Василь ЛИЗАНЧУК,
доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка, лауреат Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка
Безперечно, журналісти обов’язково повинні дотримуватися у своїй творчості стандарту “баланс думок і точок зору”. Адже журналістика — це перша чернетка історії, — говорить директор “Голосу Америки” Девід Енсор. Те, що ми напишемо сьогодні, пізніше будуть перечитувати історики, використовувати для аналізу, правдивої оцінки епохи. Отже, ми повинні бути максимально об’єктивними, точними, вичерпними, подавати збалансовану інформацію. Однак журналіст, підкреслюю, не повинен бути нейтральним ретранслятором.
Уже тривалий час найвище керівництво Росії відверто бреше, поливає Україну брудом, морально і духовно тероризує, загарбує українські землі. Російські ЗМІ це схвалюють, маніпулюючи достовірністю, правдою. А в Україні так звані плюралісти систематично запрошують на різні ток-шоу україноненависників. Та й нині ще триває таке балансування. 16 квітня цього року шанована Тетяна Даниленко з “5 каналу” “просвітила” телеглядачів, надавши слово відомому українофобові Миколі Левченку, який за кільканадцять секунд вилив відро бруду на українську владу, назвавши її нацистсько-бандерівською, на патріотів-націоналістів, які, мовляв, причетні до загибелі Олеся Бузини.
На мою думку, в умовах війни говорити про якийсь “баланс думок” надто проблематично. Такі персонажі, як Бондаренко, Царьов, Кілінкаров, Шуфрич, Єфремов, Левченко, Олійник, Королевська, Симоненко, Мартинюк, Лук’янов та інші українофоби днювали і ночували на телевізійних каналах, а світлих людей із “Небесної Сотні” ми вперше побачили на екранах… мертвими. У такій ситуації маємо говорити про інформаційну гігієну, а не про баланс думок і точок зору чи свободу слова.
Важливо розуміти, що крім кількісних стандартів (дали одну точку зору, то зобов’язані дати й другу) мають бути ще якісні стандарти, зокрема щодо вибору авторитетного представника певної думки. На жаль, про це часто забувають. Переконаний, що не кожна думка має бути проголошена в гуманітарно-інформаційному просторі, тим паче, якщо вона антиукраїнська, аморальна. Не обов’язково надавати ефір, сторінки газети кожному бандитові чи іноземцям, які виконують у нас спецоперацію. Якщо ж запрошувати, то обов’язково супроводжувати їхні вислови глибокими, правдивими поясненнями, переконливими коментарями, охороняючи українців від геноциду словом і телевізійним зображенням.
Однак і в умовах нинішньої військової агресії неототалітарної, рашистської Росії проти України суспільству нав’язується постмодерна парадигма, де сама спроба розрізнення добра і зла трактується як щось “примітивне”.
Осмислюючи філософію постмодернізму, маємо підставу стверджувати, що в сенсі власне етики та моралі культура постмодернізму призводить до відкидання ціннісного пріоритету про істинне і хибне, прийнятне і неприйнятне, до ігнорування “моральних центрів” не тільки в нормативному, а й у ціннісному значенні. Це яскраво очевидно в московській антиукраїнській ідеології та агресивній політиці.
Ідеологи “русского міра” заповзято нав’язують постмодерні постулати Україні та Європі, тобто, сприймайте нашу, московську, правду, адже усі правди рівнозначні, рівноправні, прийнятні; українська національна ідея суверенного державотворення — це релікт старої доби, нав’язаний ворожими силами проти централізованої російської держави. Мовляв, українська держава — це штучне утворення, це — помилка історії, тому її треба виправляти: повернути Україну в лоно російської імперії. Для цього, за світоглядною парадигмою постмодернізму, яку путінські рашисти переплели зі сталінською — комуністичною і гітлерівською — нацистською антинародною ідеологією і політикою людиновбивства, “все годиться, все прийнятно”.
У контексті журналістської діяльності така філософія постмодернізму призводить до пропаганди найпаскудніших ідей і вчинків, до апології державної зради і замилування насильством, до заперечення національних прав українців і загравання з “русскім міром”, — наголошує публіцист Сергій Грабовський. Тому потрібно глибоко усвідомлювати справжню морально-психологічну місію журналістики, розуміти, що головною гуманітарною зброєю ЗМІ є правда.
Лауреат премії імені Джеймса Мейса, публіцист, луганець Валентин Торба наголошує, що одвічний український ворог плекав потужну систему маніпулятивної пропаганди віками. І сила пропаганди ворога не лише в тому, хто і як її створює, а й у споживачі. Споживач пропаганди ворога — багатовіковий “москаль”, якому байдужа істина. У нього є лише комплекс меншовартості, який російські ЗМІ компенсують відповідними навіюваннями про “трєтій Рім”, “вєлікость” і “нєдєлімость”!
Щоб журналісти могли служити суспільству правдою, у них має бути сформоване почуття соціальної відповідальності, вони повинні володіти глибокими знаннями про минуле, сучасне, що забезпечить правдиве прогнозування майбутнього. ЗМІ покликані називати героїв — героями, подвиг — подвигом, зраду — зрадою, брехню — брехнею, злочин — злочином. Такий професіональний підхід забезпечується високим рівнем історичних, філософських, політологічних, журналістських знань, авторитетом аргументів, доказів, патріотизмом, громадянською позицією.
Нинішня війна — це війна цінностей, світоглядних орієнтирів.
Маємо визнати, що українські журналісти не готувалися до ідеологічно-інформаційної війни з московськими “братами”. Російська гібридна війна проти України зобов’язує працівників засобів масової комунікації працювати на випередження, відшліфовувати нові евристичні підходи до правдивої пропаганди національно-гуманістичних цінностей.
Україна має всі морально-духовні, національно-інтелектуальні можливості показувати Росії приклад цивілізаційного розвитку. Варто нашим ЗМІ переключитися від пошуків дешевої сенсаційності на змагання чеснот, спиратися на свідомих морально-духовних інтелектуалів, бо медіа-сфера — це засіб породження і тиражування певних месиджів у суспільній свідомості. Якщо ЗМІ пропагує певні ідеї, то вони починають жити у свідомості людей. Тож людина, яку запрошують в ефір чи на сторінки газет під час дискусії, повинна відчувати свою суспільну відповідальність. Її думки можуть бути непопулярними, але в жодному випадку — антиукраїнськими, протизаконними. Адже зараз ідеться не просто про безпеку, а про територіальну цілісність України, тож давати слово тим, хто розриває її на частини — безвідповідально, аморально. Згадаймо слова з декалогу українського націоналіста: “Про справу не говори з ким можна, а з ким треба”.
