“Сподіваємося, що російська воєнна агресія протверезить українських політиків…”
— Миколо Романовичу, як виникла пропозиція організовувати Наукові читання імені академіка Я. Д. Ісаєвича?
— Академік НАНУ, доктор історичних наук Ярослав Дмитрович Ісаєвич добре знаний не лише в академічних колах України, а й серед науковців багатьох країн. Власне, для його вшанування і популяризації творчості вчена рада Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ ухвалила рішення про проведення Наукових читань імені академіка Я. Д. Ісаєвича.
— П’яті читання присвячені 150річчю від дня народження митрополита Андрея Шептицького під назвою “На службі Церкві й Україні”. Які попередні читання вже відбулися?
— Наші читання тематичні та міждисциплінарні, на секціях виступають не лише історики, а й археологи, літературознавці, діалектологи, історики мови та філософії. Минулорічні читання, присвячені 200річчю від дня народження Тараса Шевченка, розпочалися доповіддю академіка НАНУ Миколи Жулинського, а завершувалися дискусійними виступами культових зарубіжних науковців.
Цьогорічні читання присвячені 150літтю від дня народження митрополита ГрекоКатолицької Церкви Андрея Шептицького, який відомий в українській історії не лише як духовний пастир, а й як мудрий державний діяч — член Національної ради ЗахідноУкраїнської Народної Республіки, меценат — фундатор Національного музею, мистецької школи О. Новаківського, Народної лічниці у Львові, низки сиротинців і дитячих садків; організатор і захисник українського фінансовогосподарського життя у першій третині ХХ ст. — за його сприяння створювалися українські банки та страхові компанії, лісопереробні підприємства, заповідники у Карпатах. У міжвоєнний період митрополит допоміг у працевлаштуванні наддніпрянським політемігрантам. Під час Другої світової війни у митрополичих палатах захистив від нацистів десятки єврейських родин. Власне, про національнодержавний чин Андрея Шептицького, особливості етноконфесійних і культурних трансформацій на українських землях ішлося у виступах на цьогорічних Читаннях майже сотні молодих і досвідчених науковців із ВНЗ та академічних установ України. На жаль, через суспільнополітичну ситуацію в Україні та обмежені фінансові ресурси організаторів — Інституту українознавства та Західного наукового центру, не змогли взяти участь наші зарубіжні колеги, яких було чимало на попередніх читаннях.
— Чи є сподівання, що нинішня українська еліта докладе усіх зусиль, щоб за прикладом Митрополита дбати про духовну єдність українців, бути зразком толерантності для різних груп суспільства, працювати для захисту національних інтересів?
— Сподіваємося, що російська воєнна агресія, економічна криза протверезять українських політиків і, нарешті, продержавна коаліція у ВР України якнайшвидше ухвалить антикризовий пакет законів. Маю надію, що й громадянське суспільство призупинить корупцію у владі — від Києва до села.
“Пишаюся своїми вихованцями…”
— Розкажіть про зусилля науковців Вашого Інституту, спрямовані на усунення трьох найбільших ворогів українства (за формулюванням Юрія Шевельова) — Москви, кочубейства і провінційності?
— Якось ректор Українського католицького університету (Львів) владика Борис Ґудзяк сказав, що “нові виклики часу вимагають нового бачення”. Йдеться і про реконструкцію (декомунізацію) задавнених історичних стереотипів, і про подолання певної суспільної депресії, а також ініціювання соціальної солідарності в нинішніх умовах. І як тут не згадати пацифізм професора історії Михайла Грушевського, який так і не спромігся в умовах російськоукраїнської війни створити регулярне національне військо. Пам’ятаймо і про сумний фінал Злуки 1919 р.: керівництво ЗУНР в умовах польської експансії намагалося використати збройну силу білої і червоної Росії, а голова Директорії УНР Симон Петлюра в антибільшовицькій боротьбі пішов на союз із Польщею, ворогом галичан. Усе це, а також нерозуміння європейською спільнотою українських проблем послабило національнодержавний фронт, що й призвело до поразки Української революції 1917—1921 рр.
Згодом, уже за незалежності, частина української інтелігенції радянського вишколу не стала в обороні антикомуніста В. Чорновола, що балотувався на пост президента України. А це, без сумніву, додавало наснаги і впевненості місцевим комуністам, проросійським і російським силам, наприклад, у Криму. Тож досить нам самоїдства, совкової ментальності, досить колективної безвідповідальності, що може призвести до колективного самогубства. Тим паче, що в Європі, зрештою, і в Росії, шанують силу, сильні консолідовані суспільства.
— Коли Європа зрозуміє, що негайно потрібно докласти максимум зусиль для “заспокоєння” Путіна, який прагне не просто знищити Україну, не допустити її до ЄС, а загрожує “розгойдати” світовий спокій?
— Багато керівників європейських країн відчувають: агресія Росії щодо України наростає, а ось про подальші плани російської влади, можливо, не замислюється. І даремно. Врешті, в Європі останнім часом активізувалася російська інформаційна пропаганда — на кшталт “Крымнаш”, Україна — також.
— Як домогтися, аби школа (і середня, і вища) прагнула зробити все для виховання всебічних, творчих особистостей, якими свого часу були митрополит Андрей Шептицький та Іван Франко?
— Історична освіта нашого населення, зокрема управлінців старшої генерації, не відповідає духу Майдану, цивілізаційним викликам нації. Зрештою, у середній і вищій школі є добре виписані (з точки зору методології й змісту) підручники та посібники з історії та культури України, зокрема авторства Ярослав Грицака, Станіслава Кульчицького, Степана Макарчука, Федора Турченка, Наталі Яковенко та ін., які не лише навчають, а й виховують громадян незалежної держави. Тут має рацію міністр освіти і науки України Сергій Квіт: викладання історії у вишах треба модернізувати, активно вмонтовуючи українську історію в європейську, світові цивілізаційнокультурні процеси, не озираючись на т. зв. “старшого” брата, який і в імперський, і радянський період прагнув цинічно націоналізувати нашу історію — від Київської Руси, її хрещення Володимиром у Києві до перемог у Другій світовій війні. А про те, що ми завжди були європейцями, свідчать незаангажовані історики.
— Миколо Романовичу, розкажіть читачам про себе, хоч не прийнято це робити наприкінці інтерв’ю. Але — будемо дещо оригінальними.
— Як громадянин і фахівець з історії я — типовий соборник. Народився 1957 р. у Тернополі у родині, яка по батьковій лінії походить із Надсяння, зпід княжого Ярослава (нині — Республіка Польща), а по материній — із Чернігівщини, козацького полкового міста Прилуки, малої батьківщини Симона Петлюри. Дід, переселенець в УРСР 1945 р., у роки Першої світової війни воював у австрійському війську, потім боронив ЗУНР у складі Галицької армії; у міжвоєнний період вступив до лівоцентристського “Сельробу”, який покинув після польської в’язниці і звісток про сталінські репресії 1930х рр. на радянській Україні. Дід по матері служив козаком в Армії УНР, де був важко поранений; помер голодного 1933 р. Мої батьки за освітою були педагогами, але про трагічну українську історію намагалися зайвого дітям не говорити. Після закінчення історикопедагогічного факультету ІваноФранківського педінституту ім. В. Стефаника, де моїми вчителями були знані професори Іван Васюта, Володимир Грабовецький, Олександр Карпенко, Степан Федорчак, завдяки голові Державної екзаменаційної комісії професору Юрію Сливці був працевлаштований в Інститут суспільних наук АН УРСР (нині — Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ), де працюю досі, пройшовши шлях від стажиста до директора установи. Згадую свою першу наукову книжку “Історія галицького стрілецтва”, яка вийшла у 1990 і 1991 роках накладом 60 тис. примірників. Тоді ж у київському архіві Жовтневої революції вдалося віднайти ухвалу Директорії про злуку УНР і ЗУНР 1919 р. Відтоді професійно досліджую особливості державнособорного процесу в Україні, вплив на нього зовнішніх чинників — російського, польського та ін. Постійно підтримував військовоісторичні студії, які, на нашу думку, мають дістати інституалізаційне підґрунтя — створення у Львові чи Києві міжвідомчого Інституту воєнної історії. І тут, в умовах війни, не завадив би російський чи західноєвропейський досвід функціонування подібних закладів. До речі, одним із фундаторів української військовоісторичної науки можна вважати патрона Інституту академіка Івана Крип’якевича, учня славетного Михайла Грушевського. Вказаний напрям досліджень нині успішно реалізовують мої колеги — кияни Володимир В’ятрович, Олександр Лисенко, Іван Патриляк, Олександр Реєнт, Михайло Ковальчук, Сергій Литвин, Андрій Руккас, львів’яни — Андрій Боляновський, Володимир Голубко, Богдан Гудь та ін.
Пишаюся своїми вихованцями — 14 докторами і 22 кандидатами наук. Вважаю за необхідне підтримувати науковціввихідців із Донбасу і Криму, які неодноразово захищали дисертації на засіданнях спеціалізованої вченої ради Інституту. Нині підтримую творчі контакти з донецькими науковцями, які працевлаштувалися у Львові: відвідую донецькі вертепи під орудою доктора історичних наук, кобзаря і письменника Дмитра Білого, презентації книг докторів історичних наук Костянтина Нікітенка, Дмитра Титаренка тощо. У колективі неодноразово збирали кошти для наших колегісториків, учасників Майдану та АТО. Вважаємо за необхідне також збирати і впорядковувати поточний архів сучасної української історії.
Спілкувався
Богдан ЗАЛІЗНЯК,
керівник пресцентру наукової журналістики Західного наукового центру НАНУ і МОН України, кандидат філологічних наук, член НСПУ і НСЖУ
