Анатолій ЗАГНІТКО,
публіцист
Якось мимоволі відверто розговорився з жінкою, яка постійно тривожилася, що не встигне сплатити в касі, бо треба забирати дитину зі школи. Олена (так її звали) сказала, що в загальноосвітній школі № 19 через постійні обстріли навчання розпочалося тільки 1 листопада і сьогодні тут навчається близько 30% від загальної кількості дітей. Класи об’єднали — з трьох зробили один, а нещодавно дитина отримала завдання написати твір за творчістю Тараса Шевченка. Учителька української мови і літератури обов’язково попередила — у самостійних роботах не повинно бути жодної згадки ні про Україну, ні про козаччину, ні про українців. Своєрідність ситуації в тому, що самі освітяни, та й не просто освітяни, а ті, хто несуть найпотужніші ідеї української літератури, “нівелюють” творчість геніального українського Пророка, який не мислив себе поза Вкраїною, поза рідною землею. Це аргументовано підтверджує слова Зої Шалівської (“Відкритий лист народному депутатові Сергію Висоцькому і … не тільки йому” (“СП”, ч. 49 за 2014 р.) про те, що інколи нагадування про державний статус української мови викликає неоднозначну реакцію, а людину, що ставить такі питання, звинувачують мало не в розколі Української Держави. Думаю, що таким людям необхідно поїхати в окуповану бойовиками зону і переконатися, як реалізується навіть не принцип, а закон одномовності, про що прозоро сказала одна із мешканок Донецька на трамвайній зупинці: “Там усе було добре. Головне, що жодного слова українською”.
Звичайно, за всі прожиті місяці тривоги, болю, крові та втрат часто хочеться більшого. І всетаки, коли можна почути від 7080річних донеччанок: “Чому вони перекрили усі українські канали? Не їм вирішувати, кому ми повинні вірити. Нехай буде можливість нам самим вирішувати, кому вірити, а кому — ні”, то з’являється надія на іншу оцінку того, що відбувається. Реальний факт, що багато мешканців поіншому починають осмислювати ситуацію. Більше того, активізується негативне сприйняття усього того, що робить так звана влада на окупованих землях. Щоправда, це один бік медалі, є також інший — драматичніший.
Значна частина населення і сьогодні підтримує усе те, що відбувається. Як говорить один мій знайомий, котрий постійно в Донецьку і для якого реальними є і бої, і страждання: “Таких ще не допекло, вони ще не усвідомили до кінця того, що втратили”. На превеликий жаль, у цієї частини населення агресія домінує над усім. Граничним виявом такої агресії виступає повне несприйняття українського, вони ненавидять усе державне, приписують українській національній гвардії руйнування, смерть. Будьякі заперечення викликають вибух ворожості. Показовою може стати розмова з однією зі співробітниць університету — вищого навчального закладу, що постав як залишок Донецького національного університету, — заступником головного бухгалтера Зоєю Анатоліївною Загрєбавою. Перша ж реакція: “А, укри приїхали! Винюхувати все будете. А скоро в нас зарплата буде шоколадною…”. Цей агресивний монолог активно підтримала лаборант Зоя з хімічного факультету, що просто вибухнула зливою прокльонів і різних зичень нещасть на голови всіх тих, хто поїхав з університету та облаштував повноцінний Донецький національний університет у Вінниці.
І пригадалося, як колега розповідала про не зовсім адекватне ставлення колишніх співробітників. Вона прийшла по свої книги на кафедру, забрати які виявилося майже неможливо, бо тепер вони — власність університету. Після невдалої розмови колега вирішила йти додому, але це виявилося досить проблематичним. Її наздогнала викладачка, яка сиділа завжди за столом навпроти і з якою нещодавно обмірковували плани на майбутній навчальний рік: “Мені сказали, аби я вас наздогнала і привела в деканат”. Ніякі вмовляння про недоцільність таких дій не вплинули. Розмова з в. о. декана філологічного факультету І. М. Артамоновою була непростою і тривала більше години. Протягом цього часу колегу звинуватили в шпіонажі, вивідуванні секретів. Недаремно в усіх так званих вищих навчальних закладах відкривають кафедри військової справи — це, очевидно, реальна практика процедур дізнання і допитів. А самим цим вищим навчальним закладам так званим керівництвом від освіти так званих утворень з особливим самоврядуванням надано право видавати дипломи власного зразка. Цим і завершуються байки про “високий статус” університетської освіти в так званій ДНР, що потоками словесної патоки виливається з телеекранів. В одній зі статей (Бабченко А. Война на Донбассе стала началом распада России (http://obozrevatel.com/politics/23894 vojnanadonbassestalanachalomraspadarossiirossijskijzhurnalist.htm?full=1) можна прочитати, що “… у Росії громадської думки як такої немає. Як телевізор скаже, так люди і думатимуть. Телевізійна пропаганда виявилася найпотужнішим інструментом. Ми це недооцінили. Те, що вона робить із суспільством, те, на що вона перетворює людей, — це справді страшно. Як говорив Геббельс, дайте мені засоби масової інформації і я з будьякого народу зроблю стадо свиней. Початок цього процесу відбувається на наших очах. …Українці сьогодні призначені на роль ворога. Адже Росія завжди жила боротьбою з ворогом. Розпочинаючи з 1992 року, ворогами були естонські фашисти, які руйнували пам’ятники нашим солдатам. Потім чеченці. Після них ворогами були чуркобіси, далі — таджицькі мігранти, грузини, згодом — геї, потім — антихристиневіряни, а ще згодом — піндоси. Тепер у нас вороги хохли. Абсолютно логічний ланцюг. Просто місце проклятих чеченців посіли “прокляті бандерівці”. Можна лишень істотно уточнити, що “прокляті бандерівці” ніколи не вилучалися з ланцюга ворогів — ненависть до них то посилювали, то послаблювали. Усе залежало від сукупності обставин, від тих запитів, які, на думку офіційної політики Росії, були важливими та які слід було посилювати. Так було і під час напруження міждержавних відносин у розподілі майна колишньої радянської імперії, і в дні конфлікту навколо Тузли. Останній спровокували, як стверджує незалежний експерт Центру конфліктології Академії оборони з питань відносин Україна—Росія—Захід (Великобританія) Джеймс Шерр (Шерр Д. Конфлікт навколо Тузли був спровокований, щоб дізнатися про здатність України захищати себе // Кореспондент. — 2013. — 9 грудня (http://ua.korrespondent.net/ukraine/246627zahidnijekspertkonfliktnavkolotuzlibuvsprovokovanijshchobdiznatisyaprozdatnistukrayinizahi)), для перевірки мобільності Української Держави в захисті своїх національних інтересів та оперативності Європи в наданні відповідної допомоги молодій суверенній державі. Експеримент минув “успішно”: виявили активність мобілізаційних процесів українського суспільства, встановили напрями його консолідації та водночас, що найважливіше, діагностували вразливі місця. Не менш знаковим постало утвердження Росією у своїх імперських амбіціях права на весь пострадянський простір у встановленні міждержавних кордонів, загальних цінностей.
Постійне маніпулювання поняттям національної ідеї в Україні та наголошення на слабкості останньої у різноманітних виступах тодішнього президента Леоніда Кучми спонукало російських ідеологів до пошуку тези національнокультурної доцентровості, що було втілено в наскрізній програмі “Русского міра”. Останній мав стати “надійним” ґрунтом об’єднання усіх православних слов’ян, незалежно від території та держави їхнього проживання. На реалізацію настановних принципів опрацьованої програми спрямували весь потенціал проросійськи налаштованих громадян різних країн. У цей час в Україні упроваджено нову технологію викладання усіх дисциплін гуманітарного циклу з чітким відстоюванням концептуальних засад творення спільних підручників з історії, тотожним висвітленням подій минулого та оцінкою зреалізованого в сучасному. Такий підхід повинен був сприяти створенню спільного бачення ворогів у минулому та кваліфікацією спільних інтересів у сучасному. Для цього необхідно, відповідно, створити спільний активний мовний простір, у формуванні якого аж ніяк, на думку не тільки московських ідеологів, а й власних українських, не могла домінувати українська мова. Та й більше… Щораз чулося, що спільне термінологічне і мовнопоняттєве багатство не можна руйнувати, до того ж в Україні російська мова повинна посісти належне їй місце. Результат не забарився — ухвалено Закон “Про засади державної мовної політики”, що не тільки не заспокоїв мовнотериторіальний простір держави, а навпаки — спровокував організований місцевими адміністраціями парад мовної регіоналізації, в якій чільне місце посідала якраз російська мова. Це ще раз підтвердило, що Україні як ніколи необхідна об’єднавча національномовна ідея з потужним доцентровим виявом. Таке навантаження притаманне тільки українській мові як державній, що впродовж тривалого часу відігравала та надійно відіграє роль чинника самоідентифікації кожної особистості як повноцінного громадянина України, виступає повноцінним виразником інтересів Української Держави на загальноцивілізаційному просторі, забезпечує мовнокультурну ідентичність України як держави у світі.
Боротьба за статус української мови — це протистояння усім спробам нівелювання цілісності Держави в її конституційнособорному статусі, це відстоювання єдності всіх українських земель. Якщо сьогодні зустрічаємо оголошення на одному з кабінетів Управління праці та соціального захисту населення Дніпровського району м. Києва про те, що людям, у яких наявна літера Є у прізвищі, не варто займати чергу (http://socportal.info/2014/12/22/ vstolichnomuupravlinnisotszahistuneprijmayutlyudejzliteroyuyeuprizvishhi.html), про що написав у Facebook користувач Аndrii Ianitskyi (світлина із собезу Дніпровського району м. Києва за 22 грудня 2014 року), то це образа не тільки осіб із відповідними прізвищами, це зневага до української мови в її графікоорфографічному та комп’ютерномережевому просторах, це зганьблення Української Державності в її виявлюваності та повноцінності.
Усетаки варто повернутися до мовної емоційності сучасності… Вона надривна, агресивна. Свого часу видатні науковці семантолог Карл Бюлер і лінгвіст Роман Якобсон говорили про особливу емотивну функцію, основою якої виступає настанова на відправникамовця, на відтворення та передання його емоцій. Із цією функцією корелює, в їхній інтерпретації, конативна функція, що зорієнтована на формування у співрозмовника відповідного стану, відчуття. У сучасному просторі спостережувано домінування першої функції, тобто реалізація того стану адресанта, відправника, за якого він не реагує ані на стан, ані на запити отримувача. Граничний вияв такого глобально централізованого навантаження експресивної функції легко простежити в ЗМІ Росії та в межах районів із особливим статусом місцевого самоврядування, де осіб з іншими думками чи поглядами просто не може бути, бо навіть щойно створений громадський рух “Донецька народна республіка” очолив “славнозвісний” Олександр Захарченко, а також Денис Пушилін та інші “великі патріоти” цього краю. У цьому розрізі наче видаються логічними слова Віктора Ющенка про те, що окупація вдарила по тих землях, “де найменше українського, де немає нашої мови практично, де немає нашої пам’яті, де немає нашої церкви, де немає нашої культури” (http://www.pravda.com.ua /news/ 2014/12/26/7053324/), хоча й вимагають істотного уточнення. Протягом усього часу Української держави як соборної та незалежної не було зроблено максимум для того, щоб ті українські сили Донеччини та інших земель, які намагалися прорватися крізь чиновницьку збайдужілість, чужинність, рутинність, стали на рівні ноги. Адже ні для кого не секрет, що мовна карта Донеччини і Луганщини, наповнена в низці районів автохтонними українськими говорами. Ще в період радянської імперії була продумана політика освітянського відчуження дітей від батьків через різноманітні інсинуативнопровокативні шляхи переведення українськомовних шкіл у російськомовне середовище. Підтвердження цьому численні: це і школи Амвросіївського, Волноваського, Краснолиманського, Мар’їнського, Новосілківського, Слов’янського, Тельманівського та багатьох інших районів. Навіть у тих селах, де батьки наполегливо відстоювали право навчання рідною українською мовою, віднаходили п’ятьшість ініціативних батьків для позбавлення школи українськомовного статусу. Для прикладу можна згадати знамениту Слов’яногірську (тепер — Святогірську) школу, що у своєму статусі була зафіксована навіть у ЮНЕСКО. Подвижницьку роботу в цій школі здійснював директор Іван Микитович Овчаренко. Як тільки директором став інший, вона відразу стала російськомовною, для чого було віднайдено п’ять батьків, що ініціювали російськомовний статус.
Мовні емоції домінують сьогодні в усьому інформаційному просторі. Напевно, до окремих виявів мовних емоцій слід віднести також і зумисне крутійство в донесенні правдивості—неправдивості: якщо в російських ЗМІ пишуть про те, що не визнаватимуть дипломи вишів, розташованих у районах з особливими правами самоврядування, то слід розуміти — поза всяким сумнівом, визнаватимуть, нададуть особливі пільги для випускників середніх шкіл, технікумів, адже заради цього все і твориться. Російські університети повнитимуться новим контингентом, із якого формуватимуть манкуртів нового покоління і всілякими засобами сприятимуть їхньому закріпленню в різних регіонах Росії для реалізації багатьох економічних та інших проблем, зпоміж яких визначальними постають національномовна й культурноісторична ідентичність, адже теза про “визнання дипломів і атестатів випускників шкіл і вишів ДНР і ЛНР усім російським освітнім простором (http://www.ostro.org/ general/politics/news/460956/) з’явилася насправді не сьогодні, її давно сплановано і передбачено. Навіть якщо такий випускник російського вишу в майбутньому повернеться згодом в Україну, то його ідеологія та мовнонаціональна свідомість будуть поза державницькими цінностями рідної країни.
Мовні емоції в інформаційному просторі районів з особливими самоврядними навантаженнями сьогодні є мінливими, адже подекуди з’являється українська телевізія та українське радіо. Не скажу, що їх можна повсюдно отримувати, але навіть те, що в Ясинуватій, Авдіївці та інших містечках таке слово стає інколи доступним, — уже значна перемога. Залишилося тільки вірити, що кількість тих, хто бажатиме сприймати доцентрової сили українські телеканали та радіо, постійно ростиме. І побачене й почуте в цих ЗМІ не оцінюватиметься як чужинецьке.
Якщо в одному зі своїх інтерв’ю ексдепутат Л. Грач заявляє, що ані в Криму, ані в Донеччині не було українофобії, то це слід розуміти так: її не було доти, доки чиновникам дозволяли робити все те, чим вони займалися до цього. Українофобія була і в чиновницьких лавах (з якою ж радістю вони наголошували: “Не треба насильницької українізації! Все треба робити поступово!”), і в бізнесових колах, де на будьякий українськомовний проект реагували негативно, і на мовленнєвопобутовому рівні. Так, під час VI Міжнародного конгресу україністів у Донецьку (2005 р.), коли учасники у трамваї спілкувалися між собою українською, на них із ненавистю накинулася одна з пасажирок: “Чего это вы на этом языке здесь раскудахтались?” Щоправда, більшість присутніх у трамваї стали на бік учасників конгресу. Шкода, що адміністративночиновницькі, мовленнєвопобутові, бізнесовопідприємницькі та інші українофобські випади залишалися поза активною увагою керівництва різних рівнів. Навіть більше… Багатьом агресивно налаштованим викладачам вишів різного рівня акредитації з українофобськими поглядами ніхто навіть не робив зауваження, хоча їхнім завданням було насамперед виховання патріотично налаштованого фахівця. Держава ж утримувала на свій кошт професорськовикладацький склад, що активно працював проти неї, підтвердженням чого сьогодні є багато в. о. ректорів вишів, що залишилися на територіях так званих ДНР і ЛНР.
Безперечно, мовні ситуації рухливі, постійно змінюються, реагують на запити й потреби суспільства. Так, уже сьогодні в колах кримчан, на погляд ексдепутата Парламенту Криму Леоніда Пилунського, чітко простежувані три групи людей із відповідними настроями. До першої належать палкі прихильники повернення в рідне українськодержавницьке лоно, друга ж група охоплює осіб із агресивно проросійською орієнтацією, для яких усі біди сучасного Криму — це злі дії України. Найскладнішою постає третя група, яку можна кваліфікувати як болото, “що розгублене, все розуміє, але мовчить. У цього болота одна вимога: “Зробіть нам те комфортне життя, на яке ми розраховували”. Навіть якщо це болото і протверезіє від російської пропаганди, все одно буде сидіти вдома без світла і доїдати останню шкоринку хліба” (Ексдепутат парламенту Криму Пілунський: На місці Путіна я б відірвав голову аналітикам, які стверджували, що Крим виживе без України // https://ukr.media/politics/220414/). Власне, в Донеччині численною виступає якраз третя група, що активно була використана в так званому референдумі, недовиборах. На людей третьої групи особливий вплив мають ідеї сучасного російськоцентризму, суть якого можна передати тезою: нам можна, бо ми сильні. В рамках цієї концепції “Крим — історично російський”, а все що там до цього протягом кількох століть робили тюркські народи, нікому не цікаво (за: Кащей И. Особый случай русскоцентризма // http://nr2.com.ua/blogs/ RIA_new_region_ukraine/Osobyysluchayrusskocentrizma87504.html). Через упроваджувані різними шляхами ідеї російськоцентризму по всій Європі всі політики і не політики активно говорять про страхи Росії у зв’язку з європейським вибором України, але ніхто активно не помічає усіх тих загроз, що уже привнесені в життя цієї держави. Російськоцентризм — це також один із виявів мовних емоцій у засобах масової інформації, адже ніхто із прихильників гасла “кримнаш” не передбачає якогось словесного спротиву. Навіть якщо врахувати наявність 16 % імунних мешканців Росії, то істотно це картини не змінює.
Мовна емоційність без передбачення активного начала отримувачаспіврозмовника не може сприяти вирішенню будьяких питань, вона веде суспільство в безвість, посилює внутрішньо агресивні начала в кожної людини окремо та в усієї спільноти загалом. В Україні сьогодні створилася неповторна можливість кожному почути один одного. Така мить творить не тільки націю, вона довершує формування Держави як субстанції, в якій кожний спроможний не тільки говорити, а й бути почутим та, найголовніше, бути зрозумілим. У цьому майбутність Української Держави, у цьому поступ української мови як довершеної доцентрової сили цілої Держави.
