Монолог офіцера
“На фронті мені зовсім не снилися сни…
За рік війни мені наснилося щось, може, тричі. Вдома також нічого не снилося…”
Із фронту повернувся один із п’ятьох співробітників Укрінформу. Наш колега — людина непублічна. Він не веде сторінку на Фейсбуці, у зоні бойових дій відключає мобілку і ніколи не скаржиться. Він відмовився від матеріальної допомоги (“відправте пораненим”). І готовий повернутися на війну будь-якої миті.
Цей монолог — з уст редактора інформагентства (у цивільному житті) і танкіста (на війні). З військової освіти у нього до фронту була лише вишівська військова кафедра, а весь бойовий досвід він здобув на Майдані. Ми просто записали його розповідь, яка дуже відрізняється від того, чим живуть соцмережі та диванні аналітики.
Ім’я колеги на його прохання не називаємо — батьки не знають, що він був ТАМ.
“Перший ранок удома. Я уявляв це багато разів. Але не уявляв, що він буде таким. Син прибіг до мене, заскочив на ліжко.
— Тату, ти знову йдеш на війну?
— Ні.
— А мені приснилося…
Весна для армії та уроки мобілізації
Весна для армії почалася раніше, ніж у березні. Точно не пам’ятаю, який це був місяць. Весна для армії, — це коли ремонтують зброю. Коли бачиш, як розконсервовують техніку. Це якесь усвідомлення, що все розвивається та рухається у правильному напрямку. І що у цьому всьому є зміст, і це потрібно. Вчора в маршрутному таксі з мене не взяли гроші за проїзд (я був у військовій формі), а оточуючі дивилися на мене з якимось теплом і почуттям вдячності. Ми не розмовляли, але це відчувалося навіть на настроєвому рівні.
Мене мобілізували у першу хвилю, тоді не було ніякого медичного огляду, “учебки”. Але організація призову була непогана. Приїхали в частину, нас відразу розподілили в штат, перших двадцять днів тривало навчання разом із контрактниками. Потім була бригада на Чернігівщині, бойове злагодження в польових умовах: спершу — ліс, тоді тренування, формування БТГРа, чергування, нічні варти, в принципі все, як має бути. У такому режимі служба тривала до липня. У липні бригаду відправили в Луганську область, у базовий табір у Новоайдарському районі, у селі Дмитрівка. А далі були Станиця Луганська, аеропорт, Ювілейне, потім Щастя. Я був заступником командира роти по роботі з особовим складом.
Згадую першу ніч в армії. Матраців і постільної білизни не було, я спав на пружинах, постіль дали наступного дня. Це — нічого, я був готовий. Але сьогодні вже четверта хвиля, і знову приїздять нові солдати в частину. І так само першу ніч сплять на пружинах. Перша доба в армії — це важливо. Невже не можна організувати процес так, щоб солдат зрозумів: його тут чекають, про нього дбають.
Мій підготовчий період був кращим, ніж у тих, хто сьогодні потрапляє в навчальну частину. До речі, є випадки, коли зараз “учебка” готує людей до одного, а потім їх розподіляють у штат на зовсім іншу роботу. Як, наприклад, зараз у мене брат в “учебці” у Запоріжжі, — вчився місяць працювати на артилерії — Д30, це великі артилерійські гаубиці, а призначили командиром мінометного взводу.
Добрі солдати — це не завжди ті, хто раніше служив в армії. З нами на навчанні, коли я призвався, були такі люди, що бігали та кричали: “Я служив, я служив, я більше знаю”. А потім через місяць-другий батьки їх просто “відмазували”, знаходили знайомих депутатів, чи в СБУ когось і просто забирали додому. Хоча чоловіка, який служив і хоче захищати країну, неможливо змусити. Добрий солдат той, хто хоче їхати в АТО.
Ось мене запитують, як починалося АТО. Я завжди починав будувати бліндаж. Навіть коли в базовому таборі були великі бліндажі на десяток осіб, я копав свій, бо хотів мати можливість побути одному.
Але серед бійців часто є така розхлябаність. Ми копаємо з друзями, а з мене підсміюються: “Чого спину гнеш? Є ж намети”. Я пам’ятаю великий обстріл під Дмитрівкою. Після того, як ми вийшли з нього, запитую одного хлопця (це був його перший обстріл, а він не хотів окопуватися), який аж труситься від страху: “Тепер ти розумієш, чим добрий бліндаж?” Його відповідь мене шокувала: “Ну, а раптом я викопаю, а наступного дня мене відправлять в інший табір або на інший блокпост. То що це я комусь іншому викопав?” “Ти що таке кажеш? — питаю його, — невже не розумієш, що ми всі — одне коло безпеки. Чим безпечнішим буде один блокпост, тим сильніший другий? Ми тісно пов’язані”. Він промовчав. Але наші люди повинні не кидати каміння в Порошенка, а подумати про власний характер.
Часто я зіштовхуюся з проявами інфантилізму на війні. Чоловіки потрапляють у польові умови — і починаються нарікання, що нас, мовляв, обманули, влада у всьому винна. Солдат не тренується, три місяці п’є горілку, а потім приїжджає в АТО на блокпост і відразу телефонує другу, брату або просто знайомому: я приїхав, ми стоїмо під селом, наприклад, Весела Тарасівка, тут у нас блокпост, і нас тут сорок п’ять людей, а це все прослуховує ворог. Ворог має і твій номер, і номери твоїх рідних. Хлопцям, які були в Дебальцево, приходили СМС з погрозами, із закликами, просто пропаганда: “Порошенко вас злив, вас усіх тут уб’ють, здавайтесь”. Мені показували ці СМС-ки. Взагалі росіяни активно плодять міфи, плітки та паніку.
Під час служби я дивувався тому, скільки міфів і пліток розпускають про армію навіть патріотичні видання. Наприклад, перший міф: “Солдатів кинули воювати в тапках”. За рік моєї служби я не бачив солдатів у капцях. Це неправда. Правда у тому, що колись під час обстрілу, наприклад, у нашій частині було загублено половину запасів форми (можливо, і взуття для солдат). Бо просто не продумали систему евакуації. Хочу ще дещо розповісти. Порушення дисципліни та зловживання у добровольчих батальйонах існують. Але воюють вони краще. Коли ми залишали, не виводили з-під обстрілу техніку чи одяг, — це все міг забрати “Айдар”. Він не крав. Давайте називати речі своїми іменами. Він під кулями забирав те, що залишила армія.
Другий міф. Ми — гарматне м’ясо, війна вигідна політикам, нас усі обкрадають і на нас заробляють. Одного разу я мав нагоду послухати таких бійців. А ввечері, коли вони обговорювали плани на наступний день, один каже: “Ти даси завтра солярки? Але налий побільше, щоб ми могли продати і трохи собі заробити!” Я був шокований такою невідповідністю запитів до влади на тлі власної злодійкуватості. Фактично чоловік, який звинувачував Президента ледь не у всіх смертних гріхах, крав солярку у власного товариша і побратима. І навіть не задумувався про це. Потім я зустрічав тих, хто намагався красти консерви.
Третій міф. В армії всього бракує (зброї, їжі, грошей). Але я не відчув браку у забезпеченні. У нас стоїть на озброєнні танк “Булат”. Коли він потребував ремонту, його могли абсолютно халтурно поремонтувати. Але вже рік тому в армії нічого не бракувало. Були прикрі ситуації, коли на добу могли забути про хлопців на блокпосту, бо він був віддалений від основного маршруту. Але ми не голодували.
Нашим людям, солдатам треба міняти свідомість. Є чоловіки, які постійно ниють: “У мене вдома кредити, у мене сім’я”. Я спостерігав, як такий великий любитель скиглити за шість місяців додому переслав тільки дві тисячі гривень. Це при тому, що середня зарплата — 3 тисячі, а проживання, їжа, одяг — за державний кошт. На що ж він гроші витрачає? Або проїдає, на піцу ходить, або пропиває. АТО — це ж не тільки лінія фронту, є Щастя, а є Новоайдар, ну, це два світи. У Щасті стріляють, у Новоайдарі тихо.
“Волонтери потрібні, але без обліку їхня допомога йтиме у безодню”
Приціли, високоякісні бронежилети, прилади нічного бачення — це все ми мали завдяки волонтерам. Але тут є дуже гостра проблема.
Нічні прилади, які привозять волонтери, коштують 6—8 тисяч гривень. Але ви ніколи не задумувалися, чому їх везуть-везуть, а їх усе бракує? Тому що ви даруєте їх конкретній особі, захиснику. Потім захисник їде і здає цей прилад у зброярню на своє ім’я або забирає додому. Якщо кожна одиниця не буде порахована, поставлена на облік, не буде переходити іншій людині, коли солдат демобілізується або лікується, то постачати все це можна, як у безодню. Мусить існувати порядок передачі таких засобів.
Про генерала та способи обманути дружину
Я слідкую за текстами, які з’являються, щодо реформування армії. І я згоден, що реформування необхідне. І річ не лише в тім, що генералітет дискредитував себе поганими спецопераціями.
Мене дивує інше. Я коли демобілізувався, то останніх п’ять днів часто бував у штабі, писав рапорт, оформляв папери. Приїхав якийсь генерал. Мені кажуть: “Не ходіть у штаб через парадний вхід, ходіть через чорний”. Генерал ходить зі свитою. Зустрівся я з тою свитою у дверях, пропускаю їх одного за одним. Один нарешті зупинився та з претензією так: “Ти чого без шапки?”
Я був шокований тим, що замість пройтися казармами, де пляшки з-під горілки валяються у тих, кого щойно привезли з Десни, — знайшли до чого причепитися. Не шапку ж треба змінювати.
Взагалі, навіть якщо ми збудуємо контрактну армію, то нашим усе одно слід міняти свідомість. Ідеальний солдат — це не завжди блискучий десантник. Організований повар, артилерист, танкіст, який виконує завдання. Він не вірить, що Путін помре і все вирішиться, а докладає всіх зусиль, щоб вирішилося. Офіцери повинні почати мислити творчо. Вони мають зрозуміти, що для налагодження дисципліни нема нічого кращого, ніж частину якихось робіт робити разом із солдатом. Я вважаю, що нових командирів можна набирати з тих добровольчих батальйонів, які показали себе у війні. Ідеальний офіцер ніколи не скаже по рації: мені все одно, що у вас там робиться, я вже їду у відпустку. І саме зараз такий офіцер іде на підвищення. Але не завжди участь в АТО — можливість для автоматичного просування того чи іншого командира, буває таке, що два місяці на війні, — і людина вже у командуванні бригади. Зараз нібито налагоджуються кадрові ліфти. Але експерти мають спостерігати за тими, кого перевозять ці ліфти.
Але найголовніше: жертви повинні змінити нас самих. Ненормальною є ситуація, коли солдат окопується не тому, що йому наказує командир, а тому що дзвонить і наполягає дружина. Моя, до речі, півроку не знала, де я. Якщо у вашої хворе серце, то заздалегідь думайте про легенди. У мене було дві. Спочатку казав, що перебуваю у Сумській області біля кордону. Дружині брехав. Хлопці у цьому допомагали, кум її переконував. А потім казав, що в лісі на злагодженні, кілька днів не буде зв’язку. А батьки мої і досі не знають, що я був в АТО.
Лана САМОХВАЛОВА,
Ірина КЛЕБАНСЬКА
В проекті використовувалися фото Укрінформу
