Україну від вступу до ЄС? Знову активізувати “холодну війну” у світовому співтоваристві, прагнучи переділу світу?
— Вихід із ситуації на сході України лише один — потужна консолідація нашого народу. І якщо в тій трагедії шукати бодай якийсь світлий промінчик, то він, незважаючи на вже тисячі смертей і апокаліптичне спустошення індустріальних країв нашої держави, всетаки є: остаточне розвінчання накинутого нам міфу про братерство двох східнослов’янських народів. Машкару зірвано: на півночі й на схід від нас живуть не брати, а носії імперської ідеології, які майже зоологічно ненавидять усе, що відрізняється від їхнього образу та подоби.
Звичайно, розв’язавши загарбницьку війну проти України, Путін намагається реалізувати кілька намірів: втримати за будьяку ціну Україну від вступу до ЄС, і не просто втримати, а ще й знищити її як державу. Йому потрібні не просто українські землі, йому потрібно знищити українську мову, культуру, він не хоче повертати законним власникам, тобто нам, чужу для нього і незаконно привласнену “русскімі” історію. Чи йдеться йому про активізацію “холодної війни” і перетворення її на “гарячу” світову — навряд. Він лише грає м’язами, випробовує терпіння світових лідерів, демонструє цілковиту зневагу до них. Надкушуючи Україну по шматочку, він стежить за реакцією світової спільноти. А Європі глибоко начхати на нас. Свій власний мир і затишок вона не проміняє, захищаючи якусь там Україну.
— Чи є в Росії письменник, чиє слово могло б зупинити Путіна в його діях?
— Не треба навіть плекати ілюзії, що письменницьке слово здатне напоумити диктатора. Скільки вже світлих умів намагалося робити це в минулому! Даремні потуги. Диктатор тому й диктатор, що він нікого й нічого не чує, крім самого себе. Тим більше в Росії, де злагоджений хор майстрів слова, культури й мистецтва співає невтомну осанну своєму непомильному правителю. До того ж, вони майже всі єдині у несприйнятті України і всього українського.
“Спілка об’єднує людей, духовно і національно заангажованих…”
— Чи може НСПУ виступити об’єднавчим ядром для створення Центру з метою пропагування україноцентричної ідеї в усіх галузях суспільного життя?
— А навіщо НСПУ намагатися стрибнути вище себе? Вона й так за своєю суттю україноцентрична, продуцент націєтворчих ідей. Пригадуєте в АнтоненкаДавидовича: як колись молодь ішла в Запорізьку Січ, так тепер — у літературу. Спілка об’єднує духовно й національно заангажованих людей. І покликання письменника — не стовбичити на всіляких форумах та асамблеях, а талановитим словом плекати і наснажувати людські душі, налаштовувати їх на високий і світлий лад.
— Що необхідно зробити керівництву Львівської організації НСПУ, аби активізувати письменницькі зусилля в справі виховання нації?
— Львівська письменницька організація — один із найбільших обласних загонів НСПУ, від неї багато залежить у культурному житті краю. Тільки не варто переоцінювати роль і значення її керівництва. Вони такі ж, як і всюди: не заважати творчому процесу, проводити літературні вечори, зустрічі, дискусії, бажано в молодіжному студентському середовищі, скрізь казати добре слово про українську книгу.
— Як активізувати співпрацю письменників Львівщини з владними структурами?
— Владні структури насправді дуже далекі від духовної розбудови держави. Я не бачу особливих перспектив у активізації співпраці творців духовних скарбів і високопоставлених менеджерів поки що не зовсім зрозумілого і вдалого державотворення.
— Що у нас коїться з літературномистецькою періодикою, з нашими популярними газетами і журналами?
— Нещодавно в газеті “День” пролунав черговий сигнал тривоги: відомий спілчанський часопис “Березіль” опинився на межі, за якою невідворотна катастрофа. Ми вже втратили “Сучасність”, яка на піку своєї популярності з настанням незалежної України перебралася до Києва і “благополучно” канула в Лету. Ми втратили “Вітчизну” — флагман нашої літературної журнальної періодики. Я вже не кажу про відхід у засвіти журналів “Україна”, “Ранок”, “Перець”… Із літопису буття нашого народу за нашої пам’яті і байдужості вирвані найяскравіші сторінки. Звичайно, святе місце порожнім не буває. Як гриби після дощу, з’являються нові видання, але вони вже не мають шарму попередників, тієї духовної і україноцентричної наповненості. Обірвалася нитка, що в’язала покоління.
— Які проблеми супроводжують Вас як головного редактора журналу “Дзвін”? Та ще й у його ювілейний рік.
— Так, восени “Дзвін” зустрічатиме своє 75річчя. І обов’язково зустріне. Впевнений, що він не розділить долі своїх київських побратимів, бо це ганьба для столичної інтелігенції — не вберегти знакові для нашої культури видання. “Вітчизна” перетривала Другу світову війну, вистояла під час культу особи Сталіна, а в часи української незалежності загинула.
“Дзвонові” також непереливки. Коли торік у березні мені довелося очолити часопис, то на його банківському рахунку не було ані гривні, одні борги. Не було з чого платити скромну заробітну плату працівникам редакції, не було коштів на комунальні платежі і на випуск чергових чисел часопису. І все ж “Дзвін” виходив. Упродовж кількох місяців люди працювали, не одержуючи грошей, а книжкова фабрика “Атлас” друкувала часопис у борг. І лише наприкінці літа наші справи поліпшилися: допомогли обласна Рада та облдержадміністрація, посильні пожертви надавала громадськість. Думали, що 2015 року проблем поменшає, адже збільшилася кількість передплатників. Але війна на сході, стрімке падіння курсу гривні, подорожчання паперу та інших поліграфічних матеріалів негативно впливають на життя нашого часопису. Сьогодні, після всіх економічних потрясінь, лише поліграфічні витрати на виробництво одного примірника “Дзвону” становлять 32 гривні, а передплатнику він обходиться в 17 гривень — стільки ж коштує такого обсягу чистий незадрукований папір. Економіка наказує в кілька разів підняти вартість передплати, а здоровий глузд відповідає: і хто ж тоді передплачуватиме такий дорогий часопис? Тобто, без допомоги держави, без меценатів, без підтримки відданих читачів і друзів літературномистецькому виданню в нинішніх умовах не вижити.
— Назвіть кілька постатей державних чи громадських діячів, які б могли спричинитися до пожвавлення розвитку України в різних векторах. Передусім ідеться про державотворчі зусилля.
— Уже стільки було болючих розчарувань, стільки загальновизнаних авторитетів не виправдали пов’язаних із ними сподівань, що називати ще когось — невдячна і ризикована справа. Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко, Арсеній Яценюк, Петро Порошенко і десятки їхніх соратників — навряд чи в нашій історії останніх часів були люди з таким високим мандатом всенародної любові і довіри. І що з того? Україна вийшла на ясний і зрозумілий шлях виходу з кризи? Навпаки, опускаємось усе нижче і нижче. Бо той виявився хворобливим марнославцем, той — авантюристом, той — демагогом, той — гендлярем, той — захланним шанувальником золотого телятка. Можливо, не такі, ба, навіть, скоріше всього не такі — Андрій Іллєнко та Сергій Соболєв. Але їм найвища влада в державі поки що не світить. Тож який вони можуть мати вплив на вибір векторів нашого розвитку?
“Народ, здатний на такі стихійні сплески — не підкорити нікому…”
— Хто б міг нині допомогти Україні позбутися агресивних намірів і дій Путіна — Рада Європи, ОБСЄ, Євросоюз?
— Схоже на те, що Україні доведеться виборсуватися із катастрофи власними силами. При певному співчутті і сприянні Заходу. Можливо, нашим порятунком була б домовленість із Путіним. Ми припиняємо оборонні дії. Відкриваємо зелену вулицю для російських танкових і ракетних колон: валіть, зелені чоловічки, прямим маршем на Прагу, Будапешт, де вже забули про 1968 рік, відтак — на Софію, Афіни, Рим, Мадрид і далі куди хочете — лишень нам дайте спокій. Ось тоді Захід би заметушився і, врешті, мобілізувався і вжив би єдино правильних заходів. Жарт, звичайно, мабуть, чорний, але ситуація як дві краплі води схожа на ті, що вже були: наші предки не раз і не двічі зупиняли криваві орди, що сунули зі Сходу на Захід, зазнавали глобальних катастроф. А західні сусіди із “занепокоєнням” спостерігали за нашою трагедією.
— Що для Вас Майдан? Дехто вважає, що це точка відліку нашої нової міфології.
— Звичайно, можна й так вважати. Хоча це не точка відліку, а ще одне підтвердження закладеного в нас генотипу — вільнолюбного, з непроминальним потягом до справедливості. Народ, здатний на такі стихійні сплески, — не підкорити нікому. Ще якби користалися з тої енергії не спритні ділки, а справжні керманичі і вожді, то за історичну долю такого народу можна було б бути спокійним.
— Дуже часто чуємо про кризу культури і в рамках України, і в світових масштабах. Це відповідає дійсності?
— Жодної кризи культури не існує ні в Україні, ні в світі. Можливо, набирають розгону процеси, які затіняють явища культури, але ж розвитку її все одно не припиняють. Така вже природа людства. І ніхто не здатен зупинити прогресу в усіх вимірах. Ви ж не могли не помітити, скільки зараз талановитої молоді на просторах літературної творчості, у всіх галузях мистецтва. Торік наша редакція проводила Інтернетконкурс серед творчої молоді під гаслом “Нехай лунає “Дзвін!”. Відгукнулися сотні юнаків і дівчат. Поезії тридцяти трьох авторів були надруковані в серпневій книжці часопису. Ось вам і “криза”…
— Що прочитали останнім часом із творів українських письменників?
— Українських письменників читаю дуже багато. Щоби відібрати один роман для часопису, потрібно уважно перегорнути зо п’ять запропонованих. Тільки цього року “Дзвін” запропонує своїм читачам надзвичайно цікаві твори Валерія Шевчука, Романа Горака, Дмитра Кешелі, Миколи Матківського, Тетяни Пишнюк, Геннадія Щипківського, Василя Гея, Віктора Лазарука… Якщо ж вести мову про книги, які побачили світ, на жаль, не у “Дзвоні”, але які лишили слід у моїй душі, то це роман Софії Андрухович “Фелікс Австрія”, “Вибрані твори” Євгена Дударя, дослідження у двох книгах Олександра Шугая “Іван Багряний: нове й маловідоме”, том поезій Ігоря Муратова “На крилах Літани”, а ще збірки поезій Любові Проць, Лани Перлулайнен… Сучасна українська література — безмежний океан. З бурхливими течіями, потужними материками, відомими й невідомими островами — і мандрувати по ньому, занурюватись у той безмір, бути його бодай найменшою краплиною — це означає зазнавати відчуття, яке без особливих натяжок можна окреслити як щастя.
Спілкувався
Богдан ЗАЛІЗНЯК
