Колись історики літератури добряче ламатимуть голови над визначенням творчого почерку Євгена Дударя, що його нині так спрощено й панібратськи звемо сатириком чи й гумористом. Виявлять і потужну публіцистичність, і широчезний діапазон іронії — у найрізноманітніших її нюансах, від дотепності до гротеску, — і глибоку ліричність, задушевність. Частогусто усі ці барви поєднуються в одному тексті, творячи неповторність авторського стилю, в інших випадках сусідять на різних сторінках. І то не лише для характеристики його численних і надзвичайно різноманітних персонажів (чи й реальних персон). Часом і для саморозкриття непідробно щирого перед читачем автора й водночас точнішого розкриття своєї думки.
Лариса МОРОЗ,
провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ
“Ми ж з тобою, — звертається письменник до читача, — таки трохи віддалимося од Богом даної нам рідної землі. Хоча й ненадовго. І не вельми далеко. Аби тебе й мене не замучила ностальгія за рідними горобцями. Признаюся чесно, що від роду маю схильність до такої хвороби…”. Настрій наведеного не визначиш інакше, як ніжна іронічність. І зрозуміло, що для вираження любові до рідного краю така форма краща від пафосної, тому що природна.
Наведене ж — із нової книжки Є. Дударя “Роздуми легковажного”.
Одразу мушу висловити застереження: не вірте цій назві. І не лише тому, що сатира завше балансувала на грані між серйозним і смішним. Адже пересмішник, жартівник — а саме таким і є Євген Дудар — висміює, вижартовує те, чого не мало би бути (але що постійно нас супроводжує). І робить те задля утвердження Добра, з позицій людини мудрої, носія високих моральних ідеалів. Хоч і йдеться часом про звичайні жарти, розігрування, що їх чинить людина з гострим чуттям гумору. (А чи замислювалися ви над тим, що здатність будьяку скруту осмислювати з гумором не просто допомагає, додає сил, вона вивищує, підносить людину, навіть ту, що піддана жартові?). Попутно, ніби мимохідь, письменник розмірковує і над серйозними проблемами: і житейського, і філософського плану. Ті роздуми цікаві й глибокі, їх хочеться наводити… але надто важко з них вибирати…
“Що відрізняє людину від тварини?
Мова. Свідомість про свою смерть. Почуття гумору.
Створена Високим Розумом, Людина має свої, суворо визначені Космосом, координати: місця, національності, мови. Очевидно, за нею закріплені якісь чинники Космосу. І саме тому всі імперії світу терпіли крах, що намагалися усе це перемішати. І саме тому рано чи пізно були покарані ті люди, що зрікалися своєї мови, своєї нації, намагалися “втекти” від контролюючих і керуючих космічних сил…”
“Я не раз задумувався над біблійною оповіддю про Адама і Єву. Жили собі прапредки людства спокійно, безтурботно. Поки ЗмійСпокусник не підказав їм, що вони голі. Щось на зразок того, як у Радянському Союзі: всі були голі і босі, а уявляли, що вони в “ізобілії”. Поки агенти міжнародного імперіалізму не почали нашіптувати їм: “Ви голі і босі”…”
Жанр своєї книжки Є. Дудар визначив дуже точно: “Фрагменти з життя маленького українця”. Тут можна посперечатися хіба щодо “маленького”, і не лише тому, що у нашому новому суспільстві немає вже маленьких людей. Нашого ж автора вивищують не лише його володіння словом і почуття гумору, на додачу до людських якостей. Але то все справді є фрагменти, епізоди, сценки з життя, яке його формувало і яке зрештою значною мірою став формувати сам. То є неповторний індивідуальний стиль живої бесіди — з тим, кого він шанує, кому довіряє, кого постійно бачить чи “бачить” перед собою — дивиться в його душу. Мушу ще наголосити на загальновідомому: поганих жанрів чи стилів не існує. Усе залежить від внутрішнього змісту, від його глибини і серйозності, а також від здатності дійти до трудящого серця читача/слухача, а ледаче, застигле — пробудити, реанімувати.
Композицію книжки (власне, двох пов’язаних змістом книжок під однією обкладинкою) становить довільне чергування отих самих фрагментів — як природний потік спогадів і принагідних роздумів. А у тих спогадах надто багато епізодів і сюжетів складних і драматичних. То не просто спостереження подій Українського Національного Опору. Хоч і у такій якості вони є надзвичайною цінністю, з огляду на неймовірні перекручення реальності брехливою комуністичною пропагандою (яка, на диво і на жаль, “працює” й донині). Причетний у роки юності до героїчного підпілля УПА, Євген Дудар належить до тих митців, які мають право сказати слідом за класиком: “Історія мого життя є частиною історії моєї Батьківщини”. У тому ж розділі історії, з відомим його фіналом, зникають гумористичні нотки, а з усіх відтінків іронії (яких неймовірна кількість на широкій часопросторовій території книжки) залишається трагічний (у якому теж наявні свої відтінки).
У своїй щирості, безпосередності Є. Дудар вочевидь і не здогадується, як переможно він веде боротьбу зі стереотипами і як успішно їх долає — найзалізобетонніші. Ось приклад. Хто тільки і в яких лише контекстах не товкмачив, що нібито історія навчає, що вона нікого нічого не навчає. І з цього приводу у жодний спосіб не теоретизуючи, Є. Дудар показує: таки історія навчає — тих, зрозуміло, які здатні навчатися, які спроможні мислити, аналізувати, робити зрештою висновки.
Наостанок дві мікроцитати.
“У мистецькому творі закодований дух його творця. І чим ближча, спорідненіша душа до тієї душі, яка творить, тим творчість зрозуміліша”. “Але твердо знаю, що ніколи ніщо не пропадає безслідно. Ні добро. Ні зло”.
Такий різний, але дуже постійний у головному, Є. Дудар належить до тих письменників, чиї твори не можна читати швидко (хоча й надто важко відриватися від того читання): слід повільно, продумуючи, смакуючи незчисленні нюанси його своєрідного гумору й одночасно думати разом з ним про болючі, пекучі проблеми — сучасні й вічні. Читайте цю книжку, щоби зміцнитися духом, щоб відчути впевненість і перспективу.
Книжки Є. Дударя разом із творами наймудріших колег по перу руйнують інерційність нашого світосприйняття, пробуджують, виводять із летаргійного стану, змушують ДУМАТИ.
