Олена О’ЛІР,
Київ
21 квітня з нагоди 125-річчя від дня народження Миколи Зерова в Національному музеї літератури України відбулася презентація однотомника вибраних творів одного з найяскравіших українських поетів модерної доби, репресованого в 1930-х роках, лідера школи київських неокласиків, який мав сміливість плекати в добу диктатури пролетаріату ідеали чистого мистецтва, припадаючи до життєдайних джерел європейської культури, — всупереч насаджуваним червоними цензорами ідеологічних покручів марксизму-ленінізму.
Ювілейне вшанування Зерова відбулось у місці невипадковому — в бібліотеці колишньої Колегії Павла Ґалаґана (у приміщенні якої й розташований Музей літератури), де свого часу навчалися двоє з неокласичного грона — Михайло Драй-Хмара і Павло Филипович. Лейтмотивом чи не всіх виступів київських інтелектуалів-зеровознавців була, хоч як прикро, недооціненість, недовшанованість Зерова в місті, де він зажив колись гучної слави — на літературних вечорах і диспутах і за професорською кафедрою — і звідки його вижила антиукраїнська й антикультурна політика більшовицького режиму, і не останньою чергою — також і зрада декого з колишніх учнів.
Ростислав Семків, директор видавництва “Смолоскип”, де вийшло ювілейне зеровське вибране, повідомив, що презентована книжка належить до серії “Розстріляне Відродження” — найдовшої в історії видавництва ініціативи багатотомного видання класичних текстів української літератури. І зупинятися, за його словами, “Смолоскип” не збирається: на черзі — антологія “Київські неокласики” (що охоплюватиме і поезію, і літературознавство), укладена Наталкою Котенко.
Тим часом упорядник нововиданого однотомника проф. Володимир Панченко окреслив масштаби Зерова як центральної постаті в літературному та інтелектуальному житті тодішнього Києва: київський златоуст, іронічний і життєрадісний, людина сонячного темпераменту, він був, за висловом Віктора Петрова, справдешнім “живим сріблом”. І в ситуації 1920-х років, коли головним суспільним конфліктом був конфлікт культури і антикультури, Зеров користувався незаперечним авторитетом “арбітра смаку”. Це саме завдяки йому Микола Хвильовий, прибувши 1923 року у складі письменницької делегації до “буржуазного” Києва з “пролетарського” Харкова, різко змінив своє бачення того, якою має бути молода українська література: його гаслами стають “Геть від Москви!” та “Дайош психологічну Європу!”, його критеріями літературної якості — майстерність і відданість традиції.
Обмірковуючи критерії добору творів для однотомника, В. Панченко прагнув якомога повніше представити літературний і літературознавчий доробок Зерова та дати уявлення про сприйняття його особистості сучасниками, тож включив до видання і уславлену поетичну збірку “Камена” (єдину прижиттєву!), і впорядковані автором, але так і не видані за його життя “Сонети і елегії”, і переклади з давніх римлян, і полемічні статті (“До джерел”), і розвідки з історії нашої літератури (“Від Куліша до Винниченка”), і спогади про Зерова, і критичні відгуки на його твори (зокрема й наклепницьку статтю Петра Колесника, колишнього учня й студента Миколи Костьовича).
А вміщений тут портрет Зерова роботи Михайла Жука нагадує, на думку Панченка, Оскара Вайлда, тільки Вайлд полюбляв носити в петлиці квітку соняшника, а в Зерова — квітка, схожа на гвоздику, але в обох випадках — це акцент, що підкреслює естетство, культ краси, сповідуваний обома мистцями.
Зеров — живий і сучасний, навіть у своїх перекладах із давньоримських класиків. На доказ пан Володимир навів строфу з перевіршованої Зеровим Горацієвої оди “На поворот друга”, що звучить нині в унісон із почуттями тих українців, які дочекалися демобілізації своїх рідних і друзів, захисників українського Донбасу:
І нині ти вернувсь.
Обіцяним бенкетом
Вшануй Юпітера: скінчилася війна.
І в сад мій завітай, —
лавр тінявий росте там,
Лягай у холодку і не жалій вина.
Панченкові ці почуття аж надто близькі, адже він і сам — батько солдата…
А ще його не полишає гостре відчуття, що Київ неналежно вшановує Зерова: зникла меморіальна дошка з будинку на теперішній вул. Богдана Хмельницького, 82, де Зеров мешкав із дружиною аж до арешту 1935 року — і її досі не поновлено. А скільки ще в Києві зеровських адрес, які заслуговують на пропам’ятні знаки! — і в Комерційному провулку (біля будівлі СБУ), і по вул. Ярославів Вал, 36, де Зеров жив у 1917—1920 рр., і по вул. Бульварно-Кудрявській (якій нещодавно повернуто первісну назву) — ідеться про будівлю Гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства, де Зеров викладав у тих-таки роках латину та історію, був членом педагогічної ради.
Проф. Марина Зерова, донька молодшого брата Миколи Дмитра, додала до цього переліку ще й жовтий корпус Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, колишню київську Першу чоловічу гімназію, яку закінчив Микола Костьович, винісши звідти палку любов до латини. А на старому Лук’янівському кладовищі, на дільниці № 12, уже зараз можна вклонитися символічному похованню неокласика, — Євген Сверстюк привіз із карельського Сандармоху, місця розстрілу сотень діячів української культури, торбинку із землю — і її було висипано на могилу Костика Зерова, єдиного поетового сина, що помер у 10-річному віці, захворівши на скарлатину.
Так, видається, що над Зеровим тяжіла чорна карма — смерть сина 1934 року, наступного року — арешт… Але навіть і в листах із моторошного Соловецького табору (він писав звідти лише двом — батькові й дружині) нема ні скарг, ні жалів — навпаки, він і там намагався відшукати якийсь проблиск надії, захоплювався красою північного сяйва…
Містичну тему підхопила проф. Елеонора Соловей, відома дослідниця інтелектуальної української поезії ХХ ст.: на її думку, недоля і безталання Зерова постають як певний закон. Легенди, що склалися навколо зеровських лекцій, особливий магнетизм його особистості викликали захоплення одних і ворожість інших, тих, кого дратувала аура вищості, обраності, аристократизму, яка оповивала поетову постать. І йдеться не лише про горезвісного Колесника…
А ще Зерову був властивий, кажучи словами Юрія Шевельова, “комплекс Кассандри” — здатність передчувати майбутнє, виливаючи це передчуття у віршах: так, у його сонеті “Тут теплий Олексій іще іскриться зрана…”, написаному незадовго до арешту, вгадується похмурий пейзаж Соловків…
І хоча Зерова не зрозуміли і не пошанували належним чином ні за життя, ні — загалом кажучи — по смерті, а однак є надія, що молоді люди, студенти університетської кафедри перекладу з романських мов імені Миколи Зерова, які читали на презентації сонети свого патрона, гідно берегтимуть його пам’ять.
Водночас із презентацією до зеровського ювілею в Музеї літератури відкрилася виставка унікальних фото- та інших матеріалів, пов’язаних із постаттю Зерова, зокрема й видань його творів (від першодруків до передруків). Серед експонатів — унікальний пергамент, на якому лишили свої автографи 87 київських культурних діячів, серед них і Зеров, у день відзначення 25-річчя літературної діяльності Сергія Єфремова — 11 березня 1920 року. Символ єднання українських сил сторозтерзаного Києва після недавніх і перед обличчям грядущих катастроф, хартія інтелектуальної київської фронди…
