Дружина класика

Андрій МЕЛЬНИЧУК,

заслужений журналіст України

Фото автора

 

— Цілу ніч не спалося, — притишено мовив він. — Кляті осколки знову заговорили. Це війна досі виходить із мене. Хто й зна, як жив би на цьому світі, якби не моя Валя. Вона моя найперша рятівниця. Кажучи словами з недавньої лексики, Валя — то розум, честь і совість моя…

Невдовзі Олесь Терентійович ожвавився, і ми гуртом поринули в таїну його життя, у його війну і мир. Про його янголаохоронця мова більше не заходила. Уже потім із його щоденникових записів я сповна зрозумів, що значила для нього дружина. Квінтесенцією тих нотаток є, либонь, такі Олесеві слова: “Я на тебе дивлюсь і не надивлюся. Я тебе люблю і не налюблюсь”. Мабуть, розмірковуючи і про її нелегку долю, 13 травня 1990 року Майстер зробить такий запис: “Жінки українських письменників — справжні декабристки XX сторіччя — ось про кого треба б написати! В яких ореолах вірності й страждань постають дружини Кулішева, Плужникова, Косинчина, Варвара Олексіївна Вишниха та всі, всі… Достойні своїх мужівмучеників ці молоді вічні вдови. Як вони уславили Україну! В найкращих поемах мали б відтворитись прекрасні у своїй відданості й вірності образи цих героїчних Лесиних сестер…” В одному ряду з ними нині, безперечно, стоїть і вона, Валентина Данилівна, Берегиня Олесевої творчості і за його життя, й після його відходу за вічну межу.

Вона могла б відбутись як учений, педагог, популярний письменник. Але Богом їй судилося стати… дружиною класика. А це, повірте, “професія” не з легких. У цьому ще раз пересвідчився під час недавньої зустрічі з Валентиною Данилівною. Найперше мені хотілося почути від неї про те, як вона зазнайомилася з Олесем.

— Усе сталося, як, певно, і мало бути, — поринає вона в спомин. — Добігав кінця 1945 рік. Я тоді навчалася на третьому курсі філологічного факультету Дніпропетровського університету, а Олесь саме прийшов сюди, щоб довершити навчання, яке він до війни розпочав у Харківському університеті, звідки, як відомо, з третього курсу добровольцем пішов на війну. Наше знайомство відбулося на університетському бібліотечному подвір’ї, а перше побачення — того ж вечора в передмісті Дніпропетровська, в Ломівці, на вулиці Клубній, де ми мешкали майже поруч: він — у хатині старшої сестри Шури, а я в хаті своїх батьків, у звичайній робітничій сім’ї. Тих перших почуттів не передати. Принаймні я не відчувала землі під собою. Ми захоплювалися літературою, що нас ще більше зближувало. Ще до заміжжя була вражена Олесевою книжкою “Альпи” — першою з трилогії “Прапороносці”. А до цього в журналі “Україна” було надруковано новелу “Модри Камень” — про нашого солдата, який закохався в словацьку дівчину. Для тодішньої влади це був вибух, страшніший від бомби. А сигнал “фас!” подав тоді в головній газеті республіки якийсь В. Столярчук із міста Малин на Житомирщині. Ось його слова: “Для всього радянського народу любов до Батьківщини — найміцніше, найсвятіше почуття. А О. Гончар і редакція… наважуються рекомендувати радянським людям кидати Батьківщину, зраджувати радянську владу, соціалізм. Дівчина може бути, на їх думку, дорожча для радянської молодої людини, ніж Вітчизна”. Сталіністи подібного не прощали. За таке писання студентазухвальця стали засуджувати по всій Україні, вимагали йому суворої кари. Лише я знала, що він тоді пережив. Олесь думав про самогубство. І, можливо, тільки мої почуття до нього й співпереживання, моя підтримка не дали змоги здійснитися найстрашнішому.

Уже цей випадок дав Валентині зрозуміти, що їй “світило” в майбутньому, з ким пов’язує свою долю. Отак далекого 47го й зійшлася зі своїм судженим назавжди, переїхавши до нього в Київ, де він навчався в аспірантурі Інституту української літератури. Відтоді й одягла на себе, за її висловлюванням, “подружнє щасливе ярмо”. З перших днів сімейного життя вона стала для Олеся і першодрукаркою, і першочитачем, і суворим критиком, і… Хоча часом романтика переростала в буденність з її світлом і тінню, з інколи не безхмарними взаєминами, коли всі побутові справи лягли на одні плечі. Надто додалося їй турбот, коли з’явилися на світ донечка Люда й синочок Юра. Звідтоді вона стала клопотатися вже про трьох своїх дітей, третім із яких був він, її коханий Олесь, суціль зайнятий творчістю. Заради них жила й трудилася зранку й до смеркання. Трохи згодом, коли її чоловік увійде до сонму класиків, їй додасться клопоту приймати на квартирі чи “фазенді” видатних письменників, громадських діячів із багатьох куточків світу, бути неофіційним помічником Гончарадепутата, відповідати на численні листи й дзвінки. Без дипломатичного хисту, таланту, високої внутрішньої культури тут було не обійтися. Всіма цими рисами вона володіла бездоганно.

Високу оцінку її вмінню “непомітною бути і потрібною бути” дають автори збірки “Зіткана з любові”, яка не так давно побачила світ у Дніпропетровську у видавництві Національного гірничого університету під добродійним патронатом його ректора, академіка Геннадія Півняка, залюбленого в творчість земляка Олеся Гончара. Поважний учений, професор, двічі лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки з пієтетом пише: “Ім’я автора славнозвісних “Прапороносців”, “Собору”, численних інших творів продовжує своє життя в імені своєї дружини Валентини Гончар. Вона завжди була його другом, натхненником, однодумцем, завжди терпляче допомагала письменнику в творчій справі. І тепер розвиває її, зберігаючи багату духовну спадщину Олеся Гончара. Коли Валентина Данилівна вперше завітала до Національного гірничого університету (Дніпропетровськ) на відкриття нашого Центру культури української мови імені Олеся Гончара, для нас це стало святом знайомства з красивою жінкою і самовідданою людиною. Все їй близьке, що стосується чоловікової пам’яті. Вона не допускає, як і Олесь Гончар, зневажати і забувати чистоту українського слова. Своє бажання зберегти велич словотворчості дає зрозуміти кожним вчинком. Бо так завжди робив і Олесь Терентійович, який напевно знав: його вірною послідовницею стане дружина. Толерантна й доброзичлива Валентина Данилівна вміє знайти слова, які змушують молодь задуматися над літературою як цілющим джерелом для читачів. Колективу нашого університету дуже імпонує сердечність і бажання В. Д. Гончар нести духовну красу української літератури нашій молоді”.

А ось що пише в статті “Добрий янгол Гончара” ректор Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка, доктор філологічних наук, професор Микола Степаненко: “Слухаючи Валентину Данилівну, коли вона в пориві відвертості виповідує деякі сокровенні речі, пересвідчуєшся, що Гончар ніби ліпив образ коханої жінки, родинних взаємин зі своєї дружини, із власного життя. Душевна чистота й сила духу, гармонія краси внутрішньої та зовнішньої, жіноча гордість, уміння слухати й розуміти, уроджена інтелігентність, серйозність, надійність, вірність, освіченість, чесність із собою й людьми, сміливість, проникливий ліризм світогляду, дитяча закоханість у красу довколишнього світу, мудрість, саможертовність, терплячість, самостійність, незалежність — то все вона, його Валюшка. Її риси можна зчитувати з багатьох жіночих образів, вималюваних письменником: Софія Заболотна з “Твоєї зорі”, Єлька Чечіль із “Собору”, Таня Криворучко з “Людини і зброї” — усі вони чимось нагадують ту єдину й найріднішу, кохану й люблячу Олесеву Берегиню”.

Із великою теплотою згадують про свої зустрічі з Валентиною Данилівною і про своєрідні уроки життя, які почерпнули від неї, завідувач кафедри журналістики і видавничої справи Державного закладу “Луганський національний університет імені Тараса Шевченка” Валентина Галич, лауреат Фонду ВоляниківШвабінських при Фундації Українського Вільного Університету в НьюЙорку Іван Пасемко, директор літературномеморіального музеюсадиби О. Т. Гончара в  с. Суха на Полтавщині Тетяна Бондаревська, письменниця Леся Степовичка та інші. Усі вони одностайно відзначають, що їхня героїня не тішилася під парасолькою слави письменника, що вона всякчас сприяла розкриллю його таланту, була його довіреною особою, підтримувала й оберігала його “во время люте”, зокрема і в темну пору гоніння на “Собор”, і тоді, коли він ставав на захист української мови, рідної культури, наших духовних цінностей, пам’яток старовини, обстоював молодих митців, підтримував студентів під час голодування на Хрещатику…

— Я вдячна всім друзям і дослідникам творчості мого чоловіка за добрі слова, мовлені на мою адресу, — з теплотою каже Валентина Данилівна. — В житті й справді всього траплялося… Взяти хоча б історію з “Собором”. Після виходу роману чи не першим озвався побратим і земляк Олеся Терентійовича письменник Григір Тютюнник. У своєму листівідгуку він зазначав: “Орлиний, соколиний роман ви написали, романнабат! О, як засичить ота наша ретроградська гидь, упізнавши сама себе; яке невдоволення Вам висловлять і, звичайно ж, вишепчуть на вушко начальству… екстремістські жеребчики…” Григір наче у воду дивився. Ідеологічна машина супроти “Собору” запрацювала на повну котушку. Твір паплюжили, “проробляли” на різних зборах, активах, пленумах, засіданнях, “вчили” автора, як треба писати, хоч переважна більшість критиканів “Собору” не читала. “Буря й натиск” супроти мого чоловіка затяглися надовго. “Вже півроку чи й більше живу під тиском в тисячу атмосфер… — зболено записав Олесь у щоденнику. — Багато гидоти. Від часів Кагановича література не зазнавала таких озлоблених цькувань… Знаю біль рани. Біль холоду. Та найтяжчий біль душі, біль самотності, несправедливої образи… Настрій — жити не хочеться”. Як могла, відгороджувала його від усіляких нападок, звинувачень, не показала йому гнівної телеграми: “Найкращий вихід для вас — покінчити життя самогубством. Я вам цього бажаю. З повагою ваш шанувальник”. Відгороджувала й від численних розгромних рецензій. Одну з таких, уміщених у криворізькій газеті, яку її редактор, зловтішаючись, спеціально надіслав нам на квартиру, відправила йому назад із таким приписом: “Повертаю вам газету з вашою наклепницькою статтею, бо вважаю, що вона не варта того, щоб її читав Олесь Гончар”.

За свідченням Валентини Данилівни, розлючений редактор надіслав цю “цидулку” в ЦК. Олеся викликали “на килим” і повернули йому написане дружиною разом із анонімкою, в якій зазначалося, що його Валентина — дочка білогвардійця. Була в тій анонімці ще якась нісенітниця. Ось, мовляв, кого ви пригріли коло себе. Розрахунок був простий: посіяти чвари в сім’ї, як до цього компетентні органи вже не раз вдавалися. Але — зась!

Нині деякі “екстремістські жеребчики” сміють закидати класикові, що він, мовляв, якшався з владою, був обласканий нею, і що тональність його творів була життєстверджувальною. Валентині Данилівні, звісно, боляче чути все це, бо служив він народові й правді і писав правду, відтворюючи її такою, якою вона була.

— На превеликий жаль, — скрушно мовить Берегиня, — є ще люди, які прагнуть не просто принизити все видатне, що було створено в ті далекі роки, а й навіть піддати його анафемі. Деякі малопомітні раніше особистості нині заявляють, що саме вони створили всю сучасну літературу, а отже, й основи нашої незалежності, забуваючи про те, що Олесь Терентійович захищав усе талановите, що з’являлося в літературі, навіть якщо й не сприймав людини через якісь риси її характеру. Мені надто боляче, що нині все це висвітлюється поіншому. Навіть ревізується роман “Прапороносці” — ця чесна книга про своїх друзів, із якими Олесь ділив усі труднощі і в якій, за його словами, він “ставив перед собою ще й “реабілітаційну мету”, хотів зняти з українців тавро колаборантів, якими офіційна пропаганда зображувала всіх тих, хто мав нещастя опинитися в окупації або в полоні, …хотів показати, що українці не гірше за інших виявили себе в боях проти фашизму…”

Роблю спробу відвернути мою співрозмовницю від сумного:

— Валентино Данилівно, перейдімо на лірику, адже якраз розпал весни, а за нею літо, благодатний місяць липень, особливий у Вашій долі. Саме цієї розкішної літньої пори ви й народилися і ось ідете до своєї високої дати.

— Не будемо про вікове, — мовить вона. — А місяць липень і справді особливий. І, можна сказати, для мене якийсь фатальний, незворотний. Щось є в ньому містичне. Судіть самі. Цього місяця народилися я, як і мій батько Данило — робітник металургійного заводу. У цьому ж місяці він загинув на фронті. В липні спалахнуло наше з Олесем кохання. Ось живий свідок цього — фото, яке він мені тоді подарував із написом: “А если уж очень хочется счастья, мы с Вами поедем в Крым. 6 липня 1946 р.”. Саме 22 липня з ним я відсвяткувала моє двадцятиріччя. Через рік приїхала до нього в Київ, щоб назавше залишитися тут. У липні 1995го (обличчя Валентини Данилівни враз хмурніє), після майже півстолітнього нашого сімейного життя, я провела Олеся Терентійовича в його останню безповоротну дорогу. І ось уже двадцять років без нього. Він міг би жити й сьогодні, бо походив із міцного козацького роду. Його сестричка Олександра, яка мешкає в Дніпропетровську, вже перейшла столітній рубіж, дай їй, Боже, здоров’я! Як бачите, липень колись був для мене щасливим, а тепер він став журним і трагічним…

Втрата дорогої людини не зламала волі сильної духом жінки. Можна тільки дивуватися, де в неї береться енергія. Найперше вона — мама, бабуся та прабабуся. А для нас вона міцний оберіг усього, сотвореного її геніальним чоловіком. Уже без своєї дорогої половинки ця енергійна, вольова, цілеспрямована, мудра жінка впорядкувала багатющий архів О. Т. Гончара, сприяла у виданні багатьох книг. За її безпосередньої участі вийшли, зокрема, “Вінок пам’яті”, збірка епістолярної спадщини письменника “Катарсис” — щоденникові записи воєнних літ. У трьох томах побачили світ дивовижні щоденники Гончара, що охоплюють період із 1943 до 1995 року. Нині Валентина Данилівна невтомно працює над завершенням 12томного зібрання його творчої спадщини. Не так давно вийшов десятий том, який складається з листів письменника до колег по перу, державних і громадських діячів, майстрів культури, земляків, друзів і рідних письменника. А ще видала чудову книгу власних споминів про свого чоловіка під назвою “Я повен любові…”. І це — далеко не повний перелік зробленого нею. Погодьтеся, подібне під силу хіба що цілому науководослідному інститутові. Така подвижницька праця вартує літературних премій і державних нагород, але…

А як багато робить Берегиня для поповнення книжками та експонатами шкільних музеїв, бібліотек, які носять ім’я Олеся Гончара. Вона — частий гість у вищих навчальних закладах, школах, на літературномистецьких заходах, зокрема й на щорічному пошануванні в Спілці письменників України нових лауреатів міжнародної українськонімецької премії імені Олеся Гончара, яку заснували німецький меценат Дітер Карренберг і письменниця Тетяна Куштевська.

— Люблю молодих, пишаюся ними. Вони меткіші і в чомусь, мабуть, мудріші од нас, — каже Валентина Данилівна.

Можливо, саме в оцих благородних устремліннях її доброго серця, у зустрічах із молодими й полягає секрет її невгаваючої енергії, душевної краси й щирості. А ще — в святій любові до свого чоловіка, якому сповна віддала душу й серце. Це стверджував і сам Олесь Терентійович, кажучи про неї: “Ось хто зітканий весь із любові! Найвищим цим даром — даром повної самовіддачі — Валя володіє від природи, в цьому її вся вдача, вся душа, все її життя”.

Такою вона й залишається поміж нас, наша славна сучасниця, воістину Велика Українка!

\

 

 

 

 

 

 

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment