Анатолій КІНДЕРЕВИЧ,
членкореспондент Міжнародної академії інформатизації, академік Української академії оригінальних ідей
Дорогий і небезпечний
Над “Укриттям” активно будують конфаймент. Довжина фундаменту цієї споруди 350 метрів, ширина — 4 метри, глибина — 17 метрів. На промисловому майданчику, де розміщено 4 блоки ЧАЕС і який перебуває поблизу вузла тектонічних розломів та басейну води, таке перевантаження небезпечне. Можливий зсув, зважаючи на вагу фундаменту і споруди конфайменту, перевантаження суттєво збільшується. Конфаймент має ще і такі недоліки:
1. Нестійкість об’єкта по одній із координатних осей площини, а саме вздовж самого тіла конфайменту.
2. Відсутність транспортних кранів усередині приміщення конфайменту, систем витяжки пилу, систем контейнерування води з підвалів “УкриттяІ” і систем контейнерування і видалення радіоактивних матеріалів та пиловідбору.
3. Створення конфайменту дозволить вирішити лише одну проблему — унебезпечити потрапляння опадів в “Укриття” і дещо зменшить потрапляння дрібного радіоактивного пилу в навколишнє середовище.
4. Конфаймент не захистить об’єкт “Укриття” від подальшого його руйнування і не передбачає його демонтажу.
5. Всередині об’єкта “Укриття” накопичено завали залізобетонних конструкцій, перемішаних із лавоподібними паливовмісними матеріалами, які частково перетворилися на дрібнодисперсний пил, що поступово переходить у стадію субмікронного пилу, який є в аерозолі. Таке накопичення повністю виключає можливість спостережень за поведінкою паливовмісних матеріалів. Конфаймент виключає можливість вилучення ядерноподільних матеріалів із зон їх залягання. А це небезпечно, тому що при більш ніж 50 % збагаченні ядерноподільними матеріалами пилу в замкнутій геометрії обов’язково виникне самозапалювальна ланцюгова реакція (СЛР).
6. У конфайменті не передбачено жодних унікальних прогресивних технологій із прискореної дезактивації радіоактивних матеріалів.
7. Об’єкт конфаймент попри те, що на його побудову витратять сотні мільйонів євро, не вирішить головного. Те, що є в його надрах, це ядернонебезпечний об’єкт, адже в ОУ перебуває близько 2 тонн урану235 і 1 тонни плутонію239, що в 100 разів перевищує заряд бомби, підірваної над Хіросімою.
Пропозиції категорично відхилені
…Навесні 2001 року побачила світ книжка: А. В. Киндеревич, А. Г. Махмудов “Что происходит в “Саркофаге”? Альтернатива “Укрытию ІІ”, де обґрунтовано довели причини, за яких лавоподібні паливовмісні матеріали перетворюються на дрібний пил, а потім на пил субмікронного розміру. Йшлося про те, чому це може гарантовано призвести до СЛР, а важкі частинки, випадаючи в осад, можуть створити критичну масу. Висновок: потрібно вилучати ядерноподільні матеріали із чотирьох горизонтів їх залягання. Свою позицію з цього питання автори ще 2001 року виклали письмово в листі до президента Л. Д. Кучми — відповіді жодної. Звернулися до депутатів ВР В. Д. Бондаренка, М. А. Павловського, О. В. Турчинова. За сприяння академіка М. А. Павловського я зі своїми колегами робив доповідь про стан паливовмісних матеріалів в об’єкті “Укриття”. 12 жовтня 2001 року доповідь слухали 60 спеціалістів зони ЧАЕС. Пропозиції моєї науковотехнічної групи категорично відхилили, як і пояснення щодо пилегенерації, загроз виникнення СЛР. Я наполегливо вимагав від спеціалістів зони ЧАЕС зробити аналіз пилевого аерозолю, що стоїть над завалами паливовмісних матеріалів, для знаходження в ньому ядерноподільних частинок, але учасники семінару цього не розуміли: вся зона ЧАЕС готувалася до ХV міжнародної конференції, яка мала відбутися наприкінці листопада 2001 року. Очікувалося ухвалення рішення про те, що зона ЧАЕС надійна і може прийняти для складування всі радіоактивні відходи ядерних електростанцій Європи. Тож висновки нашої науковотехнічної групи були зовсім недоречними для спеціалістів зони ЧАЕС.
Дорогою до Києва в одному автобусі з доктором Едуардом Михайловичем Пазухіним, який працював безпосередньо на ОУ, вдалося переконати його, що я маю рацію. Тож він посприяв тому, аби проби аерозолів доставили в СанктПетербург в інститут імені Хлопіна. Моя пересторога підтвердилася: справді, в повітрі над завалами ПВМ перебували мікрочастинки ядерноподільних матеріалів.
Надходження цієї інформації викликало певну реакцію керівництва і воно дійшло висновку: мовляв, ми точно не уявляємо, що відбувається в надрах ОУ і справді потрібно паливо вилучати, але відсутні досвід і кошти. Конференція змінює свій порядок денний. Отже, ІV міжнародна науковопрактична конференція “Об’єкт “Укриття”, 15 років: минуле, сучасне, майбутнє”. Відбулася вона 27—30 листопада 2001 року в місті Славутичі. Ось що здазначено в її рішенні:
“Конференция…
2. Отмечает, что выявлены значительные неопределённости долгосрочного поведения топливосодержащих материалов (ТСМ), прежде всего в плане их радиологической опасности. (До мого виступу на семінарі таких невизначеностей не було. Всі одностайно були визначені і орієнтовані на прийняття радіоактивних відходів АЕС Європи. — Прим. авт.). Крайне необходимо продолжить характеризации ТСМ, расширить контроль их состояния, ускорить разработку прогнозных моделей, приступить к активной демонстрации технологий извлечения ТСМ с применением принципиально новых способов и инструментов, а также определить критерии и параметры ядерной безопасности объекта “Укрытие”.
7. Считает необходимым продолжение работ по мониторингу радиоактивных аэрозолей в объекте “Укрытие”. (До мого виступу, на загальну думку атомних спеців, таких аерозолів не було. — Прим. авт.).
8. Считает, что особое внимание необходимо уделить контролю ингаляционных доз внутреннего облучения во время проведения работ на объекте “Укрытие” и создание полной системы косвенной дозиметрии внутреннего облучения”.
Ось такі обнадійливі слова і про прогнозні моделі, і про стан радіоактивних аерозолів. Я, на прохання Е. М. Пазухіна, направив за три тижні до конференції дві доповіді, у яких були визначені критерії оцінок ПВМ в “Укритті” та запропоновані нові методи контролю за станом ПВМ в ОУ. Їм ходу не дали. Дивні люди ці атомники. У фойє конференції вони зустрічають мене, дружньо вітають, а виступити з трибуни не дають. Отакі двоїсті чи троїсті покручі. Одне говорять, думають друге, а роблять третє: жодних нових способів і інструментів застосовано не було. Перешкоджала заборона: “Никакого участия людей Киндеревича в исследованиях”. І хоча увесь цей поворот був викликаний моїми книжками і нашою доповіддю на семінарі — жодним словом у матеріалах конференції мене не згадали. Але я радів і тому, що в Україну не завозитимуть радіоактивних відходів з усієї Європи.
На конференції познайомився з доктором технічних наук Станіславом Станіславовичем Огородником і доктором технічних наук Володимиром Васильовичем Токаревським та працівником зони Віталієм Андрійовичем Іващенком.
Я розповів Станіславу Станіславовичу про те, що під час семінару в зоні Чорнобиля пропонував спеціалістам цієї зони, як знизити активність радіоактивних елементів цезію137 і стронцію90. Це зниження відбуватиметься через зменшення періоду напіврозпаду. А оскільки все це представник МНТЦ Л. Литвинський вважав дурнею, то заявив:
— Мы серъёзные и занятые люди, отрываемся от работы и едем слушать такие вещи. Это слишком!
Захотілося цьому “грамотєю” довести, хто у ядерній фізиці нуль…
Станіслав Станіславович вирішив узяти участь у наших експериментах. Він дістав радіоактивний хлористий цезій і хлористий стронцій, вимірювальні засоби і допоміг нам зробити геометрію досліду. Я виготовив генератор потоків і камеру інтенсифікації фізичних процесів.
— Якщо ви маєте рацію і нам вдасться погасити активність більш ніж на 15 %, то ми дамо ядерному монстру дуже кріпко під дихало, — говорив Огородник. Є якийсь певний збіг обставин у часі. Протягом тижня від 19 квітня до 26 квітня 2002 року ми навіть на Пасху працювали, нагнітаючи камеру інтенсифікації фізичних процесів. Усе йшло напрочуд добре. Від дії потоків простору часу, як я й передбачив теоретично, активність зразків спочатку за 3 години підвищилася, а потім поступово почала спадати. 26 квітня Станіслав Станіславович зробив контрольні заміри і підрахунки. Ми знизили активність зразків цезію137 і стронцію90 більше ніж на 30 %.
У кінці травня того ж року Віталій Андрійович Іващенко, який тоді працював на факультеті космічних систем і їздив на вахту в зону Чорнобиля, привіз нам запаяних у пластик 5 грамів паливовмісних матеріалів з об’єкта “Укриття”. Ми попрацювали над зразком 82 години і віддали його назад у зону. Нам видали неофіційний папірець — ми погасили активність зразка на 74 %. Цей зразок перебуває і нині там, у зоні ЧАЕС. Він зараз на контролі. Раз на рік роблять заміри. Зовсім недавно мені повідомили, що активність його залишилася на тому ж рівні, на якому й була, коли ми повернули зразок. Погашення активності в природних умовах на 74 % може відбутися тільки за 280—399 років.
Дослідження потрібно було продовжувати, але коштів ми не мали. І от знову такі дивні шляхи…
Друга зустріч з академіком Михайлом Антоновичем Павловським відбулася в жовтні 2003 року в місті Боярка під Києвом. Ми попросили фінансування від Уряду України, щоб продовжити дослідження. До нас на місце нашого базування прибули від прем’єрміністра Юлії Тимошенко депутати, академік Михайло Павловський та Олександр Турчинов. У якості експертаядерника запросили В. В. Токаревського. Я розповів про теоретичні основи нашого підходу, а потім О. Турчинов запитав:
— А ви можете щонебудь практично показати на вашому пристрої?
— Якщо у вас є радіоактивна речовина, то за 20 хвилин ми зможемо викликати в деструктурованих потоках тільки підвищення активності. Активність, досягнувши свого максимуму за дві години, почне зменшуватися.
Ядерник В. Токаревський, почувши про різке збільшення активності, подивився на нас так, як дивляться на приречених чи дурнів.
“У вас що, реактор чи нейтронна пушка?” — читалось у його очах.
Їдемо в приміщення, де стоїть наша техніка і генератор. Камеру інтенсифікації розміром із каструлю відкриваємо і всі бачать камінці — кварцити. Токаревський дістає пляшечку з білим радіоактивним порошком, ставить її на потрібне місце радіометра і всі чують характерні сигнали. Вмикаємо камеру інтенсифікації, ставимо до неї пляшечку і, помивши руки, йдемо пити чай у кімнату для гостей. Через 20 хвилин повертаємося і мої спеціалісти вимикають генератор, дістають пляшечку і ставлять її на дозиметр Токаревського. Дозиметр виє від частих тисяч поділів на секунду. Академік Павловський бігає приміщенням і обіймає нас. Він тільки що побачив диво! Турчинов у невизначеності. Токаревський у шоці. Турчинов звертається до Токаревського:
— Що Ви можете на це сказати?
— Мені незрозуміло… Мабуть, вийшов із ладу дозиметр…
— Ти що, — сказав до нього Павловський. — Ти ж бачиш, що сталося саме те, що вони говорили — різке збільшення активності. А якщо вони її збільшили, то зможуть і зменшити.
— Я нічого не підписуватиму, — затявся Токаревський.
Токаревський нічого не підписав і нам у фінансуванні робіт відмовили.
Я після цього, зустрівши Токаревського, сказав:
— Даремно Ви, Володимире Васильовичу, виступаєте проти. Потреба в дезактивації величезна. А ви, ядерники, опираєтеся: накопичуєте, накопичуєте і накопичуєте біду.
Ми дуже сподівалися на допомогу з боку академіка Павловського. Але дочекатися нам не судилося. Він захворів на онкологію і невдовзі, 26 лютого 2004 року, помер.
То що ж під “Саркофагом”?
Як відомо, у результаті розплаву активної зони реактора, паливо з нього частково випарувалося під час вибуху, а частково витекло, розмістилось ось таким чином: верхній поверх приміщення 304/3 і 305/2 — кількість 75—100 тонн. Поверхом нижче в приміщенні 210/6 — 23—31 тонна паливовмісних матеріалів, далі, вглиб, 012/13 — 11—14 тонн і, ще нижче, 012/7 — 1,5—2 тонни.
Головними в цьому розподілі є їхня різна густина. Якщо взяти густину ядерного палива реактора, то 98 % — це силікатна основа, а 2 % — оксид урану. Вони відрізняються за питомою густиною в 10 разів, отже, коли утворився розплав палива, то важкі гарячі частинки в цьому розплаві осідали внизу, а легкі витіснялися наверх, а тому горішнє приміщення має багато силікатного складу пилу, а також ізотопи стронцію90, цезію137. Та важкі ізотопи звідси переважно витекли вниз і перебувають у приміщеннях 210/6, 012/13 та 012/7. Такий розподіл відбувся тоді, коли паливо пливло, наче розплавлене скло. Коли температура спала, то лава загусла, кристалізувалася.
Щоб узяти проби, лаву відстрілювали з автомата. Фахівці вважали, що в такому стані вона зберігатиметься вічно, але там утворюється пил.
Нині пилу там понад 50 тонн (із 130 тонн наявного палива). До того ж цей пил уже субмікронний, а решта палива перебуває в подрібненому стані: від фракції щебеню до грубого пилу. Процес подрібнення відбувається невпинно, з певним прискоренням. Причина в тому, що радіоактивні ізотопи цезію, стронцію й інші — це неврівноважені процеси. Тож виділяють деструктуруючі потоки просторучасу, які діють на речовину і розвалюють її аж до ядерного рівня та діють і на ядра. Ось чому процес спонтанного поділу ядер прискорений.
У пиловій формі важкі частинки відкладуться внизу, ущільняться, стануть можливими спалахи ланцюгової реакції. А це в умовах замкнутої геометрії може спричинити перехід реакції до ядерного вибуху.
Коли 2001 року я писав про можливість ланцюгової реакції в об’єкті “Укриття”, то мені спеціалісти зони відповіли, що це неможливо в принципі. Але ось що зазначено у книжці цих же спеців: В. Н. Герасько, А. А. Ключников, А. А. Корнеев, В. И. Купный, А. В. Носовский, В. Н. Щербин “Объект “Укрытие”: история, состояние и перспективы”, 1997 рік, сторінка 106. 24 червня 1990 року в приміщенні 304/3 зафіксовано початок самозапалювальної ланцюгової реакції, потім ще 12 січня 1996 року. Ці реакції погасили поглиначем нейтронів — азотнокислим гадолінієм. Але це верхній поверх. Там багато стронцію90 і цезію137, але мало урану235 і плутонію239. Вони нижче. І якщо в пил розвалиться паливо нижніх поверхів, реакція буде бурхливою і люди з нею не впораються. Вихід лише один. Застосовувати план поетапного розбору завалів паливовмісних матеріалів.
Під “Саркофагом” перебуває радіоактивна вода, насичена цезієм137, стронцієм90, тритієм і америцієм241. Її там близько 3000 тонн.
Але це ще не все: в умовах, коли ядерне паливо в стані субмікронного пилу, достатньо вкинути 600 грамів пилу плутонію239 у відро води, як буде створена так звана мінімальна критична маса. Відомо, що 1957 року на ядерному виробництві “Челябінськ—40” було, за незнанням справи, створено мінімальну критичну масу у водному розчині плутонію239. Ядерний вибух зруйнував усе виробництво. Об’єкт “Укриття” — це машина, яка створює ядерний субмікронний пил. Крім того, площа дір у покрівлі об’єкта “Укриття” сягає 120 квадратних метрів.
57 кг урану235 та 14 кг плутонію239 у субмікронному вигляді — це 81 мінімальна критична маса, 14 кг — це 25 мінімальних критичних мас. Імовірність виникнення вибуху, коли все паливо перетвориться на пил, збільшиться в 4600 разів. Я не знаю, яка ймовірність протиаварійної стійкості об’єкта “Укриття”, що визначили його автори останнім часом. Знаю, що ймовірність аварій на тількино побудованому четвертому блоці була 10 у мінус сьомому ступені. І чим усе це скінчилось? А що дасть конфаймент, щоб уникнути цих загроз? Майже нічого… Може трошки захистити від опадів. Але процесів пилоутворення він відвернути не може, процесів випадання важких частинок в осад — також. А хто втримає в руках ядерний вибух?
А скільки держава витратила на мої дослідження, прилади, апаратуру і тому подібне? Держава не витратила ані копійки! Я сам шукав засобів, інколи мої співавтори й однодумці продавали дачі, автомобілі, квартири.
Експерименти
з експериментом
Профінансувати експеримент і отримати патенти взявся Олексій Іванович Порошенко. Заснували фірму “Радикал” і її генеральним директором став фінансовий директор фірми “Укрпромінвест” Станіслав Кирилович Сухоплечев. Від самого початку з боку Олексія Івановича була умова, щоб експертами виступили спеціалісти найвищого рівня, а також, щоб ядерні структури надали для експерименту радіоактивні матеріали. У Міністерстві з надзвичайних ситуацій зустрічаюсь із заступником міністра Сергієм Парашиним. Тим Парашиним, який був партійним секретарем ЧАЕС тоді, коли відбулася та страшна аварія. Розмовляю з Парашиним більше години. Перше враження — людина все розуміє і про пил у завалах “Саркофагу”, знає і погоджується, що його потрібно видалити і дезактивувати, але в глибині очей щось невловимо непевне. І я це бачу. Розходимося з умовою, що він подумає, як нам допомогти. Але через півгодини телефонує людина з оточення Парашина. І повідомляє про те, що сказав заступник міністра: “Если Киндеревич прав, то я должен уволить с работы 4 тысячи человек”.
Саме звільнити, а не перепрофілювати, аби працювали на розв’язання проблем “Саркофага”.
Ось за таке “стратегічне державне розуміння” його взяли в РНБО. Звісно ж, ні зразків, ні людей Парашин не дав.
Інший випадок. Сподіваємося на спеціалістів і зразки для експерименту з Інституту ядерних досліджень. Але і ця спроба не мала успіху. Директор Інституту Іван Миколайович Вишневський 4 рази уникав зустрічі.
Генеральний директор фірми “Радикал” Сухоплечев зателефонував в Інститут ядерних досліджень. Запитав Вишневського про те, чому він не захотів зустрітись із Кіндеревичем і вислухати його. Той відповідає:
— Я с ним не встречусь никогда!
У чому причина? А причина в одному — це “установка” ядерного лобі. Підтвердження цьому отримую ось яким чином. Зустрічаюсь із директором фірми “Радон” Перевозніковим. Він приймав ядерні відходи з реактора Інституту ядерних досліджень і цими відходами вже загиджено все навколо музею в Пирогово. Тритій виявлено у водах річки Вітка. У розмові він оптиміст, бажає з нами співпрацювати, обіцяє дати спеціалістів і радіоактивні елементи, але потім раптом зник і до кінця року не відповідав на мої дзвінки. Я зрозумів, що ніякої співпраці з українськими ядерниками не було і нема.
Підготував Проект комплексного відродження зони ЧАЕС і направив його до Верховної Ради. Вказав на недоліки конфайменту. Вони такі:
Конфаймент не дозволить вирішити головну стратегічну задачу — ліквідацію небезпечної зони залягання ядерних подільних матеріалів: питання начинки ОУ, що конче потребують свого вирішення, залишаться. А саме:
а) куди подіти радіоактивні відходи ХОЯТ 1?;
б) куди подіти тисячі тонн радіоактивної води першого контуру?
в) куди подіти радіоактивний пил самого об’єкта “Укриття”?
Очевидно, навіть і неспеціалісту, що конфаймент — це марнотратне будівництво, яке проковтне сотні мільйонів доларів, частина з яких потрапить до бездонних кишень. А яке вирішення пропоную я? Якщо будуть виділені певні фінанси від держави (чи будьяких інвесторів), то експертам МАГАТЕ, іншим міжнародним експертам протягом 2—3 місяців я продемонструю експеримент, як реально працюють мої патенти, як вмію практично в короткі терміни (200—400 годин у наших установках) дезактивувати до фону цезій137, стронцій90, тритій. Наступним кроком пропоную нашій державі створити підприємство (завод) із прискореної дезактивації радіоактивних відходів АЕС і відходів зони ЧАЕС. Цей завод має розташовуватися за 20—30 кілометрів на захід від Прип’яті вздовж залізничного полотна “ЧернігівОвруч”. Завод прискореної дезактивації радіоактивних відходів зможе дезактивувати до фону контейнеровані радіоактивні відходи зони ЧАЕС і всіх атомних електростанцій України. Адже ми щороку відправляли в Росію (Красноярськ) радіоактивні відходи наших АЕС, викладаючи за це 100 мільйонів доларів. Слід у зоні ЧАЕС налагодити контейнерування радіоактивного будівельного сміття, витягувати повітряними потужними пилососами радіоактивний пил і набивати ним контейнери, а також законтейнерувати тисячі тонн радіоактивної води і все це відправити на завод. Там будуть створені такі пристрої, які забезпечать їх повну дезактивацію. Над самим “Укриттям” потрібно було збудувати армоване сферичне каркаснокупольне покриття (СККП). Воно має кран, який обертається в різних напрямках, що дозволить підняти вагу з будьякої точки “Укриття”, а значить, поволі демонтувати і “Саркофаг”, і зруйнований четвертий блок. Це каркаснокупольне покриття, абсолютно стійке по всіх вісях, стоїть на фундаменті “лежньовочного” типу і покрите пластиком, щоб убезпечити проникнення опадів в “Укриття”.
Американці після того, як відбулась аварія на АЕС у ТрімайлАйленді і де все перебувало надійно під ковпаком, все ж ризикувати не стали, а демонтували станцію повністю. Тепер на місці тієї станції — зелений моріжок. А ми накопичуємо і накопичуємо небезпеку, як легковажні. Чи корумповані чиновники зони і науковці вже давно втратили здоровий глузд і бажають тільки одного: грошей, грошей і грошей?!
Я пропоную робити видалення радіоактивного палива поетапно. Найперше, з приміщень 012/7, 012/13, де активність найменша, але паливо найбільш насичене ураном і плутонієм і ще не перетворилося на пил. Його треба буде вирізати і видаляти. Потім із приміщень 217/2 і 210/6 — там комбіновано і пил, і дрібний щебінь, — методом розрихлення і відсосу. А приміщення 304/3 і 305/2 здебільшого відсосом. Оцей верхній поверх можна розрядити від радіоактивного пилу лише тоді, коли будуть розряджені нижні поверхи. Та не до того — бо буде біда! Звичайно, коли вже не буде заряду внизу, можна буде за допомогою крана демонтувати покрівлю “Саркофага” і видалити найбільше нагромадження дуже радіоактивного пилу. Усі радіоактивні відходи слід дезактивувати на заводі, а саму конструкцію і “Укриття” четвертого блоку АЕС демонтувати. І ось тоді вже буде зелений моріжок. Коштуватиме реалізація Проекту відродження зони ЧАЕС 600 мільйонів доларів. Потрібна добра воля держави.
А зараз що відбувається?
А успіхи такі: побудувати ХОЯТ2 — сухе сховище ядерних відходів за французьким проектом. Не врахували, правда, що твели французьких реакторів на 30 сантиметрів коротші від наших. 100 мільйонів доларів у болото. Реально він не працює.
Побудували другу вентиляційну трубу. Не будівництво, а халтура. Шви не проварені, не пофарбовано як слід, іржавіє і руйнується. Довго не простоїть…
Будівництво конфайменту, яким так пишаються атомники зони ЧАЕС, насправді веде не до ліквідації проблем, а до їх накопичення. Ось вони в чому:
1. Проммайданчик зони ЧАЕС перенавантажується.
2. Конфаймент від початку не пристосований ні для вибору радіоактивних подільних матеріалів, ні для вибору радіоактивного пилу, ні для вибору радіоактивної води, ні для контейнерування.
3. Як тільки перетвориться на пил ядерне паливо 220 і 120 поверхів ОУ — яке найбільш збагачене ураном235 і плутонієм239, то інциденти СЛР значно почастішають. Періоди подвоєння потужності будуть скорочуватись. Ніякий вплив зовнішніми поглиначами нейтронів не допоможе. Не всюди їх вдасться застосувати.
4. Об’єкт “Укриття” є і буде залишатись ядернонебезпечним об’єктом в центрі Європи. З часом конфаймент, як і об’єкт “Укриття”, доведеться демонтувати.
То чого ж ми досягли і куди йдемо? В нікуди…
Що ж лежить в основі цих негараздів? До 1994 року у Верховній Раді працювала комісія з питань Чорнобильської катастрофи, а в Кабінеті Міністрів було однопрофільне міністерство — Мінчорнобиль. 1996 року було організовано НАЕК “Енергоатом”, але після зупинки третього блоку ЧАЕС зона ЧАЕС була підпорядкована Міненерго і МНС. Хоч Міністерство надзвичайних ситуацій має зовсім інші завдання — це державно аварійнорятувальні функції. Ось такий законодавчий абсурд, оскільки Конституція України не передбачає, щоб Міністерство керувало територією (зоною ЧАЕС). Ще абсурднішим стала передача в МНС Чорнобильської АЕС, ХОЯТ1 і об’єкта “Укриття”. Керівництво надскладними задачами Чорнобильської зони, ХОЯТ1, ХОЯТ2, об’єкта “Укриття” перейшло в руки іноді некомпетентних у цій галузі людей, де лише 2—3 спеціалісти є професіоналами (після виходу з МНС Холоші – таких спеціалістів там зовсім не залишилось. — Прим. авт.). Крім того, фінансування МНС іде конкретно “під аварію”, а тому чиновники все створили для того, щоб чергова аварія відбулась, і тоді МНС отримає кошти для її ліквідації. Цей правничий абсурд потрібно зруйнувати і відновити в Кабінеті Міністрів профільне Міністерство, де накопичуватимуться кошти і засоби, спеціалісти і технології, які здатні будуть вирішувати проблеми зони ЧАЕС. Потрібно підпорядкувати вирішення проблем зони ЧАЕС профільному Комітету ВР. Є питання про забезпечення обслуговуючого персоналу всіх АЕС України українськими молодими спеціалістами, бо переважна більшість обслуговуючого персоналу АЕС України — це люди з Росії. Якщо не в змозі створити в Україні свою підготовчу базу — потрібно молодих енергійних людей відряджати на навчання у Францію, Великобританію, Німеччину. Затратно? Звичайно. Але ще більш затратно і небезпечно віддати свої блоки АЕС у руки чужих людей.
Спеціалісти, які працюють у галузі АЕС, дотримуються доктрин застарілих і неповних знань. Знання ці необхідно оновити. Фізикиядерники України відгородили себе від уваги суспільства різними вимогами про секретність, інструкціями про допуск і т. ін. Це та ширма, за якою можливі і відбуваються різноманітні зловживання. Діяльність атомних структур потрібно законодавчо поставити під контроль суспільства, тоді справи підуть на краще.
