Чи маємо силу допомогти безсилим силою соціогуманізму?

Степан ВОВКАНИЧ,

доктор економічних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту регіональних досліджень НАН України, заслужений діяч науки і техніки України

 

На щастя, тоді Європа та США почули попередження: об’єдналися та опрацювали спільну стратегію стримування, недопущення жахіть атомної війни, а відтак шляхом економічних змагань, нав’язаної гонки озброєнь, інформаційної ізоляції та інших ефективних дій, що їх комуністи не витримали і відступили. Тоді політика Заходу ослабила апетити росіян на світове панування. Своєю чергою, це призвело до розпаду створених прорадянських агресивних військових блоків, тоталітарних організацій, брехливих масмедій, зменшенню п’ятих колон тощо. Заодно зруйнувало залізну завісу, посприяло вивільненню уярмлених комуністичним режимом народів, їх поверненню до європейських демократичних інституцій, принесло свободу та справжню незалежність радянським псевдореспублікам.

Однак вільний світ проґавив переозброєння останньої імперії задля реалізації великоросійських шовіністичних амбіцій повернути шляхом анексії та провокаційних гібридних воєн втрачені території, новостворені суверенні республіки, їхні ресурси, активи тощо. Створена понад півсторіччя тому система Ради Безпеки ООН виявилася неефективною. Цивілізований Захід не був готовий не тільки концептуально, а, головно, у військовому плані зупинити імперського реваншиста ні в Криму, ні на сході України. Ба, що більше, обговорення злочинів Росії в ЄС, НАТО, ООН, особливо в Раді Безпеки показали, що фактично нині поза світовим механізмом покарання є анексія сильним світу цього будьякої території будьякого народу, слабшого у воєнному плані чи не готового до захисту від несподіваного нападу нахабного загарбника. Санкції, умовляння, заклики до сумління агресора зупинити напад, припинити вбивати, коли йому дуже хочеться загарбати ласий кусок чужої території  — не подіяли, тим більше — одразу. На це годі було сподіватися, бо загарбник, виконуючи місію постійного члена Ради Безпеки, не припинив зловживати довіреним цивілізаційним правом вето; навпаки, — блокує брехнею будьяке невигідне йому рішення.

Маймо мужність визнати, що йому це не важко робити, позаяк Захід був не готовий до кардинальних дій. Очевидно, що цю прогалину можна значною мірою усунути, якщо виходити не зі статусу сильного, що зловживає правом вето в Раді Безпеки, а, як уже наголошувалося, з сили міжнародного права та соціогуманістичних засад стратегії розвитку взагалі, тобто з нової парадигми захисту буття кожної нації. Ця парадигма оптимально поєднує націодержавоцентричність і усередині країни, і співпрацю з європейським (світовим) співтовариством на підставі паритетного захисту індивідуального права людини та колективного права нації.

Соціогуманістичний імператив як ідею “сім’ї” у міжнародних стосунках (за якою до найслабших ставляться з найбільшою любов’ю, а голоси сильних світу цього не мають морального права залишити безголосими постколоніальні народи), переніс у третє тисячоліття, в національну і соціальну площину цілих народів та народностей, які прагнуть стати чи вже стали на шлях повернення до своїх духовних витоків, прозвучав 5 жовтня 1995 року в ООН під час виступу Папи Римського Івана Павла ІІ з приводу святкування п’ятдесятиріччя організації. Україна — як піддослідна повторення “русским миром” у Криму ідеології судетського нацистського експерименту, разом із Польщею, батьківщиною Папи, могли б виявити цивілізаційну європейську єдність більшу, аніж спільне проведення “Євро2012”. Ідеться про підтримку соціогуманістичних східноєвропейських ініціатив у системі міжнародних відносин, міжнародного права, про військові засоби покарання, а не лише засудження анексії земель інших народів, знущань над ними за ознаками мови, традицій, поглядів, “оболванивания” громадськості купленими журналістами, проведення псевдовиборів у “народнорегіональних” республіках тощо. Україна і Польща добре знають, що не всі злочинці та їхні людиноненависницькі ідеології опинилися на лаві підсудних у Нюрнберзі, як і в Ялті переможці Другої світової війни — не опрацювали ефективний механізм недопущення Третьої. Нині за європейські цінності вмирають українці. Водночас лідери деяких держав ЄС не тільки спокійно сприймають це кровопролиття, а складається враження, буцімто геть забули знущання російських військ у 50х роках у Берліні, 1956го в Будапешті, 1968го в Празі, брехливість пропаганди більшовиків періоду холодної війни. Невже сучасні політичні лідери настільки мімікрували в бік нашого північного сусіда, що власного духовноінтелектуального потенціалу вистачає тільки на перенесення Берлінського муру на територію України?

Не дивує, що метушливий світ не почув імперативи створення та удосконалення нової соціогуманістичної парадигми міжнародних відносин навіть із трибуни ООН. Але чому ні Україна, ні Польща, ні ще недавно німецькомовна Чехія не застановилися над ініціативою Папи? Шкода, адже культура, мова, традиції, інформація є суспільним благом, надбанням і основною ознакою нації, її ідентичності; рівно ж — це феномен загальноцивілізаційний, служить розвитку культур інших народів і націй. Ця рефлексія віддавна притаманна сузір’ю великих соціогуманістів минулого і сьогодення. Коли ж узагальнити ці погляди, то, препаруючи їх до українських реалій, можна зазначити, як це зробив Понтифік під час пастирського візиту до Києва, згадавши Володимира Мономаха: Не дайте сильним світу цього запропастити людину. Хіба наше керівництво має національні програми, проводить соціогуманістичну політику, відповідні реформи, які б якісно змінили систему, щоб не запропастити ні людину, ні Україну? Тому й далі занепадаємо як нація за всіма її ознаками, особливо за мовою, культурою, традиціями, слухаючи Донбас. А хто чує Україну в її ексклюзивно екзистенційній потребі зберегти національну ідентичність, суверенітет та права на власне буття?

Анексія Криму, ескалація воєнних дій на сході України показали, що, окрім опору українців агресорові, світові потрібна соціогуманізація міжнародних відносин, надання їм широкої юрисдикції, євроатлантичної військової захисної потуги і міжнародного контролю. Лише так можна відвернути катастрофу, локалізувати зухвалість сильних світу цього та силою права забезпечити кожному народові, кожній людині рівний доступ до ресурсів, можливостей розвитку і збереження своєї національної тотожності на обітованій землі. Соціогуманізм потрібен міжнародному судочинству над звірствами найманців і їхніх хазяїв — ідеологічних натхненників кровопролиття. Чому Україна має відбудовувати Донбас, знищений Росією та її найманцями? Чи допоможе тут план Маршала2, якщо через брехню російських ЗМІ, платних політтехнологів і служивих “батюшек” одержавленої церкви, — люди Донбасу опинилися під зомбуванням ідеології потужного “русского міра”? Де в їхньому світогляді соборна українська національна ідея? Хто сприятиме переселенцям рекультивувати Луганськ з закинутої вугільної копанки, а Донецьк — зі “всесоюзної кочегарки” в міста Нової України? Хто адаптуватиме учасників АТО до цивільного життя в повоєнній Україні, соціалізуватиме покалічених дітей школою війни? Чи світ допоможе реінтегрувати “декомпозицировану” за лекалами Росії суверенну країну?

Інтелігенція Росії та України разом із бізнесом, святі отці церков — канонічних і неканонічних — укупі з громадськістю хоча б зараз мали  об’єднатися та взяти частину відповідальності на себе, особливо щодо брехливих зловживань чинником мовного “прітєснєнія” російського штангіста важкої категорії, що прибув у супроводі такого ж озброєння, нашим малюком, що вчиться ходити і говорити. Нам остаточно треба викинути з Конституції України табу на єдину державну ідеологію, зрозуміти конечну нагальність нової соціогуманістичної парадигми буття української нації. Лише Україна — для себе і світу — може очистити від нашарувань т. зв. радянського соцреалізму, радянської людини заяложене слово “гуманний” (гуманітарний), і допомогти усвідомити парадигмальний масштаб поняття “соціогуманістичний” як власний новотвір, що має не лише український, а й загальнолюдський вимір. Не все людське — людяне. Якщо поняття “соціальне” означає людське, суспільне, а “гуманне” — людяне, то їхній синтез, власне, складе “соціогуманістичне” як нову якість емерджентності (окрім структури і функцій) суспільних систем. Лише якісна трансформація інституцій спільноти і людини може пришвидшити прорив на світові цивілізаційні простори. Все, що розглядається “поза рамами нації”, за Франком, — фарисейство.

Виходячи з принципів соціогуманізму, час розвести смисли секендхендівської допомоги, тобто т. зв. “гуманітарки” для бідних, гуманітарної політики держави (освіта, наука, медицина тощо), піар гуманітарних конвоїв, коридорів агресора, врешті, глибинну сутність нових соціогуманістичних засад парадигми бінарного (двовалентного) захисту та розвитку людини та нації (націй), їхнього майбуття і буття в розмаїтому світі, в якому шекспірівське “бути” для України — не награне, а архіважливе і доленосне, рівне — життю або смерті. Врешті, знайти належне місце соіогуманістичній парадигмі розвитку не в прокрустових рамках чинної гуманітарної політики України, а у трансформованому світогляді та змінених людинонаціоцентричних цінностях уряду. Коли він забезпечить національну семантику ідеологічного супроводу державотворчих процесів, аксіологію вільної інтеграції України у вільне світове товариство, національну семіотику на власній землі і просторі, а відтак ковітальне національне і духовне відродження, де і людина, і нація, зрештою, їхня мала і велика Батьківщина будуть захищені від сильних світу цього. Шкода, але в цьому відповідь: чи можлива незалежність країн, окрім Китаю, на межі з Росією? Чи можлива між ними маленька держава, на кшталт Андорри? Лише виходячи з сили соціогуманізму, можна гарантувати не паліативний, а повний захист людини і нації, не залежно від їхньої чисельності не залишитися на задвірках соціального прогресу, зберегти середовищеспроможність для духовного відродження та розвитку в світовому розмаїтті, врешті зрозуміти вічність і тимчасовість, особливо штучність перешкод на шляху до цивілізованих вершин людства.

Отже, незважаючи на війну, потреби фронту, не відкидаймо комплексні дослідження теоретикометодологічної основи формування в Україні нової політики, яка б ґрунтувалася на універсальності соціогуманістичної парадигми паритетного захисту індивідуальних прав людини і колективних прав нації. Прикро, що і в третьому тисячолітті українці вмирають за право вільно жити на своїй Батьківщині, за національну ідею як програму суверенних дій. Окрім непоправних жертв людських життів, є втрати культурноінтелектуальних, духовноінформаційних цінностей, що мають екзистенційне значення для всього цивілізованого світу. І світ повинен нарешті пройнятися тим, що Ідея державотворення в Україні будується не на анексії чужих земель, а на гармонії соціогуманістичної парадигми буття, що дозволяє кожній людині, її нації самоусвідомити свою місію на землі і стати реальним її господарем та мирно співжити зі всім вільним світом.

Лише на комплексному підході до європейських людиноцентричних і націоцентричних цінностях можливе оновлення наявної оонівської системи безпеки, аби й далі сильні світу сього не грали м’язами. Ще раз вдамося до фултонської промови, в якій автор, незважаючи на велику надію на створення ООН як Храму Миру, пророче застерігав: “Ми не можемо дозволити собі — наскільки це в наших силах, діяти з позицій малої переваги, яка вводить у спокусу зайнятися випробуванням сил”. Аби не було спокус демонструвати силу перед безсилими, конче потрібна нова концепція світової безпеки, вагоміша, аніж випробування сил сильними в дезінформуванні світу.

Кожен (і не тільки українець), що міг щось зробити в цьому напрямі і не зробив, сам позбавив себе не лише вдячності, гідності та презумпції невинності, а і в майбутньому — прощення. Не уникаймо очей героїв Небесної Сотні, що загинули на Майдані Гідності і далі жертвують життям за Україну в зоні бойових дій АТО. Робімо все, аби такі сотні не ставали українськими Тисячами, а відтак — Мільйонами третьої планетарної трагедії вбитих лише тому, що людство вчергове злегковажило соціогуманістичну парадигму розвитку. Невже не мир між православними християнами, а імперську ворожість великоросів, реанімовану, збуджену чи навіяну їхнім неофюрером спеціально для імперського реваншу, що має велику імовірність перетворитися на потужний потенціал розпаленого вогнища братовбивств світового масштабу, — залишимо в спадок прийдешнім?! Віриться всетаки в інше, а саме: істинні Знання, правдива Інформація, одухотворений Розум та Інтелект в Любові об’єднають і гармонізують все во славу Богу та розвиток України й Людства!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment