Дмитро ПАВЛИЧКО. Закаменований

Закінчення.

Поч. у ч. 14, 15 за 2015 р.

 

Богдан відчуває, що гебешники винюхають їхній бункер. Він заохочує друзів прорити ще один вихід зі сховища, глибший і дальший. Знає, вороги прийдуть. Він же перший і почув одного надвечір’я крізь продухвини бункера крики сподіваних гостей: “Бандіти! Здавайтесь! Ви окружени! Вас там шесть, а нас, падлєци, сто шесть! Вихадітє!”

Боївкарі виходять, але не тим вийстям, де їх чекає ворог, а тим, новим, щойно прокопаним. Вони залягають за плечима карателів. Відкривають вогонь. Нападників нема багато. Богдан натикається головою на гілку дуба, мазепинка злітає з нього. Він простоволосий стоїть, стріляє прицільно стоячи, чує бренькіт куль біля вух. Вороги в нього стріляють, але кулі летять повз нього. Він стоїть і бачить, що Крук так само стоїть без шапки потойбіч пагорба, під яким схований їхній бункер.

Бій за десять хвилин закінчується. Явір, Соловій, Мірошник і Козак убиті. Але нападники так само вбиті. Було їх, можливо, більше, але повтікали з вогню, а ті, що впали, всі мертві. Богдан із Круком підходять до кожного. І свої, і чужі лежать в однакових позах, лицем до землі. Треба було згинути тут! Богдан пожирає сам себе своєю нав’язливою думкою. Яка ж прекрасна нагода була!

Крук чомусь дуже сумний, а Богдан од радощів плаче. Вони заходять назад у свій бункер. Мовчать дуже довго. Богдан аж тепер придивляється до Крука. Вузькоголовий, але тлустенастий це чоловік. На такому тулубі повинна бути, як гарбуз, голова, а тут замість голови плесковата, довга диня, обросла рідким, біліючим волоссям.

— Ми з тобою щасливі! Ти стояв і я стояв. Ти без шапки стояв і я без шапки стояв. Кулі нас не брали. Ми з тобою хрещені самим Богом!

Богдан урочисто вітає та обіймає свого бойового товариша.

— Друже Берест! Це я тут причина того всього. Я завербований гебешниками. Я їм розповів, де наша криївка. Але не встиг їм повідомити, що ми прокопали собі новий вихід для втечі. Те, що я стояв без шапки, було знаком для них не стріляти в мене. Те, що ви стояли без шапки, врятувало вас од смерті.

Богдан біліє, на мить сліпне від удару, але наставляє автомат на Крука.

— Ти зрадник! Ти вбив своїх друзів. Навіщо це все розказуєш мені?

— Мене піймали, сина мого з петлею на шиї показали і сказали: або син помре, або ти допоможеш нам знищити боївку. Якщо я винен, убий мене.

— Ти винен! Бо міг відмовитися, міг згинути, але зберегти життя дитині своїй і друзям своїм! Ти винен і вмреш!

Богдан натискає на гашетку, перетинає чергами з автомата обвислий живіт і груди Крука. З бункера не виходить до ранку. Вдень виносить Крука й закопує в лісі. Чекає смерті, але вона не приходить тоді, коли людина кличе. Треба ж було загинути дома, на очах батька й матері, думає Богдан, хоч знає, що він уже не тільки круглий сирота, а й самотня душа, покинута своїм народом.

 

IV

 

Богдан перестає остерігатися совітів. Хай зловлять, розстріляють! Краще згинути з рук ворога, ніж одинокому лазити лісами, переховуватися в покинутих криївках та ховатися в темноти, як здихаючий, голодний звір. Та чи покинутий він своїм народом? Це питання його болить, мучить, карає, відбирає в нього життєву силу.

Він вирішує йти до Коломиї і здатися. Покінчити своє життя найпростішим способом. Але тут же сам собі заперечує. А чому не застрелитися самому, як Еней, посеред Коломиї біля Ратуші, знявши червоний прапор згори? Дав же Еней змогу тим, хто ніс його на ношах з бою, вижити й битися. А кому сьогодні в його селі, в Коломиї чи у Львові потрібна його смерть, кого вона має врятувати? Всі вже ходять під червоними прапорами, не зривають, не спалюють їх. Раби, думає Богдан. І про себе він так думає. Смерть свою він передчуває, не боїться її. Найстрашніше, що може статися, — його не розстріляють, а помилують і дадуть роботу. Він звикне до покірної поведінки пса, якому кидають шматок м’яса нові господарі на тій землі, де він народився, де ґаздував зі зброєю в руках, мріючи про свою державу.

Богдан заходить у місто. Надворі літо. Він без кашкета, мазепинка зосталася в лісі. На ньому вшита десь у Рівному підпільником синя маринарка з ґудзиками, на яких видно підіржавілі тризубчики. На ньому зелені сподні з тоненьким червоним лампасом, зняті після бою з трупа гебешника, і міцнющі німецькі черевики бершуги, покинуті голим втікаючим фріцом од сотні Спартана в Карпатах. Це улюблене його взуття. В бункері він покинув кирзові чоботи. Він як воїн, бувши взутим, завжди носив у наплечнику або чоботи, або черевики, міняв на ногах взуття, щоб здорові, не обгризені стопи постійно були готові до бігу. Колись, будучи студентом, він відзначався до блиску начищеними мештами. Тепер, пригадує, як хотів подобатися Софії своїм зовнішнім видом. Усміхається до своїх шкіряних, міцних кайданів на ногах.

Він іде вулицею, по якій колись ходив назирці за Софією. Будинок її батьків на межі Коломиї з П’ядаками. Одноповерховий, знаний дім раптом виринає перед ним, як живе єство. Той дім чотирма вікнами внизу та одним підсліпуватим віконцем з даху дивиться на нього і впізнає його. Та чи впізнaє його Софія? Не впізнaє. Адже того Богдана, поцілованого в чоло, вже нема, і Софії тої, що цілувала, також нема. Чого ж ти йдеш до неї? Зупинись! Подумай! Вона перелякається. Ти правду сказати їй мусиш. Хто ти? Останній воїн самостійної України на всій Гуцульщині, бандерівець, що йде здаватися. Ні, про здачу ти не скажеш, бо ти чуєш з глибини душі своєї, що вмреш чотовим сотні УПА. Псевдо своє не забудь. Ти — Берест.

З будинку виходить якась жіночка з дитиною. Що робити? Богдан чекає ночі. Сидить на траві за кущами перед поглядом дому, до дверей якого він постукає, щоб з’ясувати, живе чи не живе там Софія Гошоватюк. Живе! Він бачить її у вікні, хоче крикнути, та голосу нема. Вона дома!

Вона ж і виходить на постук у двері.

— Це я, Софіє. Богдан Атаманюк. Ви пам’ятаєте мене?

— Ні, не пам’ятаю.

— Ми знайомі з гімназії.

— З гімназії?

Вона придивляється до нього. Він бачить зблизька великі очі, тепер вони чорнозелені, налякані.

— Я чотовий УПА Берест. Заховай мене!

Двері причиняються. Богдан за дверима стоїть, але не вбитий. Думає, все так мало бути. Але за хвилину двері кличуть його скрипом, різко відчиняючись навстіж.

— Заходьте!

Вузькими сходами Софія веде Богдана на горище, в надбудовану для побутових потреб кімнату. Богдан мовчить. Софія збігає вниз і повертається з ліжником та подушкою. Підходить до Богдана, долонею закриває йому уста.

— Мовчіть. Я прийду вранці.

А вранці Софія заносить сніданок, кладе на широке підвіконня, що служить за стола. Богдан подає руку, вона її затримує у своїй гарячій руці.

— Послухайте! Зі мною живе заміжня моя сестра. В неї дві дівчинки. Чоловік на роботі в Снятині. Я чоловіка не маю, але маю дівчинку… Тут дуже небезпечно. Діти. Вони відкриють вас… Мусимо бути тихими, обережними…

— Я вчора сказав неправду. Не ховатися я сюди прийшов. Знаю, моя поява у вашому домі — це тюрма і Сибір для вас. Я не прошу нічого. Тільки вас я хотів побачити. Я — мрець, шукаю собі не життя, а місця, де можна було б лягти і назавжди заснути.

— Богдане, не говори так страшно! Це гріх!

Богдан помічає, що Софія звертається до нього вже на “ти”. Він втішений. Ніжно, тихенько озивається.

— Ти гарна! У твоїх косах я бачу пасемко рудого волосся, колись я думав, що то кісник, а тепер розумію, що руде волосся сивіє так само, як золоте… Ти повинна мені сказати правду, не бійся. Знаю, що думаєш. Думаєш, повинен був загинути разом із друзями. Правильно думаєш. Я також так думаю.

— Ні, Богдане! Не так я думаю. Ти повинен був прийти до мене. Ти прийшов. Я знайду в Коломиї сховище для тебе. Я не боюся.

Вона бере його за руки. Дивиться в його очі так уважно, ніби хоче сказати очима те, що вже говорять долоні. — Я назву тебе родичем, знайду десять помешкань у місті, де живуть українці. Будуть пишатися тим, що ти в них живеш. Щось ми таки придумаємо, щоб тебе зберегти на свободі.

— Може, десять знайдеш, але й для них я буду не героєм, а людиною, що шукає, але боїться смерті. І вони думатимуть точнісінько так, як ти, бо той, хто взяв хрест на плечі, не має права скинути його, мусить нести на гору, де чекає смерть, а воскреснути мені не дано. Я людина! На якій же свободі ти збережеш мене? Я пов’язуватиму червоні галстуки на твоїх дівчатках… Ні, Софієчко, ні.

Софія збігає вниз, повертається, кладе на підвіконня трилогію Богдана Лепкого про Мазепу. Поруч прилаштовує нафтову лампу. Вікно наполовину забите дошками. Відкрити його можна, але світла більше не буде. Дуже маленьке вікно.

Поклавши пальці на уста, Софія показує, що розмова закінчена. Довго Богдан сидить у своїм сховку. Без жодного руху. Чує знизу дитячу біганину, сміх, чує, Софіїна сестра виходить з дому, кличе дівчат надвір. Чує, як Софія виходить, як у дверях порожньої оселі скрегоче замок.

Богдан розгортає книжку. Не читається. Йому стає душно, він замліває від глухої і темної самотності. Лампа горить. Він відчиняє вікно, гніт у циліндрі горить, хитається, але не гасне. Надворі спекотна днина, мертва тиша. Втім, до полум’я в лампі прилітає знадвору чорний мотиль. Хоче дістатися до вогню, але пробити скла не годен.

Богдан думає своє. Метелик дуже кволий, а я ще живий, я проб’ю скло на добрих із палаючими серцями людях, я згорю, але не тут, а в рідному селі. Богдан з нетерпінням чекає на Софію. Знає, сьогодні він мусить побачити рідне село з вершини першого карпатського хребта знад Ябунова. Передчуття чогось надзвичайного, що там має статися, переповняє його душу.

Софія повертається не така засмучена, як була вчора вночі й нині вранці. Вона обіймає Богдана, сама кладе його руки на свій стан.

— Не відходь! Не покидай мене!

— Не треба! Почекаєш. Я повернусь!

Богдан мовчить. Внизу — тиша. Можна йти. Він сходить з піддашшя навшпиньки, щоб не чули діти. Вона стоїть на стриху. Непорушна. Богдан жде біля виходу. Кличе рукою. Вона йде до нього повільно, так ходять на похороні. Богдан цілує її в чоло.

— Віддаю тобі твоє! Чекай мене!

— Не йди. Не покидай!

— Мушу йти, щоб діти не побачили мене. Повернуся, як підростуть!

 

V

 

На тій же царині, недалеко від свого села, в тій же розвалюсі, забутій вертепній стоділчині, де переховувався Богдан за перших совітів, знаходить він і тепер своє пристановище. Спочатку перебуває дома в Миколи, свого товариша, прозваного в селі безпалим. Дома — то значить не в хаті, а в колибі на полонинській горі, де Микола за літа пастушить і має все, що потрібне на тому белебні для життя. Місце зручне, гарне. З тої гори ночами видно світлa в Коломиї, але там бути Богданові небезпечно. З низовинної царини, оточеної березовим гаєм, можна, як треба, зникнути, а з піднебесної колиби, надовкруги якої нема навіть високої трави, не те що жерепового кущика, не втечеш.

Раз на тиждень, у неділю, до Богдана в діряву стоділку приходить Микола. Жива інформація про події в селі, а там війна. Голова колгоспу відбирає від священика стару плебанію, розташовану в центрі оселі коло церкви. Церкву не зачіпає, але величезне ксьондзове подвір’я та обійстя, де стоять спорожнілі стайні, обороги, хліви, курники, вважає власністю громади. Мовляв, хай громада збудує для попа нову хату, а колгосп на місці плебанії побудує контору, сільраду, клуб. Народний Дім у селі спалили гебешники, а голова колгоспу цей злочин приписує бандерівцям.

Священик потайки звертається до церковних братів: “Рятуйте!” А вони бояться влади, що Бог дасть, те й буде, говорять.

— А ти, Миколо, хто в селі? Хіба ти не можеш тих братчиків зібрати та від мого імені помахати на них пальцем, вказівним пальцем лівої руки. Скажи, церкву пошанувати просить бандерівець Богдан Атаманюк.

— Не можу. Ходім обидва, та не до них, а до ксьондза.

— Добре, ходім!

— Але я хотів би знати, чи ти підеш до нього з тою бідою?

Микола показує пістолет на Богдановім ремені і веде своє далі. З нашим Корнелієм Чайковським (з пошаною називає ім’я та прізвище священика) треба делікатно. Він колись навчав дітей любити Україну, а за нових совітів закликав з амвона не допомагати лісовим хлопцям. Мусів.

— Кажеш, мусів. Знаю. Зброї не братиму. Я взагалі ношу її вже тільки для краси. Відстрілявся за сім літ у партизанській армії. Я йду до Корнелія, щоб поговорити з ним. Він — розумна голова. Вчив же й мене, маленького, декламувати Шевченка в Народному Домі. Не треба мені зброї, до нього йдучи. Я про своє життя хочу поговорити з ним.

Микола все ж таки боїться йти до священика з чотовим УПА.

— Поговори зі мною про все, а вже потім підем до ксьондза.

— Слухай. Втекти кудись у Росію не можу і не хочу. Здатися — це зрада. Злочин. Застрелитися, повіситися, втопитися — не дозволяє честь і гідність воїна. В Коломиї хотіла мене притулити до себе вдова, але дома в неї сестра і повно дітей. Як дізнаються хто я, повмирають зо страху. Порадь, що мені робити? Я бачив, як застрелився Еней, один з командувачів УПА. Помер, щоб дати змогу врятуватися хлопцям, які виносили його смертельно пораненого з бою. Дав змогу мені врятуватися, вижити, битися далі. А задля кого я мав би застрелитися нині?

Микола ховає свої очі. Мовчить, дуже довго мовчить.

— Не знаю. Здається мені, що ти повинен був померти разом з товаришами своїми, партизанами, з Енеєм!

— Повинен був, та не помер. Не послухав Бога, злочинець навкруги. А молився не раз, просив смерті, коли змушений був ховати десятки збройних братів, побитих ворогом, і тих тяжко поранених, що стрілялися на моїх очах від болю, від ненависті до окупанта та з бажання врятувати мене, ще здатного воювати. Знову ж питаю: скажи, чи маю застрелитися тільки з ненависті до окупанта, чи й задля того, щоб дати змогу комусь жити й боротися за свободу? Розумієш мене?

— Не знаю. Може, розумію, а може, й не розумію. Підем до отця, спитаєм його.

Отець Корнелій з породи нелякливих людей. Він вибирає для зустрічі з Богданом та Миколою ніч, але не на царині, а на горі, в колибі, щоб видно було небеса.

Богдан схиляється до поцілунку руки священика, а той вириває свою руку від гостя, бере Богданову і цілує її. Голова Корнелія лиса, як яйце, але покрита сивиною на тім’ї та понад шиєю.

— Пане Атаманюк, я вас хрестив. Знаєте про це?

— Знаю. Вами хрещений прийшов видітися з вами.

— Хто ви тепер, де ви тепер, не буду питатися. Ваша поява — це Божа воля. Я чекаю вас уже два роки. Два роки тому один чоловік зі Львова, що представився скульптором і вашим родичем, привіз і подарував мені, щоб ви думали? Вашу різьблену в камені голову. Сказав, бережіть, сховайте в церкві. Це образ вашого земляка, який загинув на Волині в боях з червоними москалями. Цей скульптор дивна людина. Таких в Україні небагато, але вони всюди є посеред нашого народу, наче якась окрема духовна верства, пов’язана між собою вірою в правду, в кращу будучину України. Ту вашу голову я сховав у захристії. Вам показати мушу!

Богдан все те чує, але не дуже вникає у зміст оповіді Корнелія. Він поспішає сказати своє.

— Отче, я прийшов порадитись. Прийшов запізно, бо мене живого вже нема. Маєте мене закаменованого тим скульптором, а я сиджу перед вами, побитий своїм життям. Тінь чотового УПА! Був я в багатьох сотнях і всі вони полягли. Мене Господь оберігав. Коли я зостався сам, і зникли всі зв’язкові та всі контакти з підпіллям, мені здалось, що до мене долітає голос церкви із нашого села. В нашому храмі моя мати співала з народом пісню про Україну. Чую ту пісню й тепер щоднини… Я повернувся в рідні сторони. Пристав до останньої боївки СБ в нашому районі, вбив зрадника, що був завербований ворогами, спричинився до загибелі всієї нашої боївки. Хочу здатися. Не можу. Це зрада. Але не життя я шукаю, а чесної смерті. Такої, що повинна дати змогу комусь, комусь жити й повставати, бути не рабом, а народом. Знаєте, отче, я вірю, що навіть одна душа може бути народом!

Корнелій кивком голови просить Богдана й Миколу вийти з колиби. Небо зоряне, можна досягнути рукою.

— Пане Атаманюк, я не годен дати вам жодної поради. Мені здається, чесної смерті нема. Смерть — це завжди кривда. Думаю, Бог вас оберігав за те, що не вбили мене за мої антибандерівські казання. А може, й за те Бог вас любив, що ви, будучи воїном, молилися за кожного вбитого вами ворога, пам’ятали, що найважливішою божою заповіддю є шоста: “Не вбивай!”

— Не молився, отче, за ворога, і не буду цього робити. Бог мене, мабуть, любить за те, що я рятував своїх од смерті. Більше порятував своїх, ніж убив чужих.

— А ви скажіть мені, отче, що діяти тепер має ваш хрещеник і земляк?

— Прийдіть у неділю на богослужіння до нашої церкви. Я сховаю вас біля престолу. Там я покажу вам образ вашої молодості, подарунок зі Львова.

Богдан з Миколою вже в церкві. Церква гуцульська, дерев’яна, побудована з делин товстенних смерекових колод. Стара, двохсотлітня святиня. Народу повно. Корнелій править, співає тихим, рівним, переконаним голосом. Церква гуде. Отець причащає жінок і дітей. Відспівано Вірую. Тиша западає. І раптом отець починає, а народ підхоплює дорогу, знану Богданові пісню матері.

Чи бачиш, Дніпро висихає,

Карпати шуміти стають,

Зозулі по древах сідають,

Неволю Вкраїні кують.

Корнелій відкриває завісу на стіні в захристії. Богданова голова з чорного лабрадориту у мерехтінні свічок начебто оживає.

— Це я. Дивися, Миколо. Я — закаменований. Тримай мене. Падаю! Я вмираю!

Вся церква, стоячи на колінах над мертвим Богданом Атаманюком, доспівує пісню його матері.

 

Лютий 2015 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment