Наче дежавю, наче вже не я

Років двадцять тому я запримітила його біляву голівку на просвітянських вечорах — малий Іванко супроводжував свою маму Ірину Олійник і, як істинно філологічне дитя, часом з інтересом, часом — терпляче, спостерігав за дійством і промовами на сцені. Згодом він став справжнім філологом — закінчив факультет іноземних мов Київського національного університету, працював перекладачем і прес-секретарем, був позаштатним кореспондентом нашої газети, багато подорожував Україною та закордонням. Втім, йому завжди хотілося чогось більшого, аніж газетна інформація чи репортаж — він пробував писати есеї, публіцистику, рефлексував словом на книжкові видання і художні виставки, цікавився кінематографією, писав і виконував реп, мріяв знятися в якійсь незвичайній кіноролі. Заходячи в редакцію, любив поговорити, точніше, поставити мені кілька десятків запитань, показати щойно написані вірші і чекати невідкладних коментарів…

Моя щоденна редакційна затурканість не витримувала — уважно його слухала і ми довго розмовляли; але, каюсь, частіше говорила: не спіши друкуватися, куди поспішати, все життя попереду, ще встигнеш… Не встиг. Сорок днів тому Іванове серце зупинилося. Саме. Уві сні…

Мені пояснили, що часом таке буває. 27-річний юнак може померти ось так, як помер Іван. Важко з цим змиритися, бо сама думка про молоду смерть — нестерпна. Так сталося, але як було? Яким був Іван сам у собі? Що думав, чим жив?.. Вже не дізнаюсь…

Можливо, ці три непричесані і невідредаговані вірші нам про це — хоч трішки — розкажуть?..

Любов ГОЛОТА

Іван ОЛІЙНИК

 

Пісня — душа народу

 

Пісня — душа народу,

Але співців немає

Допоки музика не крає кожне серце —

Зачинені ворота в рай,

Перемога в далині,

Розділені ми й край.

Сплюндроване минуле позабули,

Поклали зброю, поснули.

А тим часом воріженьки

Вже крадуть дівчат,

Вивозять чорнозем,

Обібрано багато хат,

Чимало братерських зрад.

Втім, блакитне небо, жовте жито.

Треба жить!

Соловейко на Вкраїні милій

Розірве горлянку й орлу

І будь-якій вражині.

Україні

Нема чого боятися

Поки є ті,

З ким варто брататися.

Дрібка землі,

Паляниця, чорнобрива пані.

Як забита люлька,

Хай їм ґрець — бусурманам!

 

Фігури

 

Міняються фігури на скелях полотні.

Одинока квітка, я удвох — один.

Знаю — обіцяв єдиній неповторній

Право вето, зустріти на платформi.

Та упало листя, в білій шапці гори,

Скресла крига, теплим стало море.

Нове полотно, та стара палітра,

Знову не для кожної дмухнув вітром.

Бухта усуває канони поведінки,

В одежі зодягає, знімаючи за хвильку.

Та малюю карти, роздаю, міняю.

Ближче, ніж до ребра не підпускаю!

Камінь наче тест, камінь як узі.

Енергетики “Позитив” повний магазин.

Нерви-струни рвуться у нічному морі.

Хто б навіщував? Не накликав би горя!

 

Ескізи наскрізні

 

Наче дежавю, наче вже не я

Головний герой, а тінь моя

Чи не моя? На цьому камінні

Ескізи наскрізні під літнім моросінням.

Срібні очі ночі зі мною.

Цього кінокритики недостойні.

Та остання мить ледь палахкотить,

Згасла, але наша сага буде жить

Наскельним письмом різьбяра Фатума,

Що розчулив небо ароматами.

Багряні сльози маку поміж морських скель.

Якби я знав фінал! Та не жалкую і тепер.

Все б віддав за ту ніч знову.

Натомість бачу конфеті наді мною.

Зорі — свідки того… безмовні.

Мовчу і я: від люльки до крематорію.

Молочний шлях доведе до роздоріжжя,

Де розтану, де пізнаю ту ніжну,

Милу, жартівливу, нову що не день.

Їй дарую оду серпневих ночей!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment