27 квітня 2015 року помер Лук’ян Вардзарук. Ця публікація — бажання бодай по смерті захистити його чесне ім’я.
Космач — славетне гуцульське село, яке за площею і кількістю мешканців найбільше на Прикарпатті. Воно широковідоме своїм культурномистецьким надбанням, історичним минулим, зокрема, подіями 1940х років, коли там стаціонували три курені УПА і до Космача як до повстанської столиці не годні були вступити ні гітлерівські, ні сталінські окупанти. А тому книжка Петра Сіреджука “Космач над Пістенькою. Біобібліографічний довідник” (Львів, “Тріада плюс”, 2011) зацікавила нас. Увагу підсилила анотація, що видання є спробою подати у вітчизняній генеалогії “життєпис прославлених людей окремо взятого населеного пункту”.
Під час перегляду книжки склалося враження, що її автор не має поняття про структуру довідникового видання і складання довідок. Матеріал у довідниках подається в алфавітному порядку, а тут — за надуманими гучними розділами.
Виклад довідок примітивний: вражає невміння передавати думку стисло, послідовно, грамотно. В них безліч трафаретних повторень (“народився в селянській родині”), дрібниць (“пішов у перший клас”), нісенітниць (громадськополітичний діяч Петро Борчук, дід автора, “навчив космачан гнати самогон”), вигадок (“Труну з покійним люди несли на руках з Коломиї до самого Космача” (а це відстань понад 30 км — автори) (стор. 316), неточностей (а їх маса!) і явної брехні. Космачани знають, і про це авторові книжки говорив Олексій Кушнірчук, що дід Петра Сіреджука Бербеничук Василь Петрович ніколи не був в Українських Січових Стрільцях, а служив там Бербеничук Василь Іванович. Не був ні вояком УПА, ні організатором повстанського руху Дмитро Гаврищук (1894 р. н.), брат депутата ВР СРСР Григорія. Подати всі недоречності тої книжки просто неможливо, бо довідок 145, і в кожній із них — “перли”, якот: “Похований за місцем проживання на сільському кладовищі” (стор. 64), “продовжив навчання у своєму училищі” (стор. 271) чи незрозумілі, безграмотні абревіатури: РВВС (стор. 347), ЦК ВЛКСМ УРСР (стор. 298).
Міркування автора визначають рівень його інтелекту і стилю мислення. Явний алогізм інформації про громадськополітичних діячів: “Не простили повстанці допомоги радянським розвідникам” — і знищили “сільського активіста, який працював на українську державність” (стор. 104).
Про “прославлених людей” Космача в довідках читаємо ось що: з розділу “Професійні художники” — “був перейнятий радянським духом, після себе не залишив художньої спадщини” (стор. 270); “Офіцерська еліта” — “Щоправда, не завжди стояв на стороні Добра, …був учасником рейдерства бандита з державними повноваженнями” (стор. 344, 345).
Та найгірше зло — це недотримання норм етики, наявне в довідках, зокрема, про Лук’яна Вардзарука та його батька Дмитра (“Лук’ян Вардзарук”, “Дмитро Вардзарук” (стор. 185, 26). У цих опусах явне приниження їхньої гідності та авторитету, завдання моральної шкоди.
Ненависть і злоба в науковця до відомого краєзнавця, заслуженого журналіста України, лауреата літературної премії імені В. Стефаника, ще й почесного громадянина м. ІваноФранківська виникла за те, що він опублікував об’єктивно критичну статтю “Ґрегіт друкує, читач міркує” (газета “Галичина”, 1—7 травня 2008 р.) на публікацію Петра Сіреджука “Космач — повстанська столиця України” з надією, “що ця критична стаття у подальшому стане засторогою і заслоною перед його некомпетентними публікаціями про повстанську столицю Космач”. Жадобу помсти ображений автор реалізує в книжці “Космач над Пістинькою. Біобібліографічний довідник”. Крім неточностей і перекручень, які є в кожному абзаці довідки (стор. 185—191), автор вдається до голослівних звинувачень, безглуздих припущень і явної брехні: “впродовж життя чекістами не переслідувався” (стор. 189).
Ми, що нижче підписалися, знали Лук’яна Вардзарука чимало років і вважаємо своїм обов’язком захистити його чесне ім’я від наклепу, а також хоч частково показати недолугість цього довідника. Що ж, нагадаємо науковцеві дещо з біографії Лук’яна Вардзарука.
“Жовтень 1944 року — прийняття в члени молодіжної ОУН і призначення помічником пропагандиста кущової ОУН. Квітень 1945 р. — легке поранення при виконанні завдання керівника СБ Коломийського проводу ОУН. Квітень 1946 р. — арешт під час перевезення канцтоварів, придбаних для підпілля (до речі, від ув’язнення його врятувала завпед Яблунівської СШ Анастасія Корсунківська, яка підтвердила його свідчення, що канцтовари придбані на замовлення школи). Про це наявні письмові свідчення репресованих членів ОУН і вояків УПА” (Б. Борович).
Удруге від ув’язнення Вардзарука врятував Дмитро Павличко, який знав про його зв’язки з братами Горинями, М. Косівим (разом гостювали в нього у Космачі 12 липня, на храмовім святі Петра), і коли 28 серпня 1965 року їх заарештували, то 1 вересня Павличко приїхав з Києва до Космача, щоб попередити Лук’яна. Невдовзі кагебісти зі Львова провели в Л. Вардзарука обшук — але пішли ні з чим.
А ще робили в нього обшук косівські кагебісти у квітні 1960 року у справі Романа Яциновича і вилучили твори А. Чайківського і С. Коваліва, видані ще в дорадянський час.
“Не написав науковець, що Вардзарук був рік без роботи, що його не пустили ні в Київ, ні в Москву на фестиваль студентів і молоді з Космацьким ансамблем пісні і танцю, хоча він був його старостою; що працював у Космацькій СШ не за спеціальністю; про багаторазові виклики в сільраду на профілактичну розмову з оперуповноваженим райвідділу КДБ, який нарешті безапеляційно “порадив”: “Тобі буде краще, якщо знайдеш собі роботу за межами Космача”. “Не мені, а вам”, — була відповідь. Для тодішніх органів він був, як більмо на очі: вся прогресивна інтелігенція, яка приїздила в Космач у творчу відпустку чи службове відрядження, рада була зустрічі з Вардзаруком, який був цікавим гідом” (О. Кушнірчук).
“Залишивши домівку і рідне село, він подався у світ. Вісімнадцять років у ІваноФранківську тинявся без власного житла. А ще забув цей “правдолюб” написати, що Вардзарук був “пробрався” не лише в підпорядковану облвно ІваноФранківську облСЮТур, а й на кафедру іноземних мов ІваноФранківського медінституту, звідки, як і з інших місць роботи, звільнився за “власним бажанням” (П. Арсенич).
Однак, “якби це були кадебістські гоніння, — розмірковує Сіреджук, — то чекісти давно знищили б цього “дисидента” (стор. 186).
“Лук’ян Вардзарук був у витоках створення Товариства української мови та чоловічої капели “Червона калина” в ІваноФранківську. Запам’яталося, як на засіданні обласного правління Товариства у грудні 1988 року він ініціював підтримку проведення акції “Живий ланцюг”. У 1995—2014 роках він очолював науковоредакційний відділ “Реабілітовані історією” при ІваноФранківській ОДА, який видав п’ятитомник “Реабілітовані історією. ІваноФранківська область” та унікальне двотомне енциклопедичне видання під такою ж назвою” (С. Волковецький).
При написанні деяких довідок Сіреджук проявив “новаторство”: подає навіть наміри особистості (стор. 273), а ще визначає рівень її патріотизму (“справжній патріот”). Щоб надати книжці статусу наукового видання, автор подає в кінці кожної довідки “джерела і літературу”, але не наводить із них жодної цитати. Джерелом інформації часто служать ті самі люди, яких стосуються довідки. Відсутні дати життя респондентів, і деякі з них подають інформацію про час ще до свого народження.
Найбільше лихо в тому, що ця фальшивка, яка пішла у світ під претензійною назвою “Біобібліографічний довідник”, слугуватиме науковим джерелом, на неї посилатимуться майбутні дослідники і, мимо своєї волі, далі поширюватимуть неправду.
Через незручність, звичайно, вчений “забув” подати довідку про себе, хоч він теж уродженець Космача. Під час праці на керівній роботі в правоохоронних органах міста Львова, де дослужився до підполковника в запасі військ МВС, П. Сіреджук набув досвід, як діяти, щоб суд у справі про приниження гідності прийняв потрібне йому рішення.
Сподіваємося, що при люстрації народних суддів комісія врахує працю судді Личаківського райсуду м. Львова Н. Нора, котрий вів судове провадження справи № 2/463/293/13 повних 16(!) місяців і аж на 10му судовому засіданні прийняв рішення про відмову в позові, вважаючи за непотрібне спростовувати фальш, про яку були подані достовірні документи, бо… написане відповідачем — це оціночні судження.
Надіємося, що ректорат Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника, де в Інституті історії і політології працює П. Сіреджук, подумає, чи така людина має моральне право з’являтися перед студентами в авдиторії вишу.
С. ВОЛКОВЕЦЬКИЙ, голова ІваноФранківського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка;
Д. ПАВЛИЧКО, поет, Герой України;
П. АРСЕНИЧ, доцент Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника, краєзнавець;
Б. БОРОВИЧ, голова Всеукраїнської управи Братства ОУН—УПА;
О. КУШНІРЧУК, багатолітній екссекретар Космацької сільради
