Лариса МОРОЗ,
провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ
Дякувати Богові, вже ніхто не озвучує ту дику ідею, що виникла одразу по успішному голосуванні у Верховній Раді: перейменувати, мовляв, Дніпропетровськ на Катеринослав. Переляк мій був зумовлений тим, що свого часу у Києві хтось додумався “декомунізувати” одну з вулиць — у спосіб “повернення” їй “історичного” наймення Багговута — якогось царського сатрапа (сподіваюся, хоч тепер ту помилку виправлять). А може, ще якого-небудь Чоколова згадає хтось? Їх — таких — багато жирувало на нашій землі… І свідомість багатьох наших громадян й досі намертво скута тими іменами й ситуаціями. Краще вже якісь квіткові назви давати: Фіалкова, Трояндова… Лише хай ніхто не береться перекладати, адже не перекладають назви французькі, англійські тощо. (Через ті перекладання колись у Києві вулиця Хорива перетворилася на “Хорєвую”, викликаючи асоціації із тхорами). Та хіба мало в нас історичних подій та імен, якими маємо право пишатися та увічнювати їх?!
Може, на хвилі перейменувань нарешті дамо нормальну назву “Південно-Західній” залізниці, хоча б тій частині, якою “бігають” потяги на Житомир, Фастів (тож із московського погляду напрямок південний).
До справи перейменувань слід підходити серйозно, продумано, зважено. І не піддаватися на примітивну логіку, що, мовляв, є важливіші проблеми. Така логіка зумовлена тривалим “закладанням” — не лише у свідомість, а й у підсвідомість — хибної тези про “первинність матерії”. Адже душу, думку, свідомість, а далі й поведінку формує й визначає ІДЕЯ. Насправді комвлада те добре розуміла й так багато вкладала у пропаганду своїх облудних ідей і влаштовувала справжнє полювання на “інакодумців”.
Так само і з пам’ятниками. Які волання залунали навколо пам’ятника і могили (тут-таки) сталінського генерала Ватутіна! Чомусь могилу танкіста Шолуденка, яка тривалий час була неподалік філармонії, можна було перенести до Парку Слави, з Вічним вогнем, а він-таки справді першим (чи один із перших) вдерся на танку до окупованого Києва.
А скільки прикладів інших стурбованостей! От стоїть літня жінка біля бронзового боввана (з того металу можна зробити щось корисне, його по Україні марно стоїть скільки тонн?) і майже стогне: “То ж усе моє життя…” . У чому, нещасна людино?! (Можливо, в неї не було ані друзів, ані сім’ї, ані дітей і, можливо, саме завдяки запровадженому ним режимові.) У тому, що він і його банда винищили третину, якщо не більше, нашого народу, а решту, зокрема й тебе, покалічили морально?!. (Тут слово “народу” вжито неточно, слід: “народІВ”, бо відверту війну вели, як відомо, не лише проти українців.) І не лише вони самі, а згадаймо поетичний образ-узагальнення Євгена Євтушенка “спадкоємці Сталіна”… Оте знищене життя справді варто оплакати — на цвинтарі чи у церкві. І саме для цієї частини — потерпілих — нашого багатостраждального люду необхідно якнайскоріше прибрати оті гіпнотичні фігури — ефект буде медичний! У вільних містах і селах — живімо вільно!!!
Таке психологічне лікування необхідне багатьом молодшим і освіченим людям, схильним до думки, що “це наша історія”. Адже історію хвороби — коли її вилікувано — слід зберігати в архіві, уважно вивчаючи її потаємні можливості, щоб не допустити повторення захворювання. (Це стосується й давнішої історії. Наприклад, у Полтаві мене шокує повага до пам’ятника перемозі імперського війська “над шведами”, а насправді — над прагненням Івана Мазепи до незалежності нашої держави. То чим же ви пишаєтеся, мої улюблені полтавці? Колоніальною традицією? Чи тим, що ніяк не можете поставити пам’ятник Мазепі?). Історію нормальні люди зберігають у музеях. А на майданах — то вже пропаганда чи самоствердження нації та держави.
Думаю й про те, якою величною і пророчою виявилася суть монумента, до якого ми всі іронічно ставилися, — Матері-Батьківщини на березі Дніпра. Його не можна чіпати, хіба замінити герб на щиті, повернутому в бік РФ.
Та все вищезазначене є, на жаль, найлегшою частиною проблеми. Влучно зауважив журналіст Ю. Макаров, що “…чимало плям червоного минулого непомітно всоталося в наше повсякденне життя, і просто так їх не позбутися” (“Український тиждень”. № 15, 2015 р.). Можна й уточнити: всоталися вони у підсвідомість, тож для очищення доведеться докласти зусиль, можливо, доволі значних.
Часто доводиться бачити, як навіть люди розумні, освічені, здатні мислити й розрізняти Добро і Зло, виявляють дивовижну податливість щодо неприхованого ідеологічного тиску, довірливість до “цукерочки” брехні й пропаганди. Скажімо, телеканал ТВі “прокрутив” совсупербойовик “Сімнадцять миттєвостей весни”, ще й рекламував його як високоінтелектуальний, захопливий тощо. Це вочевидь для нового покоління глядачів, які ще цього шедевра не знають. (Слово “шедевр” уживаю без жодної іронії, не можу не визнати його високої художньої майстерності.) Та якось поза увагою лишається важливе: той чарівний, суперрозумний, супершляхетний розвідник є доблесним героїчним чекістом, і всі його кіноподвиги — засіб прославити, звеличити цю славетну організацію. А нині, може, й викликати певні асоціації з певними сучасниками…
На пам’яті ще один справжній шедевр: “Біле сонце пустелі”. В атмосфері всенародного захоплення ним (навіть космонавти брали його з собою на орбіту) чи хоч у когось виникло запитання: а що, власне, той суперсимпатичний супергерой таваріщ Сухоф забув у тих пісках, чого він там опинився? А може, якби вони туди не припхалися (перепрошую за просторічне слово), то й не було б потреби рятувати тих жінок від загибелі?..
Кілька спогадів про пісні кінця ХХ століття, точніше, кінця “вєлікай дєржави”. Бачили б ви, якими ставали очі моїх краківських студентів, коли я їм цитувала один зі шлягерів, які чи не щодня лунали по радіо: “Мой адрес нє дом і нє уліца, мой адрес Савецкій Саюз…”. Ще одну пісню — для дітей — не можу забути (та й не дають забути, бо регулярно “крутять” той мультик) — пісню наймилішого, найдобрішого у світі крокодила Гєни: “Может, ми абідєлі каво-то зря, календарь закроєт етот ліст. К новим пріключєніям спєшім, друзья…”. І жоден із редакторів, цензорів, жодна з художніх і нехудожніх рад не помітила антилюдського змісту цих слів… І досі, мабуть, ніхто не помічає. Та й сам автор, здається, людина не жорстока… Мабуть, то був вияв “соціалістичного гуманізму”, що його так наполегливо протиставляли гуманізмові “абстрактному”. Та неважко підрахувати: саме ті “діточки”, що виросли на таких “безтурботних” пісеньках, нині не просто вбивають людей у південно-східних областях України, гатять “градами” по селах і містах, знущаються з полонених, а й насолоджуються тим…
