Сенс і чар стилізації

Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

 

На гачок французького письменника і неабиякого стилізаторамістифікатора Проспера Меріме піймався  Пушкін і збагатив  російську поезію “Піснями західних слов’ян”. Не що інше як геніальна стилізація лермонтовська “Пісня про царя Івана Васильовича, молодого опричника і відважного купця  Калашникова”. Стилізація й “ДонКіхот” Сервантеса. Адже замислювався він як пародія на рицарські романи. А пародія — то приналежність стилізації.

Стилізація в прямому смислі потрактовується як імітація. Вживання у чужий стиль, наслідування почерку іншого. Отже, відповідно передбачає відмову від авторського, суб’єктивного. Загалом так воно і є. Але в конкретиці незрідка зпід чужої шапки стирчать авторські вушка. У вигляді привнесеного індивідуального. Воно не кричить про себе, не випирає. Навпаки — ховається за одежу слів. А все ж при уважнішому вдивлянні видає авторську присутність.

Пік фольклорних стилізацій в українській поезії — ХІХ століття. Найвиразніше вони відбилися, звичайно ж, у творчості Шевченка, творця національного літературного вірша. Літературній творчості, як відомо, передує творчість фольклорна. Віршеві літературному — вірш народнопісенний. Роль останнього переоцінити неможливо уже тому, що він носій психофізичних особливостей етносу, його архетипів і кодів, естетичних і моральноетичних засад, його родового духу. У ньому найповніше втілилися лексичні особливості мови, її звукова система, морфологія й синтаксис. Єдність тексту й мелодії, мовного і музичного ритму, як і діапазон тематичний, що охоплює різні сфери життєдіяльності, — усе це вагомо позначилося на українському віршуванні. Мало свій позитив і негатив. Бо стилізація  — це й прямий ризик банальності, інфляції сакрального. І таких стилізацій у нас незліченно. Та є й  інші стилізації, які можемо, з повним на те правом, назвати класичними.

Кінь з конем тупутупу.

Вітер. Ворон у степу.

Вітер. Ворон. Лихо з ним!

Друже, друже, побратим!

— Може, тут, в траву рясну,

Ляж, засни і я засну? —

Сон як сон. Біда одна —

Чарку випито до дна.

Плаче туча несходима, —

Друг застрелив побратима.

 

Із сіделець зніс крутих,

Вигріб жменю золотих.

В землю кинув, на кончину,

Із калини гіллячину,

Хай росте… І лихо з ним!

Друже, друже, побратим!

 

Рік минає, два минає,

Полк з походу повертає,

При шовковім знамені

Їде вбивця на коні.

“Старовинна балада” Малишка настільки відома, що, гадаю, немає потреби продовжувати цитацію. Чутливий уловлювач обертонів чужого голосу уже в ладі першої строфи, як і в “тучі несходимій” зауважить затаєну, ледь вловлювану наявність автора. Чи не те ж маєш і в “Ксені”:

Як любила Ксеня —  хто розкаже?

Цілувала — хто цілунки вкаже?

Як пішов — ридала, впавши ниць,

Що ж, огонь миліший із рушниць.

 

Журавлі у небі — Ксені важко,

Шосте літо не цвіти, ромашко,

Шосте літо падай, чорна ніч.

Січ його забрала? Січ — не Січ.

Є й те, що міг написати тільки він, Малишко:

На столі пироги,

скатертини пілочка,

Сім дівчат ожидають,

кожна — як сопілочка.

Сім весіль обростають

в бубни невгамовнії,

Всі чарки висихають —

лиш чотири повнії!

Гайгай скільки років тому один відомий критик побіжнонедбало відгукнувся про стилізації Драча. Критик виріс на асфальті і нагадування про чарпервородство простоти й органіки не похитнуло його скептичної відпорності.

— Господарю, господароньку, відтвори ворітонька!

— Хто воріт кличе? — Яронька Веснонька!

— Ой зелена Весноньку в рутянім віноньку,

У кожній квітоньці — по золотій бджілоньці,

А на чім же ти сидиш? — На золотім кріслечку,

В небесі посаджена, хмароньками обгороджена.

— А чим же ти граєш? — Золотим яблучком,

Ой не золотим яблучком — золотим сонечком.

(“Балада про Весноньку”)

Наближення до народнопісенної поетики, до її звукової основи, ритміки — то й підсвідома данина предкам, налагодження порушених з ними зв’язків, віднаходження в хащах відшумілого часу дещиці власної душі, її генетичного коду як опОри й Опору незворотній текучості буття. Навіть інтим тут мовби об’єктивізований і за сольною партією вчувається відлуння хорового співу.

Ой ти дівчинонько, моя вір’янонько,

У тебе личенько — рум’яне яблунько.

 

А твої вустонька, а твої губоньки —

Звелись пелюстоньки з вогнем докупоньки.

 

Ой не так вустонька, як тільки ти сама,

Як на бумазі вся пірцем написана.

 

Писали ж, радили в темнаві ноченьки,

Списали, зладили хупаві оченьки.

 

Та ще й при місяці, ще й при горішечку

Пустили в кароньки лукавцю кришечку.

 

Ой малювали влад ті малярове,

Намалювали вряд тонюні брови.

 

А вже при соненьку, при жайворіненьку

Рівняли брівоньку та й під шнурівоньку.

 

Аж надірвалися з того старання,

Це моя дівчина — кажу зарання…

(“Балада про мою дівчину”)

Знавець фольклору зауважить тут парафраз із народної пісні, який так вписується в загальний контекст, що сприймається як його законна власність. Хоч самі по собі ті два рядки, що живцем вихоплені з народної пісні і рядком, який поза текстом вірша — “та не змалювали любої розмови” — могли б слугувати зразком народного… модерну.

Драч нинішній не тішить шляхетною нотою своєї молодості, явленої ним у цій баладі, як і душевним світлом “Бабусенції”, де  маємо ту ж тенісну  гру кульками зменшувальних суфіксів, що в сукупності з підсумковими новотворами сприймається як омолодження  старої поетики. Без втрати нею чару простоти й наїву, недосяжних для поетів комп’ютерної ери.

“Бабусенція” — приклад національного вірша. Перекладати такі вірші важко, якщо загалі можливо. Між іншим, Бунін, який схилявся перед Шевченком і називав його “абсолютно геніальним поетом”, скрушно зітхав із приводу його неперекладності. Принагідно зауважимо:  неперекладність — це й промовисте підтвердження не тільки самобутності автора, а й інакшості етносу, до якого він приналежний. Надто коли йдеться про поетів такого масштабу як Шевченко.

Стилізація (читай — імітація — В. Б.) набуває певних ознак самостійності ще й завдяки зміщенню в часі оригіналу наслідування і самого наслідувача. Вони мовби міняються місцями і ця часова різність обумовлює привнесення в текст дозованого суб’єктивного чинника.

Неперевершений імітатор — шпак, але той, хто уважно прислухався до його натхненних фіоритур, не міг не зауважити й такі обертони, перепади і нюанси його солоспіву, які властиві тільки йому, шпакові.

Якщо фольклорний елемент — невід’ємність творчості поета, то стилізація у процесі преображення стає ознакою його стилю.

Говорилибалакали дві верби за селом,

Потім тихо поплакали дві верби за селом.

А про що,

А за чим говорилибалакали, потім тихо поплакали

Дві верби за селом?

Говорилибалакали дві вдови за селом,

Потім тихо поплакали дві вдови за селом.

А про що,

А за чим говорилибалакали, потім тихо поплакали

Дві вдови за селом?

Паралелізми, рефрени — приналежність народнопісенної поетики, яка, як відомо, близька Борису Олійнику. Тому вірш, не втративши ознак  стилізації, сприймається як такий, що його міг написати тільки цей  поет. Разом з неправильністю, граматичною неузгодженістю рядка “А за чим говорилибалакали”. Такі неправильності не рідкість як у фольклорних, так і літературних творах. Як правило, їх майже не  помічають.

Лермонтов, за спогадом сучасника, прочитав Краєвському, видавцеві “Отечественных записок”, з яким був на короткій нозі, свого нового вірша.

Есть речи — значенье

Темно иль ничтожно! —

Но им без волненья

Внимать невозможно.

 

Как полны их звуки

Безумством желанья!

В них слезы разлуки,

В них трепет свиданья.

 

Не встретит ответа

Средь шума мирского

Из пламя и света

Рожденное слово…

Дочитавши, поет запитав: “Ну що — годиться?” “Ще б пак! Чудова річ, — відповів Краєвський, — ось є тільки маленький граматичний промах: не “из пламя и света”, а “из пламени и света”. Лермонтов задумався, та через хвилин п’ять кинув перо: “Друкуй як є”.

У стилізаціях відхилення від норм трапляються частіше ніж деінде. Надто, коли йдеться про відтворення духу чужих культур, проникнення в сакральні таємниці відшумілих епох.

Світ глобалізується. Технічна цивілізація унеможливлює творення народнопісенних текстів: порушені фундаментальні основи органічного існування. Стилізація у творчості поетів, народжених у місті, практично відсутня. Їх модерна муза шукає джерел живлення на теренах європейських і заокеанських. До своїх, замулених часом і майже  забутих, охочих припадати мало. Ще менше копачів криниць. Шукачів живої  води на вже освоєних грунтах.

Остання стилізація, яку випало мені прочитати, “Коляда для непроданого коня” Миколи Петренка. Поета, фактів біографії якого вистачило б на кількох: голодомор, гітлерівські й сталінські табори, виснажлива праця на вугільних шахтах, камчатському лісоповалі, рибних промислах Далекого Сходу. Цього року поету виповниться 90. “Коляду…” я знайшов у надісланій мені автором — сотій! його книжці. Вона й стала поштовхом для написання нотаток. Подаю її повністю.

Линеплине коляда,

В коляді якась біда.

В чім причина тій біді?

Плаче кінь у коляді.

Плаче коник, аж рида,

Отакато коляда.

Тужить, плаче, докоря,

Мовить до господаря:

— Господарю мій, продаш ти мене,

Господарю мій, згадаш ти мене!

Господарю мій, я ж тебе беріг,

Я ж тебе носив із усіх доріг:

Від шляхетських куль, від татарських стріл,

Із тобою честь розділив навпіл.

Я ж тебе носів із усіх боїв,

— Лиш гарматний грім нам услід гримів.

Господарю мій, серденько сумне:

Продаш ти мене, згадаш ти мене!

— Вірний коню мій, добре знаєш сам:

Не продам тебе, коню, не продам!

Не продам коня, не продам добра,

Не продам нарід, не продам Дніпра.

Не продам сльози у своїх очах,

Не продам вогню на семи свічах,

Не продам тебе, коню, не продам,

А коли продам — то загину сам!

Ця стилізація має свій чар. Старий поет заторкнув струну, яка урвалася у новітній поезії. І та струна озвалася ностальгійним відлунням за затонулою в часі реальністю. Як і за тим, що не піддається ословленню й озвученню.

З огляду на це, попросив би Сергія Жадана, автора “Вогнепальних і ножових”, не вбивати старих поетів. Цитую для ясності:

Я вигадаю нові літери та розділові знаки

і вб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть…

Гуманніше, хоча не певен, що продуктивніше, зосередитися на вигадуванні нових літер і розділових знаків.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment