Вадим Крищенко: Хай щастить вам, люди добрі!

5 квітня в Національному палаці мистецтв “Україна” відбудеться ювілейний концерт “День сповіді” Вадима КРИЩЕНКА, українського поетапісняра, заслуженого діяча мистецтв України, автора близько 40 поетичних збірок, понад 1000 пісень. Вадим Дмитрович народився 1 квітня 1935 року в Житомирі, нині мешкає у столиці. Напередодні ювілею він розповів читачам “СП” про свій творчий шлях, відповів на наші запитання.

— Вадиме Дмитровичу, розкажіть про своє дитинство, батьків, чому Вас назвали саме таким ім’ям, не надто поширеним у  тогочасній Україні?

— Тоді почали називати дітей якимись рідкісними іменами. Мого брата, наприклад, назвали Марлен (від поєднання Маркс, Ленін). Мені з моїм ім’ям довго було некомфортно, воно мені муляло. У зошиті часто писав Володимир Крищенко. Змирився, коли вже поїхав навчатися до Києва, там це ім’я було поширеніше. Познайомився з Вадимом Пепою і подумав, що я не одинокий.

Народився в гуртожитку Житомирського педінституту. Мама й тато були студентами, я в них — перше дитятко. Мама, Ганна Іванівна Гаврилюк, викладачка біології й хімії, а тато, Дмитро Гнатович Крищенко, історик, директор школи. Учительське начало в мені вкоренилося: ніколи не мав потягу до дрібних вад. Не брав до рота цигарок, хоч однокурсники пропонували. Ніколи не був не тільки п’яний, а й напідпитку. Часом навіть заздрив тим людям, які, прийшовши додому після тяжкого стресового дня, вип’ють чарочку — і їм легше. Я ніколи не був на футбольному матчі.

Закінчив 23тю школу в Житомирі, зараз це гімназія, хоч сам був з околиці — так званої Мальованки. Мені приємно, що в моїй школі тепер створили музей — “Поетична світлиця Вадима Крищенка”.

Грав ролі у шкільному театрі, навіть думав, чи не піти навчатися в театральний. Але потягнуло до слова, 1953 року я вступив до Київського університету на факультет журналістики.

— Київський університет завжди гартував національну свідомість студентів. Ви це відчули?

— Наш курс був дуже сильний. Зокрема лауреатами Шевченківської премії стали мої однокурсники: письменники Борис Олійник і Василь Захарченко, з яким я товаришував, журналісти, громадські діячі Микола Шудря, Степан Колесник, дослідниця Голодомору Лідія Коваленко (посмертно).

Я глибоко переконаний, що шістдесятництво почалося з нашого факультету. Перша людина, яку тоді засудили за політичні переконання (написав трактат про демократизацію нашого суспільства) на 5 років виправнотрудових таборів, був Борис Мар’ян. Відбував покарання у Мордовії, в таборах “Дубравлагу”. Звільнений 1962 р., реабілітований 1990 р., член Спілки журналістів Молдови, автор кількох книжок літературних творів, публіцистики.

За однією партою зі мною сидів Борис Олійник, поруч — його дружина Тамара Вертипорох, вона з українців, що на Кубані.

В університеті я сформувався як національно свідома людина. До мене якось потрапила стаття, що принижувала гідність українців. Я її покреслив, хтось зі студентів доніс. Мене викликав секретар партійної організації, прочитав нотацію, збиралися виключити з комсомолу і з університету.  Захистив мене прекрасної душі наш декан Матвій Шестопал. Він виручив багатьох, хоч і сам постраждав. Пригадую, як він у Спілці письменників виступив із такою блискучою, гарячою публіцистичною доповіддю про Еллана Блакитного, що на його тлі інші виступи письменників були тьмяними.

В університеті відвідував літературну студію, якою керував Юрій Мушкетик, а старостою був Василь Симоненко.

— Коли опублікували перші вірші?

— У Житомирській газеті, то була учнівська поезія. Почав писати в 6му класі з поеми про партизана. Відтоді поем я більше не писав.

— А першу пісню?

— Дитячим хором у нашій школі керував відомий у музичних колах Костянтин Никифорович Швець, викладач Київського училища ім. Косенка. На його пропозицію я написав слова пісні до якогось свята. Її подали на міський огляд художньої самодіяльності Житомира, виконували з міської сцени. Я був дуже гордий із того.

— З ким із відомих композиторів почали співпрацювати?

— Це був Климентій Якович Домінчен, керівник симфонічного оркестру України. Він написав пісню “Я до кладочки іду”, а виконала її молода дівчина — Алла Кудлай.

— Коли побачила світ  перша книжка поезій?

— 1963 року у видавництві “Дніпро”, маленька книжечка “Тепла прорість”.

— Коли написали пісню, яка скрізь зазвучала?

— Розповім, як народилася пісня “Наливаймо, браття, кришталеві чаші”. Це було в 1960х роках. Я після університету працював на ВДНГ. До мене приходили різні цікаві люди, зокрема, бандурист, інженер Віктор Лісовол. Ми з ним написали пісню “Пахне сад в забутті”. Потім показав йому вірш “Пісня козацького коша”. Він запропонував додати у кожну строфу по рядкові. Спочатку було “Наливаймо, браття, кришталеві чаші, щоб шаблі не брали голівоньки наші”. Він запропонував: “Щоб шаблі не брали, щоб кулі минали”. Спочатку Лісовол виконав пісню за винятком строфи: “Козаку не треба срібла ані злата, лиш би Україна не була катами на хресті розп’ята” — на той час співати таке було небезпечно. Ця пісня пішла в люди не зі сцени, її підхопили Ніна Матвієнко, потім Василь Жданкін, Волинський народний хор, яким керував Анатолій Пашкевич та ін. Багато хто думав, що це народна пісня. Цей вірш був надрукований у моїй другій книжці. Пісня звучить у фільмі Єжи Гофмана “Вогнем і мечем”. За використання інтелектуального продукту без дозволу автора на Заході можна відсудити значну суму. Поки що не в нас.

— Яка Ваша улюблена пісня?

— Якщо матір запитати, яка її улюблена дитина? Матері дорогі всі, так і мені.

— Вашу творчість “благословив” Андрій Малишко?

— Якось Андрій Самійлович, тоді депутат Верховної Ради України, приїхав на ВДНГ, де я працював. Там гарні стави з рибою. Ми знали, що він любить риболовлю, тому запропонували порибалити. Він був щасливий. Я тоді йому “підсунув” свої вірші. Прочитавши їх, Малишко сказав: “Вадиме, Ваш вірш — як пісня”. Він одразу відчув пісенність моїх рядків.

— З ким із композиторів, виконавців співпрацювали, що цікаве пригадуєте?

— Геннадій Татарченко, Олександр Злотник, Ігор Поклад, Володимир Домшинський, Олександр Осадчий, Павло Дворський та багато інших. Якось Ігор Білозір захотів написати пісню для Оксани Білозір, яка збиралася за кордон на гастролі. Ми тоді написали “Ласкаво просимо”, яка стала дуже популярною. Тоді майже кожен колектив, що їхав за кордон, мав у репертуарі цю пісню або ще одну мою “Хай щастить вам, люди добрі”, яку ми написали з Ігорем Покладом.

Є два способи написання пісні: поет пише текст, показує його композиторові, вони його узгоджують, композитор пише музику, шукають виконавця. Або композитор приносить поетові готову музику і пропонує написати слова. Для пісні “Хай щастить вам, люди добрі” спочатку була написана музика, а потім слова.

Написав близько тисячі пісень, зо 200 в активному обігу. Один розумний чоловік сказав: “Вадиме, не ганяйся за кількістю. Якщо тебе переросте однадві пісні, значить, ти відбувся. Бо хтось може багато написати, а знакових немає”. У мене такі є.

Велика дружба у мене була з двома виконавцями: Назарієм Яремчуком і Раїсою Кириченко. Одна з пісень, яка зазвучала дуже широко, — це “Полісяночка”. Коли я познайомився з Геннадієм Татарченком, у нього саме був творчий вибух — кожна пісня ставала шлягером. Ми зустріли Назарія, він заспівав наші пісні. Саме він наштовхнув мене на думку зробити авторський вечір. Традиційними були вечори виконавців. І ми перші (1991—1992 рр.) з поетомпіснярем Юрієм Рибчинським почали робити пісенні дійства поетівпіснярів. Це цікаво, бо на такому вечорі цілий букет прекрасних виконавців.

Для Назарія Яремчука я написав пісень найбільше, коли він помер, ми видали диск. Серед них “Гей, козаченьки!”, “Одинокий вожак”, “Родина”, “Батько і мати”, “Лелека з України” до 100річчя поселення українців у Канаді та ін.

Дуже велике задоволення мав від співпраці з блискучою артисткою Раїсою Кириченко. Коли з’явився колектив “Тріо Мареничі”, Маренич познайомив мене з нею. Для неї ми з Олександром Осадчим написали пісню “Долі моєї село”. До речі, він написав і пісню “Стежка до Тараса”. Зараз композитор живе в Німеччині. На жаль, чужа земля не сприяє розвитку таланту — про його творчість нині не чути. Композитор Олексій Семенов написав на мої слова пісню “Варенички”, Раїса її підхопила, і пісня стала майже народною.

Ця співачка дивовижна. Жила в простій сільській хаті, але дуже тішилася, бо любила село. Допомогла людям у будівництві церкви. Такої постаті в Україні більше немає. Я змалював би її в образі України: душевна, щира, безпосередня, добра, скільки мук перетерпіла! А як її любили в селі, де вона жила! На її концерті — повний клуб, повний двір, заповнені вулиці людьми, що не змогли потрапити до клубу і слухали з репродуктора, навіть з інших сіл приїхали, щоб послухати улюблену Раєчку.

Після того, як Раїсі Кириченко зробили важку операцію, саме я загітував її знову вийти на сцену. Після операції голос її звучав так само сильно, а ноги відмовляли. Боялася вийти на сцену, щоб не впасти. Одну пісню вона ще могла заспівати, але ж від неї, народної улюблениці, люди хотіли більше. Ми вигадали такий прийом: вона співала пісню, я виходив ніби потанцювати з нею, а насправді підтримував, щоб Раїса перепочила. За ті сім років вона провела багато концертів, записала багато пісень. На 60річчя підготувала ювілейний вечір. Я тішуся, що на її могилі написані мої вірші: “Роки промчали, як звихрений вітер, і зупинилися біля жоржин”.

— Кого підтримуєте з молодих виконавців?

— Я працював із різними співаками, переважно старшого й середнього віку. Але творець пісні старіє, виконавціровесники також. А мені хотілося, щоб мої пісні співала й молодь. Тому підтримував багатьох молодих, серед них Михайло Брунський, Світлана Весна, Дмитро Андрієць та ін.

— Розкажіть про концерти “Хай святиться ім’я Твоє”, коли Ви об’їжджали всю Україну, організовували аншлаги в Палаці “Україна”.

— Вважаю своїм здобутком, що Господь дав мені можливість створити проект “Хай святиться ім’я Твоє”. Перед новим тисячоліттям замислився: що б таке написати, щоб сколихнуло людей. Про любов, про батьківщину вже написано. А якщо 10 Господніх заповідей перекласти на ліричні пісні… Адже всі людські цінності пов’язані з Божими заповідями. Канони так званого “Морального кодексу будівника комунізму” вкрадені з цих заповідей. Ми почали працювати над цим проектом. Залучили різних композиторів. І на початку нового тисячоліття під керівництвом прекрасного режисера Бориса Шарварка зробили перший виступ. У проекті взяли участь Раїса Кириченко, Дмитро Гнатюк, Іван Попович, Павло Зібров, Віктор Шпортько…

2011 року ми повторили концерт уже з новим складом артистів. Ведучим тоді був Євген Нищук. Це було щось надзвичайне. Одна високопоставлена особа мені подзвонила і сказала: “Вадиме, це потрясіння”. Ми подавали проект на Шевченківську премію. Але такий парадокс: для виконавців є Шевченківська премія, а для тих, хто створює пісні, — немає.

Перед тим, як написати пісні на ці заповіді, я радився з Патріархом Філаретом, просив благословення. На концерті були представники і від Київського Патріархату, і від ГрекоКатолицької Церкви. Я маю добрі стосунки із настоятелем ГрекоКатолицької Церкви Святійшим Святославом. Він — втілення образу пастиря нового релігійного бачення.

Я був організатором багатьох визначних дійств: на десятиріччя Незалежності України створив сценарій великого концерту на Майдані. Із Б. Шарварком писали сценарії концертів Слов’янського базару у Вітебську на Дні України. Чотири рази виступав із концертами у Львівському оперному театрі. До наших концертів долучався визначний майстер художнього слова Анатолій Паламаренко, він читатиме вірші і на ювілейному вечорі 5 квітня.

— Яка його основна ідея?

— Це ювілейний концертсповідь, вечір відбудеться за тиждень до Великодня. Люди в цей час сповідаються. І концерт називається: “День сповіді”. Це й підсумок творчої діяльності. Хочу також віддати данину нашим воїнамгероям, почнемо вечір із пам’яті про тих, хто загинув. А найголовніше в концерті — український дух, який у мене завжди присутній. До слова, я один із перших, хто написав пісню про воїнів УПА, її використали у фільмі про цих героїв.

На вечорі чоловіча група хору Верьовки виконає пісню “Наливаймо, браття…” — тепер уже повністю, без купюр. Концерт почнеться словами:

“Не втратити в собі людину, і навіть в пору грозову любить родину і Вкраїну. Цим хочу жити і живу”.

 

Спілкувалася Надія КИР’ЯН

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment