Анатолій ПОДОЛИННИЙ,
заслужений працівник культури України, м. Вінниця
Щоб більшменш фахово судити про літературний твір, слід з’ясувати для себе задум автора і спосіб його втілення у творі. Задум нової книжки Івана Волошенюка легко прочитується у заголовку “Марія й Опанас, проза і Парнас”, а жанр — у підзаголовку “Спроба відвертого життєпису”. Отже, маємо нині ще одне науковопопулярне видання, присвячене спільній життєвій трагедії і творчій долі подружжя Марковичів — Марії й Опанаса, що здобулися на відомі імена, правда, неоднаковою мірою і на різних нивах: вона на літературній, а він на фольклористичній.
Немає сумніву в тому, що Іван Волошенюк звернувся до цієї теми з метою посприяти подальшому очищенню сторінок історії української літератури, пов’язаних з іменем Марка Вовчка, від стереотипів радянського літературознавства, які ще й донині остаточно не подолані. Для радянської науки про літературу ім’я Марка Вовчка було одним із козирів у імперській теорії старшого (російського) і меншого (українського) братів. Усе, що суперечило цій теорії, підлягало осуду й замовчуванню. На особисте життя митців слова, творчість яких вивчали в навчальноосвітніх закладах, було накладено табу. Зі сторінок наукових розвідок, біографічних нарисів, художньодокументальних творів, мемуарних публікацій поставали їхні лаковані життєписи. Майбутніх будівників комунізму, що сиділи за партами, не можна було “смущать” грубою правдою життя про тих, хто був освячений владою. Саме тому Іван Волошенюк не міг оминути проблеми авторства українських творів Марка Вовчка, проблеми, яка вже, зрештою, й розв’язана, але деякі її деталі потребують подальшого вивчення і прояснення, передусім роль Опанаса Марковича і Пантелеймона Куліша у появі на небосхилі української літератури “сили молодої”, за означенням Тараса Шевченка, тобто Марка Вовчка.
Іван Волошенюк розуміє другорядність цієї проблеми, адже незрівнянно важливішим є те, що українська література збагатилася на твори європейського рівня, що Марко Вовчок, як писав Сергій Єфремов, дала “високі зразки повістевого письменства, тієї запашної прози, перейнятої всіма прикметами щиронародної мови, з визвольним змістом, з гуманним світоглядом, яка величезне враження зробила не тільки на сучасників, а й на пізніші покоління”.
Але при цьому ніяк не можна применшувати заслугу Опанаса Марковича і Пантелеймона Куліша, тож Іван Волошенюк, твердо стоячи на позиції незаперечного авторства Марка Вовчка, відводить у своїй книжці багато місця Опанасу Марковичу, без якого, хоч як це, може, й звучить дисонансом, не було б і Марка Вовчка. Адже якби юна Марія не зустріла Опанаса, не вийшла за нього заміж, не приїхала з ним в Україну, чи стала б вона Марком Вовчком? Питання риторичне.
До ХХ століття в українському літературознавстві роль і місце Опанаса Марковича перебільшувалася, аж до категоричної тези: “Вмер Маркович і вмерла Марко Вовчок”, як український автор, зрозуміло. У ХХ столітті ця теза була переконливо відкинута за участю найвидатніших наших літературознавців, але так далеко відкинута, що про нього часто й не згадувалося зовсім.
На сторінках дослідження Івана Волошенюка нам, вінниччанам, і нині цікаво простежити, як з’являлися поважні аргументи на користь авторства Марка Вовчка, адже Марія Маркович як письменниця народилася в Немирові. Образно кажучи, її зоря зійшла над Немировом, а потім уже яскраво засяяла над Петербургом і Парижем.
Олена Пчілка одна з перших висловила подив, як могла молода “кацапка”, привезена з Росії, за кілька років опанувати українську мову, таку багатющу і невичерпну, як могла так глибоко відчути, збагнути народну душу, перейнятися болями, палкими прагненнями і великими сподіваннями українського народу.
А розгадка таємниці Марка Вовчка міститься вже в першому відгуку П. Куліша на рукопис збірки “Народні оповідання”, у самому заголовку збірки, в тому факті, що відомий письменник спершу сприйняв ці оповідання як фольклорні записи. П. Куліш так написав тоді: “Дружина Марковича — це геніальна актриса, яка приймає на себе образ молодиць і бабусь наших і лицедіє за них так, що не скрізь угадаєш, що взято з натури, а що вигадано в пориві авторського натхнення… Самі тільки пісні кращі за ці речі”.
Опанас Маркович і Марко Вовчок, збираючи народні пісні, казки, легенди, прислів’я, оповіді, пізнали душу народу, глибини народного буття. Про це писала геніальна дочка Олени Пчілки Леся Українка, не приховуючи свого захвату: “Марко Вовчок знала такі тайни історичної душі українського народу і такі глибини, яких вже тепер ніхто не знає або виповісти не вміє”.
Іван Волошенюк рясно цитує оцінки багатьох тогочасних відомих діячів, що стосуються Опанаса Марковича, нерідко, на жаль, поверхових, несправедливих, навіть образливих, якот у І. Тургенєва. Після прочитання книжки Івана Волошенюка доходиш несподіваного відкриття, що ніхто донині не займався постаттю Опанаса Марковича з належною науковою повнотою і відповідальністю. А був це інтелігент із рідкісною тоді українською свідомістю, знайомий Тараса Шевченка і палкий його обожнювач, просвітянин з університетською освітою, винятково талановитий науковецьфольклорист і виконавець народних пісень. Був він і люблячим чоловіком та батьком.
Іван Волошенюк не ухиляється від дражливої проблеми особистих, сімейних стосунків Марка Вовчка та Опанаса Марковича, проте він і не ставить запитання, хто більше винен у цій родинній трагедії. Цитуючи вислів П. Куліша, який звучить як вирок: “Скільки в Марковичці було жорстокого егоїзму, стільки в Опанасові — самопожертви і милої щирості”, автор книжки “Марія і Опанас…” пам’ятає при цьому, що пише передусім про видатну письменницю, а не про звичайну жінку. Тому на перше місце в її поцінуванні виступає цілком природно духовне, культурномистецьке, історичне значення її творчості. Більше важить те, що вона зробила для України, її поступу і слави, аніж те, як вона недобре повелася зі своїм чоловіком. Доля цілої України, воля і щастя цілого народу і доля окремої людини — речі неспівставні.
Отож наприкінці скажемо, що автор “Марії й Опанаса…” досяг поставленої мети, правдиво і майстерно змалювавши широку картину родинних і творчих зв’язків Марії та Опанаса Марковичів і рішуче вивівши останнього з тіні знаменитої письменниці європейського масштабу Марка Вовчка.
