Василь ЛИЗАНЧУК,
доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка, лауреат Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка
До глибини душі збентежила, схвилювала, приголомшила мене стаття доктора філологічних наук, професора М. С. Тимошика про те, що ректор Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка С. А. Копилов не продовжив контракт із професоркою Є. І. Сохацькою, яка впродовж багатьох років боролася за присвоєння цьому вищому навчальному закладу славного імені Огієнка (“СП”, ч. 13 за 2015 р.). Із навчальних планів університету 2013—2014 років не без відома ректора С. А. Копилова вивели розроблений Є. І. Сохацькою спецкурс “Іван Огієнко і Кам’янець-Подільський університет” про фундатора й організатора, першого ректора Кам’янець-Подільського українського народного університету Івана Огієнка.
Читаю аргументовану, обурливу публікацію Миколи Степановича, а перед очима постає доброзичлива, усміхнена, працьовита, наполеглива, цілеспрямована Євгенія Іванівна — лауреат Огієнківської премії, керівник Центру огієнкознавства Кам’янець-Подільського національного університету ім. Івана Огієнка. Згадую її публікації у газеті “День”, які наснажені патріотизмом, національно-громадянською позицією у відстоюванні права українського народу мати власну соборну державу, мову й культуру. Перегортаю сторінки десяти випусків змістовного, ошатного наукового збірника “Іван Огієнко і сучасна наука та освіта”, відповідальний редактор якого Євгенія Сохацька.
Співпраця з Євгенією Іванівною осявала глибоким національно-духовним змістом наукових і науково-публіцистичних статей, які репрезентували основні напрями сучасного огієнкознавства: історичний, філософський, релігійний, культурологічний, книгознавчий тощо. Євгенія Сохацька ввічливо та обґрунтовано спонукала авторів, щоб їхні статті мали новаторський і пошуковий характер, відповідали сучасному рівневі української та європейської науки. Велика увага до авторів спонукала мене опублікувати в науковому збірнику праці “Міркуймо глобально, працюймо локально, творімо національно!”, “…Од Бога і голос той, і ті слова ідуть меж люди!”, “Життєдайний дух розвитку та утвердження української України” та ін. У статті “Поки живе мова, житиме й народ, як національність” подано також коментарі, огляди, рецензії студентів факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка про нове розкішне науково-популярне видання Івана Огієнка “Рідна мова”. Упорядник, автор передмови і коментарів цієї надзвичайно актуальної для сучасної України праці професор, лауреат премій Івана Огієнка та імені Івана Франка, доктор філологічних наук М. С. Тимошик. У листі до мене Є. І. Сохацька написала: “Прошу передати найщирішу подяку студентам за їхні глибокі роздуми про творчість Івана Огієнка, розуміння сутності досліджень Миколи Тимошика, який своєю цілеспрямованою, наполегливою, сумлінною працею разом з іншими дослідниками (додам — Є. І. Сохацькою. — В. Л.) оживляє, повертає для України унікальну, багатогранну науково-публіцистичну спадщину Івана Огієнка — апостола духу і совісті української нації”.
Визначальною у роздумах студентів про книжку “Рідна мова” Івана Огієнка (митрополита Іларіона) є головна теза, що виправлення історичної несправедливості щодо українців можливе за умов реалізації в органічній єдності економічних, освітніх і виховних заходів на національно-гуманістичних засадах. Погоджуючись зі студентами, вважаю, що до інституцій, які повинні здійснювати належні заходи, створювати передумови формування українськості, україноцентризму належать: дитячий садок, школа, вищий навчальний заклад, ЗМІ тощо; Церква, яка утверджує християнські, національні і загальнолюдські цінності, віру в Бога, у справедливість, любов до ближнього і своєї Батьківщини, вселяє в душі спокій і віру в майбутнє, зміцнюючи усім цим підвалини Української держави; національно-державницька політика владних структур, які повинні бути прикладом дотримання вимог Конституції України, законів і водночас забезпечувати подолання у суспільстві морально-психологічних, соціально-ідеологічних, політико-економічних бар’єрів на шляху розвитку й утвердження української мови, культури, духовності, українського державотворення загалом.
Для збереження української мови в Україні — державі, що відродилася на засадах реалізації українським народом іманентного, природного права на своє самовизначення, доконечно потрібна цілеспрямована, наполеглива, активна підтримка її функціонування, а не правове закріплення так званої українсько-російської двомовності, а насправді — російської одномовності.
“Українська мова, — писав В. Липинський, — остання ознака українства”. Наші зовнішні і внутрішні вороги й нині прагнуть будь-що знищити українську мову, без якої не буде й української нації. І тоді може здійснитися прагнення всіх україножерів: Україна остаточно стане Малоросією, тобто Малоросійською губернією Московської імперії. Але тотальний геноцид, етноцид і лінгвоцид, які пережив український народ, не знищили до кінця генетичних глибин добродійності, волелюбності, висотності національного духу. “Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі, — одухотворено звучать і нині слова Миколи Міхновського. — Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України. Сини України!.. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь на Україні і кожний, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!.. І пам’ятаймо, що слава і перемога — це доля борців за народну справу. Вперед, і нехай кожний із нас пам’ятає, що коли він бореться за народ, то мусить дбати за весь народ, щоб цілий народ не згинув через його необачність” .
Книжка Івана Огієнка “Рідна мова”, яка побачила світ завдяки подвижницькій праці Миколи Тимошика, допомагає читачам глибше пізнати своє національне “Я”, відчути, що любов до України — акт найвищого діяльного духовно-національного самовизначення, зрозуміти, що зденаціоналізована людина втрачає доступ до найглибшого національного колодязя духу і священних вогнів життя, вона приречена на щезання. Якщо та чи та держава, нація не виховує патріотів, вона не має майбутнього. Дитина має чи не з народження щодня чути, що Україна неповторна, Україна — велика держава, а українці — найкращі. Хай навіть це не зовсім так, але ми виростимо, виховаємо справжніх синів і доньок Батьківщини, які справді віритимуть у такі твердження. І саме тоді ми будемо найкращими, бо поважаючи інших, — поважатимемо себе, інші ж тоді поважатимуть нас за нашу гідність, за чистоту національного духу. Адже комплекс меншовартості, малоросійства нині є чи не найбільшим ворогом українців.
Синкретизм української національної культури полягає у неподільності Істини, Краси і Добра, тобто тих категорій, на які нині шалено наступає сурогат чужої масової культури. Руйнівну силу антикультури, антитрадицій, антидуховності можна зупинити цілеспрямованою загальнонаціональною роботою щодо культивування морального клімату в суспільстві, відродження і утвердження національних ідеалів, єдиної Помісної Православної Церкви, української мови, культури. “Без добре виробленої рідної мови нема всенародної свідомості і без такої свідомості нема нації, а без свідомої нації — нема державності як найвищої громадської організації, в якій вона отримує найповнішу змогу свого всебічного розвитку й виявлення, — наголошував Іван Огієнко. — Літературна мова — це найцінніше й найважливіше оруддя духовної культури та найміцніший елемент єдності нації, а тому всі народи оточують її найпильнішою опікою”. Для нас, українців, украй важливо поглиблювати морально-світоглядні засади консолідації усіх країв (регіонів), адже ми не лише будуємо свою державу, а й відроджуємо себе як націю, яку впродовж віків закабалювали, духовно і фізично нищили всі наші сусіди.
Отже, жадана перемога над нинішнім московським агресором, утвердження української України — морально здорової, суверенної, незалежної, правової, соціально розвиненої, демократичної держави — залежить від національного духу
кожної особистості, які в єдності творять націю. До таких національно свідомих особистостей належить професор Є. І. Сохацька. Вона всім своїм єством, національно-громадянською позицією спонукає відчути, зрозуміти, що “все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації ” (Іван Франко).
Професор М. С. Тимошик у статті слушно наголосив, що “нібито й немає вже при владі усіляких табачників, але їхні чорні справи щодо вихолощення національного компонента з освіти таки дають результат”. Виникає логічне запитання: “Що то за така позиція у ректора Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка професора С. А. Копилова стосовно наукової, педагогічної праці, громадської діяльності професора Є. І. Сохацької?”
В одному з листів, який опубліковано у науковому збірнику “Іван Огієнко і сучасна наука та освіта”, випуск ІХ за 2012 рік, я написав високодостойній Євгенії Іванівні Сохацькій: “За Вашу подвижницьку працю повинні дякувати в університеті та громадськість України. Бажаю Вам здорового, щасливого довголіття, плідної праці на ниві українського духовного ствердження”.
