Дмитро ПАВЛИЧКО. Закаменований

І

 

У вересні 1939 року Богдан Атаманюк, рослий, плечистий молодик, учень старших класів із Коломийщини, член юнацької ланки Організації Українських Націоналістів, опиняється у Львові. Батько, помираючи, прошепотів: “Їдь до Львова. Ось тобі адреса. Це мій товариш, січовий стрілець, знайди, поклонись од мене… Німці йдуть…

Богдан чує батьків голос на кожному кроці, хоч завдання вже виконане. Січовий стрілець пам’ятає старшого Атаманюка, поселяє дома в себе його сина, розповідає, як страшно він був катований у Березі Картузській. Тішиться: “Амінь окупантам, катам польським амінь!” Німці йдуть…

Богдан обдивляється вулиці й майдани Львова, подивований великим українським містом. Досі він бачив лишень, як жартують гуцули, “столицю України” Коломию. Кам’яниці на Площі Ринок зачаровують, а польські прапори на балконах, удекоровані чорними лентами на знак захоплення німецькими військами Ґданська, не засмучують, а будять тривожнорадісний настрій. Німці йдуть. Поляки тікають. А де українці? У свідомості юнака, що вже знає напам’ять декалог націоналіста, три слова зливаються в єдине відчуття воскресаючої вітчизни. Німці, повстання, свобода! Богдан чує в собі дух роду Атаманюків, що походить, як говорив тато, з козацької, січової України. Німці німцями будуть, свобода буде мрією, а повстання, думає він, означає, що декому з українців треба буде загинути. “Здобудеш українську державу або загинеш у боротьбі за неї”. Що це означає? Це ж не стосується тільки деяких українців, це його обов’язок. Але битися за державу і загинути за неї — це, якщо подумати, одне і те ж. Здобуття незалежності дорівнює загину, але загин має відбутися до, а не після здобуття. Богдан радіє зі свого філософського відкриття: абоабо — це сталеве рівняння, в якому життя нації дорівнює загибелі частини нації. Саме до тієї частини свого народу належить Богдан і він цим пишається. А що таке смерть? Батько зітхнув і вмер. Богдан спокійно думає — я це зумію зробити!

У парку ім. Костюшка його увагу привертає зелена лавка, на широкій спинці якої намальований жовтою олійною фарбою тризуб. Він сідає на лавчині навпроти. Зворушений, значить, у Львові є хтось такий, хто думає так само, як він про Україну. Хто б це міг бути? Богдан заворожено дивиться на мистецькою рукою виведену криптограму, таємничий знак із княжої доби, що прочитується як слово ВОЛЯ. Листя на деревах жовтіє, а Богданові здається, що та зелена лавка дихає на нього, як пахучий травневий кущ бозу.

Втім до тої лавки підходить щуплий підліток у кашкеті, над дашком якого біліє польський орел. Полячок може сісти на ту лавку посередині, на ній нікого нема, але він умощується навмисне так, аби закрити тризуб собою. Просто лягає горілиць на нього, плечима й задницею починає йорзати, стирати з дошки ненависний йому малюнок.

— Встань!

Богдан показує рукою, що треба встати. Гарцеж вдає глухого. Чиниться, що не бачить і не розуміє сусіда з лавки навпроти.

— Встань!

Богдан піднімається. Лагідно звертається до паничика.

— Я прошу тебе, встань! Не глумися над тим написом. Прочитай. Подумай. Там зображене сонце, яке сходить, або твій орел, падаючий вниз головою до землі.

— Niema tutaj zadnego slonca, a ozel na mnie!

Юний поляк встає, дивиться на тризуб і знов зухвало прилягає горілицем на нього. Богдан хапає мерзу за обшивку, підносить вгору і так тримає.

— Дивись! Перед тобою герб мого народу. Я вдарю тобою об камінь. Стану на тебе, і ти здохнеш, мала гадино!

Богдан ступає два кроки вперед і спокійно, але з притиском кладе на лавку наляканого школярика. Хлопчик зникає, а Богдан сам собі дивується: я повинен був дати йому чосу, але щось мене стримало. Що то може бути?

В ту мить, наче зпід землі, перед Богданом виринає дивна постать у чорному капелюсі з крилом сойки за биндою, в чорному, доземному макінтоші і, щонайнесподіваніше, з лиця подібна до Атаманюків старша людина. Може, вуйко? Може інший незнаний татові, його львівський родич? Спантеличений Богдан дивиться на незнайомого, наче в дзеркало. Такий же розліт густих чорних брів, такий же з ледь помітною горбинкою рівний ніс. Такі ж на широких вилицях трохи завеликі, ходячі жовна. Брат? Ні, очі не такі. В Богдана зелені, а в “родича” зіниці, ніби уламки чорного ґраніту, посипані іскрами.

— Пане Атаманюк. Не дивуйтеся. Я — скульптор. Друг вашого львівського господаря. Він порадив мені піти назирці за вами, щоб ви не заблукали, загубившись у незнайомому місті. Я вражений нашою зовнішньою подібністю. Відчуваю, що між нами існує якийсь загадковий, духовний зв’язок. Знаю, мусить бути на світі така людина, як ви, щоб, пізнаючи вас, я глибше розумів своє власне єство. Може, і я міг би стати для вас такою спорідненою особистістю.

— Говорите про духовний зв’язок? Я вас не бачив ніколи. Я не знаю вас.

— І я вас ніколи не бачив. Але те, що побачив декілька хвилин тому, коли ви делікатно обійшлися з тим нерозумним хлопчиком, підказало мені, як художникові, що ви — людина унікальна. А подібність між нами трагічна. Вона не в зовнішній лицевидності, а в душі. Ми — українці. Нас об’єднує передчуття смерті.

Богдан ні в сих, ні в тих, не знає що сказати. Сойчине крило на капелюсі художника говорить, що він має мати парубоцький характер. Говори, чоловіче, ясно, подумки звертається до нього Богдан, а вголос питається.

— Пане скульптор, здогадуюсь, що ви різьбите мистецькі речі, а що, власне, ви хочете од мене?

— Нічого не хочу, але проситиму вас зайти до моєї робітні. Я покладу свої руки на ваше обличчя, вони запам’ятають його рельєф, я відтворю ваш образ у будьякий час, коли тільки захочу. Ні, ні, я жартую. Я каменяр, а не глиняр, не з глею виліплюю образи, а з дуже твердого матеріалу. Я спробую викувати ваш образ не в бронзі, а в камені. Маю акурат гарний уламок чорного лабрадориту.

— Як же мені звати вас?

— Володимир. Влодко.

— Пане скульптор, гляньте на тризуб, то — знак Володимира, а не Влодка. Чи не ви його тут намалювали?

— Я намалював, а тепер стежу за тим, що коло мого твору діється у Львові. Скажу вам, я змалку вчився малювати, а пізніше збагнув, що найдосконаліше мистецтво — скульптура. Ліпив я спочатку собак і людей. Грався. Тепер не граюсь. Різьблю лишень людей, але тільки таких, незрадливих, як пси.

— Згода! Закаменуйте мене, як пса.

Богдан пробує жартома говорити, але скульптор обертає його дотеп у печальну філософську мудрість.

— Пане Атаманюк, життя, щоб ви знали, це ж і є закаменування людини, довголітнє чи коротке. Чим коротше, тим жахливіше. Але найстрашніше побиття, яке триває, наприклад, на війні. Щодня мучиться той, на чиїх очах гинуть побратими. Убитий помирає тільки раз, не вбитий гине безліч разів над кожною могилою свого друга.

— Пане скульптор, а звідки ви родом? Те, що ми зовні трохи подібні, мене втішає, але ми не родичі.

— Я з Коломиї! Скажу вам, що ми справді не родичі, але все ж таки рідні за мовою, за почуттями вірності та за передчуваннями своєї трагічної долі. А ви звідки родом?

— З Коломиї.

Богдан без намислу рубає неправду. Почувається підпільником. Його дивує те, що скульптор знає січового стрільця, знає його прізвище, але не знає, звідки Богдан родом. Скульптор одвертається від нього.

— Ви сказали неправду! Але Бог з вами. Ми настільки подібні та один одному потрібні, що вашу брехливу відповідь можна вважати істинною. Ходім же, прошу вас, до мене. Це недалеко.

— Ходім.

Богдан думає, краще піти поглянути на уламок лабрадориту та відкараскатися делікатно від цього дивака, що принаджує і набридає своїм болісним, художницьким розумом. Він якось відчув, що я збрехав йому про Коломию, отже, це людина — видюща духом.

Заходять вони до помешкання на другому поверсі цегляного, ще, мабуть, за Австрії побудованого будинку на вулиці, що йде вгорі понад парком ім. Костюшка. В житловій кімнаті — темінь, а в робітні сліпуче світло. Звідки воно там, не знати. Ламп ні на стінах, ні на стелі не видно. А з вікна видно собор св. Юрія. Може, світло йде від храму. На широкому столі стоять фотоапарати різних форм і марок, циркулі, ножиці, лінійки, молоти, молотки, молоточки, долота, свердлики.

— Це моє знаряддя. А тут, подивіться, круглий дубовий стіл стоїть на сталевому стержні. Він обертається, кружляє навколо своєї металевої осі. На ньому покладемо відлам дорогого лабрадориту. Допомагайте!

Богдан кидається до каменя на підлозі, пробує зрушити його з місця. Нема поруху. Уламок чорної скелі не такий уже великий, але Богдан відступає переможений упертим каменем.

— Нема пороху і нема поруху.

— Пане Атаманюк, цього чорного боввана сюди занесло чотири люда на ношах. Не тужіть за порохом. Німці йдуть — порох буде.

Скульптор скидає макінтош, натискає капелюх на голову так, щоб закрив йому чоло до самих брів. Підступає до каменя, гладить його й несподівано, наче зовсім легкома, підносить і кладе на столі.

Починається робота. Майстер циркулем вимірює розміри Богданової голови, відстані між очима і скронями, висоту чола, круглизну підборіддя, і всі ті підрахунки записує і радіє.

— Глибина! Найважливіше — відчути руками в камені всі задолини й пагорби вашого лиця! Спочатку молотом, а потім молоточком я відіб’ю од цього каменя всі зайві шматки, що закривають вашу голову, а далі рашпілем прочищу ваше обличчя, зберу в жменю чорний пісок з вашого виду. Будете чорним, кращим од себе самого, а глибоко, там у кам’яній душі своїй будете самим собою. Коли мене вже на світі не буде, ви поклонитеся цьому каменеві…

Богдан прощається з майстром. Мовчкома вони розкланюються як давно знайомі. Подаючи скульпторові правицю, Богдан лівицею припадає до його плечової мускулатури, але м’язів Геракла не відчуває. Чоловік, як чоловік, але в очах незбагненні вогні.

А дома Богдан питається січового стрільця, татового приятеля.

— Навіщо ви послали наглядати за мною? Що то за скульптор Володимир, що прибився до мене в місті?

— Я нікого не посилав. У Львові є в мене знайомий Володимир і то не один, але скульптора знайомого в мене у Львові нема!

 

ІІ

 

За час перших совітів Богдана Атаманюка в його селі ніхто не побачить. Рідна мати не знає, що син переховується на царині, в забутій, напіврозваленій шопі, звідки до березового гаю та до карпатського лісового масиву ближче, як до людських поселень. Про схованку Богдана знає однаєдина душа, Микола Ґургулович, його ровесник, друг із дитинства. Найвірніший друг, але навіть йому Богдан не відкриває своєї належності до ОУН. Остерігається. Таємниця може болісно зачепити душу побратима. Богдан удався міцним, сильним і вродливим, а Микола змалку стає калікою. На січкарні десятилітній хлопчак відтинає собі пальці правої руки. Ріже січку з татом, тато крутить колесо, а Микола рукою натискає і підсуває кукурудзяні цівки та листки під ножі. Слава Богу, великий палець чудом зостається. Богдан того каліцтва мудро не помічає, а Микола так звикається з ним, що вважає себе цілком здоровою людиною. Любить пожартувати.

Ти знаєш, каже Богданові, я обіймаюся з дівчиною не гірше за тебе. Пальці мені не заважають. Микола в плесі на Пруті плаває швидше за Богдана. І гуцулку танцює краще, піднявши ліву руку догори, а правою, ніби веслом, загрібає до себе розгарячене повітря спітнілої від гульні стодоли.

Микола знає все, що діється в селі. Енкаведе виарештовує найсвідоміших, найінтелігентніших селян. Взято господарів і парубків, що грали у виставах на сцені Народного Дому запорожців, скликали народ на вечори Тараса Шевченка, всіх членів “Просвіти” порахували й забрали. По селу ходить жахлива поголоска. Василя Бабюка, начебто члена якоїсь націоналістичної організації, катують на допитах і він видає зовсім невинних своїх друзів. Ця звістка вдаряє Богдана в серце. До ОУН Бабюка не прийняли, тепер він мститься. Микола розповідає, що до Атаманючки, матері Богдана, приходять чекісти з району. Щотижня навідуються.

 

Далі буде.

Навесні 1941 року Микола не прилітає до Богданової схованки, як завжди, а йде, наче на похорон, повільно ступає, опустивши голову, очима й ногами торкаючи, ніби живу стежку.

— Богдане, брате мій, мама померли!

— Чиї мама?

— Твої, Богдане!

Богдан в’яне. Не падає, але земля ходить під ним. У мозку пролітає блискавка, грім б’є кудись у рухливі темноти його свідомості.

— Не говори! Мовчи! Дай отямитися! Прийди завтра надосвітку!

Цілу ніч Богдан ридає. Молиться на колінах. На колінах виходить надвір. Впивається зором у прозолоть почорнілого неба. Вперше в житті відчуває льодяну холоднечу небесних світил. Богдан у серці своєму проклинає себе за те, що не з’явився до матері, повернувшись зі Львова.

Господи, — шепче він, — за що караєш? Ховаюся від матері, ніби від смерті. Хіба це не гріх? Від народу свого, поневоленого, ховаюся, хіба це не гріх? А все тому, що боюся позіхнути, як батько, і вмерти. Озвися до мене, Господи, скажи мені, чи може порятуватися від смерті людина, котра боїться рідної матері, оселі, нації, землі? Дай мені, Боже, сили й сміливості для того, щоб піти й попрощатися з мамою. Хай беруть, убивають, навіщо ж мені жити?

І тут, ніби сльоза на щоку, спливає на його душу з дитячої пам’яті мамина улюблена пісня.

 

Чи чуєш ти, друже мій милий,

Чи чуєш ти брязкіт кайдан?

Наш нaрід по тюрмах страждає,

В Сибірах вмирає від ран!

Чи бачиш, Дніпро висихає,

Пороги шуміти стають,

Зозулі по древах сідають,

Неволю Вкраїні кують.

Чи бачиш, жита половіють,

Ти сієш, воно не твоє.

А ворог, як ворон той кряче,

І працю ту нашу клює.

Як були ми дітьми малими,

То в серці сказали собі:

Для тебе живем Україно,

Щоб волю здобути тобі.

Не тішся, москалю проклятий,

Що буде Вкраїна твоя,

Не буде, бо кров’ю заграє

Живого Дніпра течія.

Ще прийде той час, та година,

Ще прийдуть розплатнії дні,

Ще зблиснуть по всій Україні

Мечі та повстання страшні!

 

Богдан згадує, мати, не знаючи, що то є “пороги” на Дніпрі, замінила їх на “Карпати”. Вона співала: “Чи бачиш Дніпро висихає, Карпати шуміти стають…” Богдан чує, як цю пісню співають у його селі на фестинах і навіть на весіллях. І в церкві співають після служби божої. Молодші співають про “пороги”, а старші — про “Карпати”. Тепер Богдан розуміє, що, хоч його мати була неграмотною, в пісні творила образ єдиної України, де Дніпро і Карпати мусять бути разом. Вона була мудрішою за тих молодиків, які пробували її навчати, казали: “Пісня прийшла в Галичину з колгоспу, де сієш, а воно не твоє, а ви тут — про Карпати”. “Це пісня про Україну, а без Карпат України нема!” Так мати відповідала і голос її чути в глибині Богданової душі, як голос правди.

Мамина пісня піднімає Богдана з колін. Та на похорон він не йде. Свідомо, покірно віддане молоде життя в тюрму, на смерть — це злочин. В його умі укладається щось, наче клятва: “Хочу жити й пережити нікчемну, безлику свою смерть! Моя смерть має бути голосною відплатою не за моє життя, а за стражденне життя моєї матері”. Він не каже “Матері України”, бо видить свою матір у домовині, а Україна для нього — то борисівські сіножаті, поля, пасовища підгірні, річки і села долинами, Прут, Лючка, Пістинька, Мишин, Стопчатів, Люча, Коломия, а тепер уже і Львів.

До Коломиї, до Коломиї! А до кого ж треба негайно йти, щоб зіпхнути із серця камінь маминої смерті, як не до референта ОУН Степана Юзюка з Пядик, єдиного з підпілля кого він знає.

Де ж той Микола? Мав бути на досвітку. А його нема. Нема. Треба чекати. Чекати — найтяжче Богданове діло. А Микола не приходить ні першого, ні другого дня. Він приходить не на світанку, а серед ночі за два тижні Богданового жданнямучеництва.

— Німці йдуть!

Задихаючись, кричить Микола на всі царини.

— Німці? Я вже колись чув про це… Коротко і ясно — що сталося?

— Німці напали на совітів. Більшовики тікають.

— Ти мою матір поховав?

— Не я, село ховало, був молодий священик Бартко і старший Корнелій Чайковський. Поховали біля твого батька.

— Де німці?

— У Львові. Тиждень тому Ярослав Стецько проголосив у Львові відновлення самостійної України.

— Самостійної?

— Самостійної, але підпертої німцями.

— Бандера був там?

— Не було.

— Миколо, я зникаю. Ти годував і поїв мене. Дякую. Повернуся скоро, а може, й затримаюсь “на рочок, або на чотири”, як співають наші дівчата. Але ж прийду до тебе і до моїх — на цвинтарі.

Коломийське життя Богданове швидке й непохопне, як посвист кулі. Степан Юзюк прилаштовує його у Пядиках, неподалік від Коломиї, в оселі своїх батьків. Богдан має вже в ОУН псевдо Берест. Юнацтво його шанує. Читають вони газету “Ідея і чин”, ніяк не можуть втихомиритися, не здатні збагнути, чому Україна проголошена як союзник Німеччини, а Ґестапо вже полює на бандерівців, як на запеклих ворогів Гітлера.

Богдан вступає на навчання до гімназії. Перебирається від Юзюка, в гуртожиток на вулиці Міцкевича. Німці женуть євреїв у Шипарівський ліс і там їх убивають. У гімназії обшуки. Ґестапо шукає членів ОУН. Місто потопає в туманах переляку, професори перестерігають учнів: “Не приносьте до гімназії забороненої літератури. Ваше завдання — вчитися, не бавитися політикою”. Та все ж таки і в гімназії лунає сміх. Особливо студентів розвеселяє катехит, викладач релігії, який кожен урок починає фразою: Слава Ісусу Христу! Не мовчіть, відповідайте мені, піонери, сучі діти й онуки великого Леніна! Ви вірите в Бога?”

— Віримо!

Клас шаленіє, захлинаються від реготу. Катехит також сміється. І сміючись, він разом із студентами повторює голосно десять заповідей Божих.

Звертається до Богдана.

— Скажи найголовнішу заповідь!

— Шануй отця і матір свою…

— Ні, голубчику. Найголовніша заповідь божа шоста: Не вбивай!

На Богдана товариші його дивляться із співчуттям. Знають, він кругла сирота.

Богдан — студент не за свої кошти. Гроші за навчання за нього вносить війт ізпід Коломийського села Вербіжа, член ОУН або просто патріот, що симпатизує націоналістам.

У Богдановому класі навчається особливої вроди дівчина Софія. Очі в неї такі ж зелені, як у нього, тільки трохи більші. Волосся в неї золотисте, але видно в ньому пасемко рудого кольору. Це дуже хвилює студента, хочеться той пучок погладити. Можливо, він пече, можливо, то взагалі не пасмо, а так майстерно заплетений у волосся червонястий кісник. Нема в Богдана кохання з тою гордовитою Софією, але погляди їхні зустрічаються, перемовляються, перекликаються, як птахи. Богдан залицяється до Софії, як хлопчик. Ходить за нею і в думках просить: “Оглянься!” Вона не оглядається і так триває рік а, може, й два роки. А коли він, нарешті, наздогнав її і каже: “Я хочу попрощатись. Я йду в партизани”, вона несподівано його обіймає і цілує в чоло.

 

 

ІІІ

 

Минуло сім років. Богдан Атаманюк, чотовий УПА Берест, повертається в рідні сторони з Волині. За німецької окупації гімназист, 1943 року здає kriegs матуру, його агітують у галицьку дивізію, організовану мельниківцями, але він приєднується до бандерівської сотні ім. Колодзінського. Переможні бої з німцями в Карпатах навчають його не боятися ворога. Він стає відомим не тільки в сотні Спартана, а й у багатьох інших підрозділах УПА. Береста знають як ясновидця, що передчуває напад ворога, безпомилково радить старшим офіцерам як відступати й як наступати, щоб знищити окупанта і зберегти своїх вояків. На просьбу Клима Савура, першого командувача УПА, сотенний відряджає його під Збараж. У Шумських лісах на Тернопільщині він стає інструктором у вишколі проведення бою. Битву може виграти рій, чота, сотня, чи курінь, але тільки за умови, що вояки будуть приготовані до зустрічі з ворогом. Про смерть Богдан говорить зверхньо, не вірить, що загине.

Одначе після загибелі командуючого Південної Воєнної Округи УПА Енея, свідком якої Богдан був, його починає переслідувати думка про те, що його неминуча смерть не наблизить ні на крок здобуття державності. Отже, треба загинути, думає він, чи буде, чи не буде здобута українська державність. Він розуміє, УПА не в силі перемогти окупаційну московизну. А гинути, коли відомо, що твоя перемога — ілюзія, мрія, дуже болісно. Ясно, він не відступить од своєї клятви. Він хоче померти, як Еней, але не на Волині, а дома, щоб його поховали, а не віддали мертвого собакам, як це з Енеєм вчинили москалі. Тепер він знає, що Україна — це не ліс, не поле, не ріка, це — Еней.

Разом із друзями він виносить на ношах смертельно пораненого Енея з ворожого оточення. Двигають його чотири хлопці, два попереду, два позаду. Берест позаду. Ноші з грубої церати. Еней, чоловік двометрового росту, лежить, ніби у ванні, заповненій кров’ю. Він припіднімає голову, ловить очима надовкруги постаті гебешників з автоматами в руках. Кричить: “Кидайте мене! Беріть зброю в руки! Кидайте мене!” Але Берест натискає з усієї сили на ті ноші — вперед! Його кроки передаються стрільцям, що йдуть попереду, але вже й він, найдужчий серед них, починає спотикатися. “Кидайте мене! Наказую, кидайте!” Берест бачить, як Еней вставляє собі в уста дуло револьвера. Пострілу не чути, але видно, як лице Енея тоне, потає, накривається кров’ю.

Після загибелі Енея сотень УПА поменшало. Чота Береста діючи окремо, потрапляє в засідку, два рої гинуть, а третій розсипається, дехто додому, а поранені до лісових шпитальок. Із Берестом залишається десять хлопців на чолі з ройовим Дорошенком. Сітку бункерів для укривання їм надають підпільні організації повстанців Кременецького та Шумського районів. Фактично вони стають однією з місцевих боївок СБ.

Спить Берест у бункері, сниться йому, що опергрупа гебешників тяжкою зброєю гримає в ляду на вході до сховища. Він вискакує першим на світ божий із бункера, бачить, як за ним вилітають його друзі і як падають вони, покошені кулеметом. Йому вдається забігти в якийсь двір, сісти на вже осідланого коня, який питається: “Куди?” “В Карпати, дорогенький мій!” Мчать вони, а за ними гримлять автомашини пайдьошників. Стріляють. Поранений кінь ірже так тужно, як трембіта. Падають вони в Богдановому селі коло церкви. Люди з храму виходять, батько й мати підбігають до Богдана і будять його “Не вмирай, ти вже вдома!”

А тепер Берест наяву вдома. Щось ніби відлягло з душі. Але ж і тут, як на Волині, вже не гримить наступальна війна куренів і сотень, а незримо триває затихаюча боротьба причаєних по селах та лісах криївок і бункерів, які чинять моральний, передсмертний, героїчний опір режимові окупанта. Треба загинути дома, думає вже не Берест, а Богдан, впізнаючи свої дороги, путівці і стежки понад Лючкою, Пістинькою і Прутом. Він ненастанно думає, треба тут застрелитися, як Еней, щоб дати змогу живим, підростаючим українцям, що потрапили в полон, пробитися як не тепер, то в будущині на свободу. Мав рацію Франко, що не казав або здобути, або померти, бо ж він знав, щоб здобути, то значить полягти.

Богдан пристає до місцевої боївки СБ. Розповідає про себе небагато. Дома був у сотні Спартана, а на Волині у сотнях Кропиви і Далекого. Боївкою командує Козак, вже сивий чолов’яга. Співав у церковному хорі і тепер, співаючи живе, тобто підбирає мелодію до кожної своєї наказової фрази. Наприклад, речення: “Принесіть води, дуже хочу пити”, звучить на мелодію пісні, де є такі слова: “Молодша сестра бодай не зросла!” Богдан сміється.

— Друже Козак, заспівайте мені таке, наприклад, просте речення: “Сотня, струнко! Праворуч глянь!”

Козак передає цей наказ мелодією: “Гей там, на горі, там женці жнуть!” Виявляється, всі накази можна співати. В Козака чотири боївкарі: Явір, Мірошник, Соловій та Крук. Усі чотири майже ровесники Богдана. Тільки Крук має в селі дружину і десятилітнього сина. Воїни вони з досвідом. Показують Богданові, хто на що здатний. Як вивірки, бігають по деревах, як лисиці, зникають у прикритих засохлим листям і хвоєю лісових норах, а стріляють однаково прицільно лежачи, сидячи, стоячи і вбігу.

По їхніх псевдах видно, що люди вони прості, але за здібностями партизанськими — надзвичайні. Їм подобається Берест, буде напарник Явору. Але Берест просить їх називати його Богданом, а ще краще навіть Атаманюком, не чотовим, а звичайним боївкарем. Богдан хоче, щоб звістка про нього як про воїна на його рідній території, була знаною по селах і лісах, де він ще малим ходив з татом по гриби і виростав, як круглоплечий боровик.

Богдан відчуває, що гебешники винюхають їхній бункер. Він заохочує друзів прорити ще один вихід зі сховища, глибший і дальший. Знає, вороги прийдуть. Він же перший і почув одного надвечір’я крізь продухвини бункера крики сподіваних гостей: “Бандіти! Здавайтесь! Ви окружени! Вас там шесть, а нас, падлєци, сто шесть! Вихадітє!”

Боївкарі виходять, але не тим вийстям, де їх чекає ворог, а тим, новим, щойно прокопаним. Вони залягають за плечима карателів. Відкривають вогонь. Нападників нема багато. Богдан натикається головою на гілку дуба, мазепинка злітає з нього. Він простоволосий стоїть, стріляє прицільно стоячи, чує бренькіт куль біля вух. Вороги в нього стріляють, але кулі летять повз нього. Він стоїть і бачить, що Крук так само стоїть без шапки потойбіч пагорба, під яким схований їхній бункер.

Бій за десять хвилин закінчується. Явір, Соловій, Мірошник і Козак убиті. Але нападники так само вбиті. Було їх, можливо, більше, але повтікали з вогню, а ті, що впали, всі мертві. Богдан із Круком підходять до кожного. І свої, і чужі лежать в однакових позах, лицем до землі. Треба було згинути тут! Богдан пожирає сам себе своєю нав’язливою думкою. Яка ж прекрасна нагода була!

Крук чомусь дуже сумний, а Богдан од радощів плаче. Вони заходять назад у свій бункер. Мовчать дуже довго. Богдан аж тепер придивляється до Крука. Вузькоголовий, але тлустенастий це чоловік. На такому туловищі повинна бути, як гарбуз, голова, а тут замість голови, плесковата, довга диня, обросла рідким, біліючим волоссям.

— Ми з тобою щасливі! Ти стояв і я стояв. Ти без шапки стояв і я без шапки стояв. Кулі нас не бралися. Ми з тобою хрещені самим Богом!

Богдан урочисто вітає та обіймає свого бойового товариша.

— Друже Берест! Це я тут причина того всього. Я завербований гебешниками. Я їм розповів, де наша криївка. Але не встиг їм повідомити, що ми прокопали собі новий вихід для втечі. Те, що я стояв без шапки, було знаком для них не стріляти в мене. Те, що ви стояли без шапки, врятувало вас од смерті.

Богдан біліє, на мить сліпне від удару, але наставляє автомат на Крука.

— Ти зрадник! Ти вбив своїх друзів. Навіщо це все розказуєш мені?

— Мене піймали, сина мого з петлею на шиї показали і сказали: або син помре, або ти допоможеш нам знищити боївку. Якщо я винен, убий мене.

— Ти винен! Бо міг відмовитися, міг згинути, але зберегти життя дитині своїй і друзям своїм! Ти винен і вмреш!

Богдан натискає на гашетку, перетинає чергами з автомата обвислий живіт і груди Крука. З бункеру не виходить до ранку. Вдень виносить Крука й закопує в лісі. Чекає смерті, але вона не приходить тоді, коли людина кличе. Треба ж було загинути дома, на очах батька й матері, думає Богдан, хоч знає, що він уже не тільки круглий сирота, а й самотня душа, покинута своїм народом.

 

IV

 

Богдан перестає остерігатися совітів. Хай зловлять, розстріляють! Краще згинути з рук ворога, ніж одинокому лазити лісами, переховуватися в покинутих криївках та ховатися в темноти, як здихаючий, голодний звір. Та чи покинутий він своїм народом? Це питання його болить, мучить, карає, відбирає в нього життєву силу.

Він вирішує йти до Коломиї і здатися. Покінчити своє життя найпростішим способом. Але тут же сам собі заперечує. А чому не застрелитися самому, як Еней, посеред Коломиї, біля Ратуші, знявши червоний прапор згори? Дав же Еней змогу тим, хто ніс його на ношах з бою, вижити й битися. А кому сьогодні в його селі, в Коломиї, чи у Львові потрібна його смерть, кого вона має врятувати? Всі вже ходять під червоними прапорами, не зривають, не спалюють їх. Раби, думає Богдан. І про себе він так думає. Смерть свою він передчуває, не боїться її. Найстрашніше, що може статися, — його не розстріляють, а помилують і дадуть роботу. Він звикне до покірної поведінки пса, якому кидають шматок м’яса нові господарі на тій землі, де він народився, де ґаздував зі зброєю в руках, мріючи про свою державу.

Богдан заходить у місто. Надворі літо. Він без кашкета, мазепинка зосталася в лісі. На ньому вшита десь у Рівному підпільником синя маринарка з ґудзиками, на яких видно підіржавілі тризубчики. На ньому зелені сподні з тоненьким червоним лампасом, зняті після бою з трупа гебешника,

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment