Не говори з ким можна, говори з ким треба

Василь ЛИЗАНЧУК,

доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка, лауреат Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка

 

Безперечно, журналісти обов’язково повинні дотримуватися у своїй творчості стандарту “баланс думок і точок зору”. Адже журналістика — це перша чернетка історії, — говорить директор “Голосу Америки” Девід Енсор. Те, що ми напишемо сьогодні, пізніше будуть перечитувати історики, використовувати для аналізу, правдивої оцінки епохи. Отже, ми повин­ні бути максимально об’єктивними, точними, вичерпними, подавати збалансовану інформацію. Однак журналіст, підкреслюю, не повинен бути нейтральним ретранслятором.

Уже тривалий час найвище керівництво Росії відверто бреше, поливає Україну брудом, морально і духовно тероризує, загарбує українські землі. Російські ЗМІ це схвалюють, маніпулюючи достовірністю, правдою. А в Україні так звані плюралісти систематично запрошують на різні ток-шоу україноненависників. Та й нині ще триває таке балансування. 16 квітня цього року шанована Тетяна Даниленко з “5 каналу” “просвітила” телеглядачів, надавши слово відомому українофобові Миколі Левченку, який за кільканадцять секунд вилив відро бруду на українську владу, назвавши її нацистсько-бандерівською, на патріотів-націоналістів, які, мовляв, причетні до загибелі Олеся Бузини.

На мою думку, в умовах війни говорити про якийсь “баланс думок” надто проблематично. Такі персонажі, як Бондаренко, Царьов, Кілінкаров, Шуфрич, Єфремов, Левченко, Олійник, Королевська, Симоненко, Мартинюк, Лук’янов та інші українофоби днювали і ночували на телевізійних каналах, а світлих людей із “Небесної Сотні” ми вперше побачили на екранах… мертвими. У такій ситуації маємо говорити про інформаційну гігієну, а не про баланс думок і точок зору чи свободу слова.

Важливо розуміти, що крім кількісних стандартів (дали одну точку зору, то зобов’язані дати й другу) мають бути ще якісні стандарти, зокрема щодо вибору авторитетного представника певної думки. На жаль, про це часто забувають. Переконаний, що не кожна думка має бути проголошена в гуманітарно-інформаційному просторі, тим паче, якщо вона анти­українська, аморальна. Не обов’язково надавати ефір, сторінки газети кожному бандитові чи іноземцям, які виконують у нас спецоперацію. Якщо ж запрошувати, то обов’язково супроводжувати їхні вислови глибокими, правдивими поясненнями, переконливими коментарями, охороняючи українців від геноциду словом і телевізійним зображенням.

Однак і в умовах нинішньої військової агресії неототалітарної, рашистської Росії проти України суспільству нав’язується постмодерна парадигма, де сама спроба розрізнення добра і зла трактується як щось “примітивне”.

Осмислюючи філософію постмодернізму, маємо підставу стверджувати, що в сенсі власне етики та моралі культура пост­модернізму призводить до відкидання ціннісного пріоритету про істинне і хибне, прийнятне і неприйнятне, до ігнорування “моральних центрів” не тільки в нормативному, а й у ціннісному значенні. Це яскраво очевидно в московській антиукраїнській ідеології та агресивній політиці.

Ідеологи “русского міра” заповзято нав’язують постмодерні постулати Україні та Європі, тобто, сприймайте нашу, московську, правду, адже усі правди рівнозначні, рівноправні, прийнятні; українська національна ідея суверенного державотворення — це релікт старої доби, нав’язаний ворожими силами проти централізованої російської держави. Мовляв, українська держава — це штучне утворення, це — помилка історії, тому її треба виправляти: повернути Україну в лоно російської імперії. Для цього, за світоглядною парадигмою постмодернізму, яку путінські рашисти переплели зі сталінською — комуністичною і гітлерівською — нацистською антинародною ідеологією і політикою людиновбивства, “все годиться, все прийнятно”.

У контексті журналістської діяльності така філософія постмодернізму призводить до пропаганди найпаскудніших ідей і вчинків, до апології державної зради і замилування насильством, до заперечення національних прав українців і загравання з “русскім міром”, — наголошує публіцист Сергій Грабовський. Тому потрібно глибоко усвідомлювати справжню морально-психологічну місію журналістики, розуміти, що головною гуманітарною зброєю ЗМІ є правда.

Лауреат премії імені Джеймса Мейса, публіцист, луганець Валентин Торба наголошує, що одвічний український ворог плекав потужну систему маніпулятивної пропаганди віками. І сила пропаганди ворога не лише в тому, хто і як її створює, а й у споживачі. Споживач пропаганди ворога — багатовіковий “москаль”, якому байдужа істина. У нього є лише комплекс меншовартості, який російські ЗМІ компенсують відповідними навіюваннями про “трєтій Рім”, “вєлікость” і “нєдєлімость”!

Щоб журналісти могли служити суспільству правдою, у них має бути сформоване почуття соціальної відповідальності, вони повинні володіти глибокими знан­нями про минуле, сучасне, що забезпечить правдиве прогнозування майбутнього. ЗМІ покликані називати героїв — героями, подвиг — подвигом, зраду — зрадою, брехню — брехнею, злочин — злочином. Такий професіональний підхід забезпечується високим рівнем історичних, філософських, політологічних, журналістських знань, авторитетом аргументів, доказів, патріотизмом, громадянською позицією.

Нинішня війна — це війна цінностей, світоглядних орієнтирів.

Маємо визнати, що українські журналісти не готувалися до ідеологічно-інформаційної війни з московськими “братами”. Російська гібридна війна проти України зобов’язує працівників засобів масової комунікації працювати на випередження, відшліфовувати нові евристичні підходи до правдивої пропаганди національно-гуманістичних цінностей.

Україна має всі морально-духовні, національно-інтелектуальні можливості показувати Росії приклад цивілізаційного розвитку. Варто нашим ЗМІ переключитися від пошуків дешевої сенсаційності на змагання чеснот, спиратися на свідомих морально-духовних інтелектуалів, бо медіа-сфера — це засіб породження і тиражування певних месиджів у суспільній свідомості. Якщо ЗМІ пропагує певні ідеї, то вони починають жити у свідомості людей. Тож людина, яку запрошують в ефір чи на сторінки газет під час дискусії, повинна відчувати свою суспільну відповідальність. Її думки можуть бути непопулярними, але в жодному випадку — антиукраїнськими, протизаконними. Адже зараз ідеться не просто про безпеку, а про територіальну цілісність України, тож давати слово тим, хто розриває її на частини — безвідповідально, аморально. Згадаймо слова з декалогу українського націоналіста: “Про справу не говори з ким можна, а з ким треба”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment