У передчутті мовного Майдану

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ,

виконавчий директор Ліги українських меценатів, голова координаційної ради  Міжнародного конкурсу  з української мови

ім. П. Яцика

 

Пізніше розповів: хіба міг колись він, політичний емігрант, уявити собі, що стоятиме перед такою залою в столиці незалежної України і промовлятиме ті високі слова про українські цінності, за котрі тут ще недавно людей запроторювали до буцегарень, а дозволити їх вимовити можна було хіба що на чужині, в колі зностальгованих емігрантів.

Яцик був переконаний: перша спроба конкурсу не просто вдалася — вона перевершила всі його сподівання. У тодішньому мовному турнірі взяло участь понад 200 тисяч школярів. За його словами, для початку це був майже рекорд, бо ж усе нове в наш розвихрений час із розмитою ієрархією цінностей справді важко пробиває собі дорогу.

Наприкінці травня він відлітав до Торонто веселий, піднесений. Пишався, що тепер має дорогий для його душі проект, котрим особливо опікуватиметься. Тішився надією прилетіти до нас восени, в День української писемності, на урочисте відкриття другого конкурсу, який — він вірив — значно приросте на силі. Нагадаю, що всі інші його меценатські програми пов’язані з діаспорою. Він був одним із найбільших жертводавців Енциклопедії українознавства за редакцією Кубійовича, Українського дослідного інституту при Гарвардському університеті, Канадського інституту українських студій при Альбертському університеті. Його коштом засновано українські центри й студії при Торонтському та Лондонському університетах (провінція Онтаріо). Освітня фундація Петра Яцика здійснює амбітний проект — переклад англійською видання “Історії УкраїниРуси” Грушевського. У ньому, окрім перекладачів, беруть участь десятки істориків із різних країн світу, що готують до видання науководовідковий апарат.

Українську Канаду відразу ж захопив Яциків проект мовного марафону. Там, як відомо, особливо гостро сприймають патологічне становище державної мови в Українській державі. Одна річ деюре, а друга — дефакто. Тому українці в діаспорі завжди підтримують ось такі мовні проекти. А тут задум справді амбітний — безпрецедентно масовий захід для піднесення соціального престижу державної мови. Не випадково ж він за кілька літ став справжнім брендом — особливо популяризувати його не було потреби. Він промовляв сам за себе, швидко примножував свою популярність.

Мені неоднораз випадало їздити в різні міста США й Канади, де є великі наші діаспорні анклави, з показом документальних фільмів про конкурс, і я самовидь допевнився в тому, які безкомпромісні, а отже, й жертовні зарубіжні українці там, де йдеться саме про мову. До речі, і найбільші їхні розчарування в нас за всі роки незалежності — саме мовна ситуація, котра анітрохи не поліпшилася передовсім через відсутність у цих питаннях політичної волі владної команди всіх без винятку призовів. Тут влада виявляє хронічну безхарактерність навіть тоді, коли в ній немає таких одвертих українофобів, як, наприклад, Табачник, Семиноженко, Азаров, Вілкул, Ківалов та іже з ними.

Тому, коли навіть уже остаточно скінчився “медовий місяць” діаспори з Україною (через усі ті обставини, котрі добре знаємо ми всі в Україні), коли діаспора вже не виявляє ентузіазму в підтримці різних тутешніх культурних проектів, вона зберегла чутливість реакції саме на мовні питання, заохочуючи нас до активної громадської роботи в національному будівництві.

Але наступний конкурс ми відкривали вже без Петра Яцика. Він помер за дев’ять днів до його відкриття. Жодного заповіту з приводу цього турніру, який, судячи з усього, також став його улюбленим дітищем, меценат не лишив. Можливо, причиною того була несподівана смерть. Ще за два тижні до того дня, коли його не стало, Яцик веселий і, як завжди, життєрадісний, був на одній українській імпрезі в Торонто, де, як розповіли мені його добрі приятелі (і, до речі, незмінні меценати проекту) Леонід Ліщина й Олександр Харченко, хвалився успіхом конкурсу. І ось — раптова пневмонія. І смерть.

Ліга українських меценатів, яка була заснована з його ідеї, запропонувала Міносвіти надати ім’я видатного мецената мовному конкурсу, мотивуючи це тим, що Яцик був його ініціатором і головним жертводавцем. Освітянське відомство, очолюване тоді Василем Кременем, підтримало цю ідею, і вже другий конкурс мав у своїй назві його ім’я.

Характерно, що другий мовний марафон відбувся на кошти багатьох канадських фірм та фізичних осіб, з якими співпрацював бізнесмен Петро Яцик. На Заході є добра традиція: замість квітів на могилу дорогої людини пожертвувати кошти на якусь благородну справу, до якої мав стосунок небіжчик. Ось так і з’явилися в реєстрі меценатів тодішнього турніру назви навіть американських, німецьких, англійських фірм. Петро Яцик був не просто видатним представником української діаспори — він входив до еліти канадського ділового світу, котра не могла не зреагувати співчутливо на його смерть. Свої премії встановили друзі й адоратори мецената з різних країн світу.

Бюджет конкурсу ще до початку його розробили ми вдвох із виконавчим директором Освітньої фундації Петра Яцика Марком Стехом. Він складав еквівалент 127 тисяч американських доларів. Збори Ліги меценатів схвалили його й доповнили додатковими ідеями. Скажімо, світлої пам’яті Іван Кікта взяв на себе зобов’язання щороку дарувати автомобіль тому учителеві, чий учень (у номінації старших класів) виявить найглибші знання з української мови. За п’ять років було подаровано п’ять легкових автомобілів. І тільки несподівана смерть Івана Кікти урвала цей сюжет зі сценарію врочистого вшанування переможців мовних змагань та їхніх учителів.

За домовленістю з Міносвіти Ліга взяла на себе нагороди переможців обласних і міських (у Києві й Севастополі) етапів турніру, а також премії загальнонаціонального рівня (їх до сотні), котрі щороку вручаються в урочистій обстановці під час закриття конкурсу в театрі Івана Франка. Адміністративні витрати фінального етапу конкурсу на себе також брала Ліга.

Після відходу Петра Яцика, котрий був основним фінансовим донором проекту, перед нами постала проблема щорічного наповнення його бюджету. Тим більше, що дочка мецената Надія, яка почала урядувати в його бізнесі та у Фундації, після двох років співпраці в конкурсі відмовилася надалі брати участь у його фінансуванні, що викликало в Україні найрізноманітніші кривотлумачення (мало не на рівні криптологічних гіпотез).

Надія нам пояснила так: влада в Україні цілковито ігнорує державну мову й не опікується піднесенням її соціального престижу та політичним захистом, що Надію безнадійно розчарувало й знеохотило “лупати сю скалу”. Це перше. Друге, мовляв, Фундація, зареєстрована в Канаді й для здійснення проектів у Канаді, кілька років поспіль перераховує такі поважні суми в Україну. Цим фактом зацікавилися відповідні органи, котрі стали ретельно перевіряти Фундацію, щоб з’ясувати, чи не про відмивання коштів тут ідеться. Отож їй не потрібні ще й ці проблеми. А порятунок української мови в Україні — це передовсім клопіт самих українців в Україні сущих. Отак і розійшлися дороги конкурсу імені Яцика й доньки Петра Яцика.

І тут треба зробити такий відступ. У нас часто повторюють тезу про те, що українці, народжені в Канаді, неухильно сповідують українські пріоритети. Так, є зовсім невеличкий відсоток таких, яким батьки прищепили цю україноцентричну філософію. Основна ж маса їх — це таки канадійці, що мають у собі хто більший, хто менший український сентимент. Ще є який прошарок людей подвійної лояльності, які теж складають українське лобі.

Наївно вимагати від канадійців українського походження тієї жертовності в ім’я України, котра характерна для їхніх батьків, особливо ж політичних емігрантів. На цьому свого часу загострював мою увагу й Петро Яцик, застерігаючи, щоб ми не плекали собі ілюзій про аж такий високий рівень українського патріотизму дітей українців, народжених у Канаді, США, Австралії і т. ін. Надя Яцик — ще одне тому підтвердження. Вона належить до тих, хто дбає про свій імідж головно в своїй країні, де веде широку філантропійну діяльність.

Ми зрозуміли: діаспора братиме скромну посильну участь у фінансуванні нашого проекту, але головний меценат його має бути в Україні. І цю роль на себе взяла фармацевтична фірма “Дарниця”, до речі, очолювана президентом Ліги Володимиром Загорієм. Свої премії регулярно виплачують “Оболонь” та “Ексімед”. І вже десь після п’ятого мовного марафону основу його бюджету почали складати кошти з України. А до них доєднувалися фінансові надходження Фундації імені Івана Багряного (США), Союзу українок Австралії, Фундації українських студій Австралії та низки фізичних осіб, зпоміж яких варто назвати чоловіка, який є меценатом усіх п’ятнадцяти конкурсів. Це Леонід Ліщина з міста Торонто, який одразу ж оцінив важливість такого проекту для національного будівництва в Україні і зобов’язався фінансово підтримувати його. Якось, жартуючи, сказав: наклав на себе своєрідний патріотичний податок. А поряд із Ліщиною треба назвати Лесю Ткач з Австралії (в літературі вона знана як Леся Богуславець), доньку світлої пам’яті Дмитра Нитченка, яка регулярно виплачує свої премії призерам мовного марафону. На сьогодні лауреати її премії, очевидно, є не тільки в усіх областях України, а й у Казахстані, Латвії, Литві, Грузії, Росії, де також відбувається конкурс імені П. Яцика.

Характерно, що за кілька років після старту нашого конкурсу мене запросили до посольства Казахстану в Україні, де, як з’ясувалося, були добре обізнані з нашим проектом. І не тільки тому, що в конкурсі беруть активну участь українські гімназії (до речі, державного фінансування) Казахстану, а й тому, що тодішній аташе амбасади з питань культури пан Жанбатиров запропонував увазі Міносвіти Казахстану для можливого втілення в Казахстані аналогічний проект. Автора цих рядків навіть було запрошено до Казахстану для консультативних зустрічей із тамтешніми громадськими організаціями, котрі мали “підняти” патріотичний проект.

Нині в Казахстані активно відбуваються процеси національного відродження й особливо помітне місце в них належить вирівнюванню мовної ситуації. Серед найпомітніших заходів, спрямованих на нормалізацію мовної ситуації, бачимо й мовні конкурси (вони відбуваються навіть серед полісменів, од яких законодавчо вимагається знання казахської мови).

Поглинуті організаційними проблемами проекту, ми тримали в полі зору тільки як він проходить в Україні та в українській діаспорі й не відразу зауважили те, як він відлунюється в російському світі. Тодішній мер Москви Лужков за нашим взірцем організував конкурс з російської мови з акцентом передовсім на росіянах та російськомовних по всьому просторі СНД. До речі, особливу увагу команда Лужкова приділяла Криму — там конкурс із російської був справді масовим. Як легко можна зрозуміти, коштів на цей проект у Москві не шкодували. Лужков став політичним трупом і його проект, як мовиться, почив у Бозі. Та справа просування російської мови на весь терен СНД не зупинилася. Це було своєрідною прелюдією до розбудови “Русского міра”.

Мовби у відповідь нашому радіодиктанту Національної єдності з’явилася ідея “Тотального диктанта” з російської мови. Попервах він проводився тільки в Росії, а далі вийшов за її кордони. Торік він відбувся в 11 країнах. Нинішнього року до нього старанно готуються і у столиці України, де організовано безкоштовні курси російської мови під назвою “Русский язык по субботам”. Цим опікується Російський центр науки і культури в Києві. Не випадково ж колишня дружина Володимира Путіна, яка активно підтримувала мовну інтервенцію Росії, обмовилася: Росія — там, де російська мова.

Нагадаю таку характерну подробицю. Ще навіть не встигла Верховна Рада України ухвалити злочинний мовний закон Ківалова—Колесніченка, як посол Росії в Україні Зурабов офіційно заявив про необмежене фінансування російської мови в Україні. Тобто подано сигнал інвестиційної атаки для посилення русифікаційного пресу. А це — замаскований демонтаж нашого національного будівництва.

У квітні 2012 року в російських ЗМІ з’явилася інформація з промовистою назвою “Планета пишет порусски”, де було сказано, що у 85 містах світу писали “Тотальный диктант”. До речі, тексти диктантів готують відомі сучасні письменники і самі ж читають їх по радіо та в інтернеті. Як на мене, це під будьяким оглядом значно цікавіше, аніж пересічний університетський викладач на Українському радіо у радіодиктанті.

Із розпадом СРСР почалося активне національне відродження, здавалося б, безповоротно зденаціоналізованих народів Російської Федерації. І там також ключову роль у процесах має саме мова цих народів. Очевидно, скрізь виразно відчулося, що глобалізаційний каток може безжально роздушити навіть елементарні національні прикмети народів, які через кілька поколінь можуть утратити й свою історичну пам’ять, а отже, — і національну ідентифікацію.

Нас привчили до перманентної загроженості української мови в Україні. І в часи існування нації в складі Російської імперії, і в часи СРСР з його тотальною русифікацією, і в усі роки нашої державної незалежності. Патологічна мовна ситуація сприймається мало не як норма. І це в той час, коли в сто разів благополучніші за нас у цьому сенсі держави чутливо реагують на загрозу й виклики глобалізації, превентивно виставляючи для оборони своєї мови законодавчі заслони. Нагадаю, що в серпні 1994 року Національні збори й Сенат Франції ухвалили спеціальний закон про послуговування в країні французькою мовою. Цю подію член Французької академії наук Жан Дютура прокоментував так: “Якщо існує загроза для мови народу, то це означає, що є загроза і для існування держави”.

А ми все розводимо пафосні теревені про необхідність зміцнювати інформаційну безпеку держави, яка катастрофічно розмивається зсередини, бо в нас і за нинішньої політичної “команди” немає виразно артикульованих імперативів гуманітарної політики, в серцевині котрої належиться відвести місце мовнокультурним принципам. Націоцентризм ще не став головним знаряддям внутрішньої і зовнішньої політики України. А саме він, за словами Володимира Василенка, залишається політичною домінантою всіх успішних держав світу.

 

Ці відступи поза тему конкурсу продиктовані відчуттям усього гуманітарного контексту сучасної України, де ми донині не маємо важливих підстав похвалитися серйозними здобутками. Все маємо патріотичну риторику, благородні заклики, добрі побажання та солодкаві запевнення влади про те, що вона буцімто дбає, а далі ще більше дбатиме про захист і розвиток “солов’їної”. В реальності ж — не дбає і чомусь не дуже віриться, що дбатиме. Очевидно, громадськості — після перемоги в цій війні (а вона таки неодмінно буде!) — треба влаштувати мовний Майдан. Щоб до владців — нарешті! — дійшло: мова — це синонім держави.

Я певен, що на такий Майдан вийдуть передовсім усі ті, хто проводить конкурс ім. П. Яцика і ті, хто беруть у ньому участь.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment