Іван КОБАЛЬЧИНСЬКИЙ
“Во время выступления Путина на банкете по случаю… Дня чекиста, — обращаясь к сотне генералов, он произнёс тост, с большим подъёмом торжественно заявив, что поставленное перед ним задание по завоеванию власти в стране полностью выполнено. Зал взорвался громким “Ура!” // “Бульвар Гордона”
№ 23 (938) 7 июня 2011 г. “Мужской разговор” Дмитрия Гордона с экс-премьер-министром России Михаилом Касьяновым.
Перше завдання, яке КДБешна мафія поставила перед собою: — знайти “достойного” представника своєї структури, який надійно провадитиме в життя поставлені перед ним ідеї і цілі, спрямовані до головної мети — відродження “єдіной і нєдєлімой”. Бажано було знайти персону, яка не дуже засвічена в КДБешних розборках і кляузах. Виявилося, що існує такий собі підполковник КДБ Путін, який очолював Будинок дружби “СРСР—НДР” у Дрездені і, як же інакше, за сумісництвом був резидентом “рідної служби” в цьому регіоні Східної Німеччини.
…Скалки від падіння Берлінського муру, розпад СРСР зупинили на злеті стрімку кар’єру сірого, непомітного, зі стандартним виразом типового гебешника молодика Путіна. Він іде у відставку і 1991 року влаштовується на роботу в мерії Санкт-Петербурга часів Собчака на посаду, яка (за недавньою публікацією) дозволяла йому “носити валізи” мера. Швидко входить у довіру мера (цікаво — за чиїм дорученням? адже тільки в 1992 р. Путін був переведений у “діючий резерв” КДБ) і йому з ходу вдається провернути аферу з нелегальним експортом дорогоцінних металів на 125 млн доларів. Собчак (швидше всього з допомогою “діючих колег” Путіна) врятував його від кримінального переслідування. Таким чином, відбулася легалізація Путіна в тіні мера-демократа Собчака, що сприяло його подальшому кар’єрному росту. А Собчак… Собчак помер.
“Діючі колеги” з рідної організації Путіна повною мірою використали специфічне кадрове оточення Б. Єльцина в Москві після його приходу на посаду першого секретаря Московського міськкому партії замість одіозного Грішина, погрому ГКЧП, демонстративного виходу із керівних органів КПРС і самої партії, традиційну недовіру переведених із периферії партійно-урядових діячів до прогнилої “московської еліти”, подій біля Білого дому і Останкінської телевежі. Починається підкилимова боротьба за владу у російському бюрократичному казані між вихідцями із Санкт-Петербурга й Москви. КДБешна мафія починає відлік часу для старту Путіна на посаду першої особи РФ.
Уже 1994 року цей “діючий резерв” — перший заступник уряду Санкт-Петербурга; 1996 року — заступник керівника справами президента РФ; 1997 року — заступник керівника адміністрації президента РФ — начальника головного контрольного управління — замість демократа й інтелектуала Олексія Кудріна; 1998 року — перший заступник керівника адміністрації президента РФ, переведений цього ж року на посаду директора ФСБ; 1999 року — секретар Ради безпеки РФ; з 09.08.1999 року виконувач обов’язків, а з 16.08.1999 року — Голова Уряду РФ. 26 березня 2000 року Путін перемагає на виборах президента РФ. Цікаво тільки, хто особисто був при Єльцині “сірим кардиналом”, який, зважаючи на його специфічні особливості характеру і слабкості, провів Путіна через цю політично-кар’єрну “Магеланову протоку” російської історії нашого часу.
Починається епоха Путіна. Уже в наступному місяці його прем’єрства — серія терактів з підривом будинків у Москві, Волгограді, Буйнакську, чеченські війни і терор на Кавказі під гаслом “мочіть всєх”. Потім відбирання і так обмежених прав суб’єктів РФ і регіонів. Для нагляду над цими регіонами створюються так звані округи. Кардинально міняється військова політика. Майже щороку збільшуються витрати на армію і військово-промисловий комплекс. Активно переозброюються всі види збройних сил. Невиданими темпами росте платня військовослужбовців, особливо командного складу — із недавньою заявою, що її рівень досяг американських стандартів. По-ленінськи експропріюються засоби масової інформації, активи неугодних чи не плазуючих перед Путіним олігархів, зокрема й тих, які пропонували суттєво допомагати урядові Росії в розвитку її економіки (див. твердження М. Касьянова в інтерв’ю Д. Гордону). “После всех этих событий сентября-декабря 2004 года (подій у Беслані, використаних Путіним для згортання і так жалюгідних решток демократії в Росії) в отношении происходящего в стране, преднамеренности и последовательности действий президента у меня не осталось уже никаких иллюзий. Я окончательно понял, что Владимир Путин — это не переосмысливший жизненные ценности советский чиновник, ставший не демократом и рыночником, как я, по наивности, считал, а настоящий циничный гэбешник…” (М. Касьянов, інтерв’ю Д. Гордону). Таким чином, до кінця 2004 року Путін виконав перше поставлене перед ним гебешниками завдання “по завоеванию власти в стране”, про що він раніше “с большим подъёмом торжественно заявил”.
Рік 2001. Черговий виток реалполітики: Путін дурить голову президенту США Джорджу Бушу-молодшому, як це до нього робив із його батьком Михайло Горбачов — Україні не слід виходити зі складу “імперії зла”! Їздить до нього на ранчо, проводить численні інтерв’ю. Дійшла черга до прямого ефіру в телепрограмі ведучого екстра-класу Ларрі Кінга. Триває енергійна розмова. Путін, який пройшов, звичайно ж, усі можливі кадебістські тренування на миттєву реакцію і психоемоційну стійкість, тримає удар. Але й Кінг — стріляний горобець. Після кількох відносно невинних запитань раптом вистрілює: “А що ж трапилось з підводним ракетоносцем “Курськ”?” І Путін, з посмішкою шоумена, відповідає: “Он утонул”. При цьому злегка здвигнув плечима, неначе його запитують про балетну програму в “Большом театре”, а не про багатомільярдні втрати і, головне, — загибель 118 військових суперспеціалістів-атомників.
Рік 2002. У Москві широко рекламується програма Театрального центру на Дубровці “Норд-Ост”. Мюзикл — новина того часу. Люди заради нього їдуть до Москви.
Раптом не тільки по “широкой странє”, а й по всьому світі проноситься інформаційне цунамі — під час вистави чеченці захопили “Норд-Ост”! У заручниках опинилися майже тисяча людей! Світ затамував подих. Москвичам його перехопило. Чеченці вимагають виведення окупаційних військ із території своєї республіки.
Влада інтенсивно шукає варіантів: але першочергово, як одурити людей, що пішли на вірну смерть, і “замочить” їх у самому центрі Москви. Треба ухвалити неординарне рішення, як це свого часу зробив В. Черномирдін по Будьоновську. Але Путін — пірнальник за амфорами, не може дати слабину: Росія впаде з кадебістського п’єдесталу і, не дай Боже, в демократію вляпається.
Якщо не рецепт отруйного газу, то щось подібне улюблена ФСБешна служба президента Росії запозичила по Освєнцимах та інших фашистських таборах і російських Соловках. Дуже сумнівно, що людомори із КДБ–ФСБ не знали про можливий результат газової атаки на “Норд-Ост”. Поряд із тридцятьма чеченцями і чеченками від газу гинуть 130 росіян та інших громадян, зокрема й іноземців.
Теперішні російські “спеціалісти” по Чечні, Дагестану, по Луганській та Донецькій “рєспубліках” холоднокровно вбивають людей, як тоді в “Норд-Ост”. Поєднання безсовісної брехні на кшталт Геббельса (послухайте Путіна, Лаврова або Чуркіна в Раді безпеки ООН) із вбивствами з патологічною жорстокістю! Спецам із КДБ–ФСБ не треба юридичного обґрунтування вини, суду, з’ясування мотивів і причин: їм наказано “мочіть”! Чи ж таке далеке від істини після цього було твердження колишнього співробітника ФСБ Росії Литвиненка, вбитого в Лондоні “рідною” службою, про те, що за наказом Путіна були організовані вибухи в будинках Москви, інших містах Росії, для того, аби вся влада Росії опинилась у відомих руках.
Якщо такий погляд на трагедію в Театральному центрі на Дубровці здається непереконливим, згадаймо катастрофу в Північній Осетії (місто Беслан 1—3 вересня 2004 року). У вогні згоріло більше трьохсот тридцяти людей, зокрема 185 дітей-школярів. Основні причини цієї неймовірної біди були (за телевізійними коментарями): втручання батьків і родичів заручників у хід операції, нескоординованість дій різних силових структур, задіяних в операції, якісь нез’ясовані вибухи. А що інше у такому випадку могло трапитись, якщо Путін мав одну ціль: знищити чеченців?! Знищити, породивши смертельну ненависть між двома невеликими народами Північного Кавказу! В цьому зв’язку постає запитання: чи випадково кадировці-вбивці з’явилися у Криму, в Донецькій і Луганській областях, задіяні (за твердженням слідчих органів Росії) в убивстві Б. Нємцова? Робиться все, щоб чеченці, ізольовані від усього світу, слідом за Кадировим, повторювали, що в них один батько — Путін, який перетворив їх на своєрідний “путінський ескадрон смерті”. І це після жорстокого терору двох століть нищення народів Кавказу, позбавлення автохтонного населення землі, лісів, пасовиськ. Нині кількість росіян у Чечні складає 3,7 %, чеченців 93,5 %; у Північній Осетії — 23,3 % росіян і 62,7 % осетинів (Анатолій Подолинний “Гімн московського загарбника” //Слово Просвіти, ч. 6, 24—30 квітня 2014 року).
Майже щомісяця, якщо не щотижня, російські телеканали і ЗМІ повідомляють про “терористичні акти”, знищення “бойовиків”, озброєних груп у Дагестані, Інгушетії та інших регіонах. Але ніколи не йдеться про полонених, про розслідування мотивів і організаторів злочину в судовому порядку. Чи це не державний терор проти власного народу, аналог “красного терору” після жовтневого перевороту?
Нині епіцентром російського терору стала Україна. Замасковані провокації проти попередніх президентів, взяття під контроль внутрішньої, зовнішньої та військової політики президента-кримінальника Януковича, цілеспрямовані дії Росії на його остаточну дискредитацію мали за мету знищення України. Не захист “законно вибраного” президента-бандита і “русскоязычных”, а знищення України! Путін і його КДБешна мафія розраховували, що український народ є так само “радянськими совками”, як і більшість населення теперішньої Росії чи Криму, який усі роки незалежності України перебував поза увагою українського керівництва. Тільки кримські татари та українці виявилися патріотами українського Криму — цього відстійника шовіністичного російського офіцерства, якому надавалося таке благо — вийти у відставку на постійне проживання в Криму.
У зв’язку з нападом Росії на Україну виникає багато запитань, зокрема — чи був Янукович заангажований у плани Путіна щодо України та анексії Криму? Які важелі впливу на Януковича мав і застосував Путін? Зрозуміло, що ФСБ сповна оцінила давню історію з втратою Януковичем свідомості від кинутого в нього яйця, вибір ним місця проживання поза Києвом, власної охорони, яку очолив громадянин Росії. Висновок — патологічний боягуз. До певної міри це пояснює й організовану Москвою втечу Януковича з України. Це зрада своїх співгромадян, відмова від обов’язків президента, клятвовідступництво Януковича від присяги, даної у Верховній Раді на Святому Письмі.
Три КАМази валюти і невідомо ще чого вивезли за три доби до 20 лютого. Як з’ясувалося, важлива документація і зброя також були вивезені, а структури ФСБ Росії в апараті Служби Безпеки України заздалегідь втекли до Криму. Була проведена робота зі знищення документації кримінального правління Януковича та уряду. Останній, майже в повному складі, разом із силовими міністрами (оборони, СБУ — громадянами Росії) безперешкодно дісталися Криму або Росії.
Чи зрадники синхронізували і погоджували з Путіним стратегію війни проти України? Відкрите питання. У зв’язку з цим — ще одне важливе запитання: що робив Янукович у Сочі на Олімпіаді? У ЗМІ промайнуло повідомлення, що у Сочі він фактично не зустрічався з Путіним. Що ж тоді робив Янукович кілька днів у той час, коли Україна вже була у глибокій кризі? Хто з урядовців з України з ним туди їздив? Відповідь на це може прояснити деталі, бо подальший розвиток подій малює загальну картину. Насамперед Путіну потрібно було довести Януковича до стану політичного біженця з України. Перед втечею бандит організував масові вбивства майданівців. Силовикам України була надана допомога з Росії, але її головною метою була не перемога Януковича над Майданом, а саме — масовий терор, масова загибель людей. Що ще міг бажати Путін від Януковича для здійснення своїх планів стосовно України? Відповідь очевидна: досягнення його остаточної дискредитації, максимальної, по можливості, некерованості політико-економічними і оборонними процесами в Україні, масового втягування в стан повної анархії “совків” і люмпенів Сходу України. Перед тим Путін, про всяк випадок, провів тестування команди Януковича, надавши кредит — 15 мільярдів доларів і навіть перерахував перший транш — 3 мільярди доларів. Певне, мав ще якісь надії на упокорення України мирним шляхом. “Сім’я” прекрасно проілюструвала свої можливості Путіну: януки, азарови, гарбузи, пшонки без сліду розікрали цей перший транш.
Під час Сочинської олімпіади численні прогнози закордонних і українських оглядачів стосовно розвитку ситуації в Україні зводились до основної тези: Росія почне агресію. Наступні події майже повністю підтвердили ці прогнози. Зокрема прогнози Євгена Марчука, уже після початку подій у Криму, торкалися аналогічного розвитку ситуації на Сході й Півдні України.
Путін готувався до війни з Україною давно і системно. Численні маневри російських збройних сил біля українських кордонів, тотальна інформаційна агресія, вшанування КДБшними послідовниками Сталіна (величезний портрет антихриста був на параді освячення Путіним анексії Криму) та німецького фашизму — як зразка тиранічної влади і здобутків німецької пропаганди (“Он, Геббельс, добивался своего, он был талантливый человек”, — це каже Путін) мали багатопланові цілі: активізувати п’яту колону і її структури в материковій Україні, остаточно зазомбувати “совка” вдома і “совків” у стані “ворога № 2 Росії”, тобто українців, зробити їх подібними до рідних Росії “наших” рашистів-фашистів; деморалізувати громадянське суспільство в Україні, пригнітити його активність. Врешті обезглавити українську владу в “час Х”, навіть таку гнилу, якою тоді була влада Януковича. Не повинно було бути української структури, яка зможе віддати наказ: стріляй, як це й трапилось у Криму.
Далі буде.
