Валерій ФРАНЧУК,
художник, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка
Я повертався з похорону Миколи Андрійовича Стороженка. На Лівобережній у маршрутці № 222, що прямує до Троєщини, поряд зі мною сів одягнутий у військову форму вже немолодий чоловік. Побачивши на грудях медаль, я не втримався і запитав: “Бачу, що Ви звідти, із Донецька чи Луганська?” Він відповів, що звідти. Я представився і сказав, що людина, з похорону якої я їду, — дуже відомий український художник. Розповів, що 8 грудня 2013 р. художники зі сходу і заходу провели першу мистецьку акцію на Майдані Гідності, що разом із нами на морозі стояв Микола Андрійович Стороженко. Вирував мільйонний Майдан, невпинно падав лапатий сніг, а ми завзято скандували: “Банду геть! Слава Україні! Героям слава!”. Минуло не так багато часу, а вже сьогодні душа Миколи Андрійовича прямує туди, де чекає Всевишній, бо добрі художники і в небесному Раю матимуть роботу. Сумно, що Україна втрачає таких митців, а ще сумніше, що гинуть на неоголошеній війні молоді люди, які могли б стільки ще зробити для України.
Чоловік сказав, що медаль йому вручив владика Філарет. А ще розповів, що в серпні пішов добровольцем одного з батальйонів ОУН. Я запитав, де саме він воював, і він розповів один епізод із багатьох, які не дають йому спокою. Вони захищали СавурМогилу. Наступали російські агресори, бомбили з усього, що в них було. Щоб врятуватися від розривів снарядів, наші бійці ховалися і відстрілювалися із танків, які були музейними експонатами і стояли на платформі меморіалу СавурМогили. І тоді, коли вже не лишилося сил тримати оборону, з лівого боку СавурМогили, із соняшникового поля, виїхали два наших танки і прямою наводкою вибили ворогів.
“Мені сниться і стоїть перед очима те соняшникове поле, а ті танки — немов двоє небесних коней, що врятували наші життя”, — сказав мій супутник. Із подальшої розмови я довідався, що це вже його третя війна.
Маршрутка наближалася до моєї зупинки. Я запитав: “Як же Вас звати?” Він сказав: “Микола!”, а ще додав, що часто буває на Троєщині у товариша, і скоро вже їде. Я не насмілився запитати — куди. Навіть не запитав його прізвища. Прощаючись, потис його жорстку, згрубілу від металу, але сильну і гарячу руку, і подякував за те, що він захищає нашу Україну.
Вийшов на зупинці і подумки подякував Богові за цю невипадкову зустріч, бо вони, ті, хто захищає нас, тепер повертаються додому, і ми маємо хоч потиснути їм руки, бути їм вдячними за героїчну і смертельно небезпечну роботу — не дозволити російському агресору захопити українську землю. Слава Україні! Героям слава!
