Чому слов’янські з’їзди зігнорували претензії Москви на європейське лідерство

Нотатки на теми призабутих сторінок історії та маніакального нав’язування світу путінським Кремлем міфів про месіанську роль Росії

Віталій АБЛІЦОВ

ЗМІ повідомляють, що у травневому військовому параді на Красній площі візьме участь підрозділ армії Республіки Сербії.

Це повідомлення навіває різні думки не тільки про актуальні міжнародні політичні та історичні теми, а й спонукає вкотре (особливо тепер, коли триває агресія північної сатрапії проти України) уважніше подивитися на цинічно використовувану протягом останніх століть МосковієюРосією у своїй тотальній великодержавницькій пропаганді проблему так званої “всеслов’янської єдності” (ту “псевдоєдність” очільники євразійської імперії бачать винятково у варіанті вигідного для них “згуртування” (загарбання) народів, іншими словами — утворенні то Євразійської тиранії, то Всесвітнього радянського союзу і обов’язково на чолі з “православним царем”… Провідною ідеєю вищеназваного є одвічне божевільне прагнення нащадків монголотатар та угрофінів “собрать русские земли”, за чим маскується не що інше, як імперська доктрина світового панування).

Відсунемо убік ідеологічні кліше та емоційну політологічну лексику й перегорнемо сторінки минулої й сучасної історії.

Загальновідомо, що частина сербських політиків — давні прихильники МосковіїРосії (щоправда, доречно зауважити, що позиції окремих теперішніх провідників південнослов’ян не завжди легко визначити, бо незрозуміло, чи вони досі традиційно симпатизують північній деспотії часів царату, чи олігархічній Росії, чи сподіваються на відродження у майбутньому постпутінської імперії?)

Та очевидно, що Республіка Сербія (спадкоємиця СФРЮ — Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії), тяжко переживши розпад середземноморської балканської держави, тепер перебуває на роздоріжжі: її офіційна зовнішньополітична прагматична орієнтація чітко спрямована на членство в Об’єднаній Європі (переваги інтеграції у цьому напрямку безумовні, чого не скажеш про пропоноване Кремлем економічне співробітництво — іншими словами: втягування РС в орбіту руйнівного промосковського впливу). Про негайне членство РС в НАТО поки що не йдеться, хоча молоде покоління сербів віддає свої симпатії оборонному ПівнічноАтлантичному блоку безпеки. На сьогодні (від 2006 року) Республіка Сербія бере участь у численних програмах, зокрема “Плані дій щодо членства в НАТО”.

Якби не Й. Броз Тіто, то замість ОВД (мілітарної Організації Варшавського договору — 1955—1991) та РЕВ (Ради економічної взаємодопомоги — 1949—1991), була б БФСД (Балканська Федерація Соціалістичних Держав) — своєрідний мініСРСР.

Доцільно зауважити, що сьогодні заради глибшого розуміння сучасних подій (передусім визначальних причин агресивних домагань путінського Кремля щодо, зокрема, незалежної України), корисно згадати європейські події післявоєнного часу. Їх офіційна Москва упереджено замовчує, оскільки її лідери не люблять визнавати очевидні програші СРСР (і, як наслідок, самоізоляцію) у другій половині 40х років ХХ століття саме через хворобливу відданість пронафталіненій ідеї великодержавництва та русистського шовінізму. Ясно, що вигідніше говорити насамперед про перемогу у ІІ Світовій війні, левову частку у здобутті якої нинішня Москва приписує передусім собі (але досить відкрити спогади К. Жукова, де він відверто визнає, що без американської (та країн антигітлерівської коаліції) допомоги СРСР не зміг би вистояти проти гітлерівської Німеччини (К. Жуков: “Вот сейчас говорят, что союзники нам не помогали… Но ведь нельзя отрицать, что американцы нам гнали столько материалов, без которых мы бы не могли формировать свои резервы и не могли бы продолжать войну. Получили 350 тысяч автомашин, да каких машин!.. У нас не было взрывчатки, пороха. Не было чем снаряжать винтовочные патроны. Американцы понастоящему выручили нас с порохом, взрывчаткой. А сколько гнали нам листовой стали! Разве мы могли быстро наладить производство танков, если бы не американская помощь сталью? А сейчас представляют дело так, что у нас все это было в изобилии”. Про те саме свідчив і А. Мікоян: “…400 тысяч первоклассных по тому времени машин типа “Студебеккер”, “Форд”, легковые “Виллисы” и амфибии. Вся наша армия фактически оказалась на колесах, и каких колесах! В результате повысилась ее маневренность и заметно возросли темпы наступления… Без лендлиза (поставки США під час ІІ Світової війни в борг в СРСР військової техніки, стратегічної сировини тощо на суму 613 млрд долларів (за цінами 2008 року. — В. А.) мы бы наверняка еще годполтора лишних провоевали”).

По війні лідери Західної Європи шукали шляхи виходу з кризи, розробляли насамперед економічні програми відбудови зруйнованих міст і сіл, відродження промисловості та аграрного сектора. Кремлівський відлюдник Й. Сталін у цей же час мав на меті абсолютно протилежні наміри: поперше, він вирішив, що СРСР одержав шанс утвердитися у статусі світової наддержави, а подруге, у нього виникли плани використати розгром нацистської Німеччини для реанімації ідей “світової революції” (1936 року з Конституції СРСР зникла марксистськоленінська мета щодо утворення Світової радянської соціалістичної республіки, а 1943 року був ліквідований Комінтерн — комуністичний штаб (фактично міжнародний центр тероризму), що керував підготовкою тієї “світової революції”).

Москва відмовилася від участі в реалізації “Плану Маршалла” — американської Програми відродження Європи (США виділили 16 країнам 600 млрд доларів, за нинішніми цінами). Кремль не лише народи СРСР прирік на тривалі післявоєнні роки голоду й бідності, а й примусив піти цим шляхом східноєвропейські країни та Фінляндію.

Післявоєнну складну ситуацію у південносхідній Європі в 1945—48 роках Москва намагалася використати для втілення у життя проекту створення федеративної соціалістичної держави на Балканах, до якої повинні були увійти Югославія, Болгарія, Румунія, Албанія і Греція (Кремль у ті роки підтримував грецьких комуністів, котрі розв’язали у своїй країні громадянську війну з метою спрямувати Грецію на соціалістичний шлях розвитку. Вчасна допомога США та країн Західної Європи зупинила авантюристів та їхніх московських натхненників).

Варіанти БФСД (кордони, моделі розвитку, входження у союзи) мінялися кілька разів. Навіть виникали плани створення ще одного СРСР (до речі, до БФСД, за деякими пропозиціями, повинна була відійти й Україна) — васальної квазідержави, політику якої, зрозуміло, повністю визначав би агресивний Кремль.

Слава Богу, сталінським намірам не судилося збутися. Причина єдина: лідери південносхідної Європи добре пам’ятали уроки минулого, коли Росія під парасолею фальшивих ідей панслав’янізму нав’язувала світу макабричну (жахливу) ідеологію російського великодержавного шовінізму. Ще більш протверезливо впливала на європейських політиків кривава історія сталінського СРСР (з 73 років комуністична імперія 52 провела у власних загарбницьких війнах та зарубіжних конфліктах).

Визначальну роль у протидії виникненню БФСД зіграв Й. Броз Тіто. Саме він (у 30ті роки минулого століття кілька років жив у Москві й на власні очі бачив “щасливу радянську дійсність”) кинув виклик Й. Сталіну і, як лідер повоєнної Югославії, за підтримки США та західноєвропейських країн повів СФРЮ шляхом, який привів Югославію до Руху Неприєднання (об’єднання країн, котрі обрали зовнішньополітичний курс — неприєднання до світових військовополітичних блоків та угруповань).

 

Бєлград—Москва:

вчора і сьогодні

Життя триває: змінюються політичні лідери, йдуть у небуття імперії, народжуються нові національні держави… Європа розвивається, вибудовуючи й удосконалюючи спільну економічну та оборонну системи.

Незмінною залишається тільки імперська колоніальна політика Кремля (комуністичного, а нині внаслідок перманентності кризових явищ ще агресивнішого — посткомуністичного). Його господарі бояться майбутнього, живуть минулим, уповаючи на спогади про колишні міфічні перемоги.

Не забута ними й “історія” БФСР.

Після розпаду СРСР у серпні 1992 року представники вже незалежної Російської Федерації відвідали з візитом Бєлград, де відкрито закликали створити повномасштабний союз Росії і Сербії (пізніше йшлося і про Білорусь). Теплі слова були сказані навіть на адресу Греції, можливо, і її візитериневдахи хотіли б приєднати до нового союзного квазіутворення (пристаркувата Москва страждає на склеротичну забудькуватість: саме ленінська більшовицька Російська Федерація на початку 20х років минулого століття допомогла (і зброєю, і військспецами (їх очолював М. Фрунзе), і фінансово) європеїзатору Туреччини Кемалю Ататюрку перемогти Грецію у Другій грецькотурецькій війні (1919—22), у результаті чого Греція втратила значні території — Західну Анатолію та Східну Фракію).

Як бачимо, для Кремля є звичною практикою безцеремонне втручання (і політичне, й мілітарне) у внутрішні справи не лише країнсусідів (Грузія, Україна, Молдова, Вірменія, Азербайджан…), а й держав, з якими Росія не має кордонів. Під впливом хворобливих ідей світового панування волохаті руки Кремля простягуються й до далеких паралелей та меридіанів.

У грудні 1992 року російський парламент ухвалив рішення щодо підтримки Югославії. Конкретно, Москва обіцяла допомагати й С. Мілошевичу, авантюристська політика якого кинула колишню СФРЮ у глибоку політичну й гуманітарну кризу (1,5 мільйона біженців, міжетнічні криваві конфлікти, економічний колапс).

Але, як завжди, Москва діяла винятково у своїх егоїстичних інтересах. Як тільки стало зрозуміло, що Росія втратила свій і до того незначний вплив на міжнародні події, вже у квітні 1993 року Кремль різко змінив курс — на подив учорашніх союзників підтримав рішення Ради Безпеки ООН щодо посилення санкцій проти Сербії (?!)

Не забуваймо, що, як і в Донбасі та Криму, активну участь у виниклих балканських конфліктах (до речі, з обох боків фронту) брали так звані “російські добровольці” — громадяни РФ (зокрема “ветерани” Придністров’я). Та тільки США і їхні союзники взяли ситуацію на Балканах під свій контроль, “добровольців” з двоглавими кокардами та емблемами “Россия. Вооруженные силы” як вітром здуло…

Оскільки у наших нотатках ідеться, зокрема, про ІІ Світову війну, то належить зауважити, що закономірна антимосковська позиція Й. Броз Тіто виникла на відповідному ґрунті. Річ у тім, що армія СРСР брала участь у звільненні від нацистів насамперед Бєлграда та Загреба (ці операції здійснювалися разом з активною участю югославських партизанів, якими командував Й. Броз Тіто). З інших балканських міст і поселень окупанти були вигнані переважно зусиллями балканських партизанів.

Суттєвішою є роль Сербії у рішенні гітлерівського Берліна щодо початку радянськонацистського збройного конфлікту.

Нині усталилася думка про визначення дати масштабного наступу німецьких військ на СРСР. Сьогодні є достатньо документів, котрі відкривають учорашні таємниці: А. Гітлер мав різні пропозиції щодо початку війни на Східному фронті (зауважимо, що “План Барбароса” був підписаний 18.12.1940 року).

За місяць до цього відбулися безрезультатні переговори щодо приєднання СРСР до Троїстого (Антикомінтернівського) пакту (Німеччина, Італія, Японія). Й. Сталін (переговори в Берліні вів міністр закордонних справ СРСР В. Молотов) торгувався: за вступ до нацистськофашистського блоку просив у А. Гітлера додати до зони радянських інтересів (агресору вже були здані Польща, країни Прибалтики, Західні Україна та Білорусь) Фінляндію, Болгарію та Румунію, а також закріпити за Москвою контроль над турецькими протоками Босфор і Дарданелли, на що одержав негативну відповідь.

Щодо Сербії, то на рішення Гітлера про початок війни з СРСР вплинув державний заколот, що стався 27 березня 1941 року в Югославії (після приєднання 25 березня цієї балканської країни у Відні до Троїстого пакту, що було різко негативно сприйнято південнослов’янцями).

6 квітня Німеччина та Італія напали на Югославію. 17 квітня серби капітулювали під тиском їх переважаючих дивізій. Хорвати проголосили свою незалежну державу, розгорнувся масовий партизанський рух на чолі з Й. Броз Тіто.

Таким чином Сербія відволікла на себе значні військові сили Німеччини. Гітлер зміг розпочати наступ на СРСР лише у кінці червня (ці втрачені ним три місяці призвели до того, що нацистські війська підійшли до Москви лише дощової осені, за якою настала сувора північна зима, що унеможливила широке використання танкових дивізій та авіації й послабило наступальні операції).

Належить зауважити, що обидва диктатори не були повністю готові до рішучого мілітарного протистояння. У криваву бойню обох кинуло передусім їхнє егоїстичне змагання за світове лідерство. Сліпа віра Гітлера у тактику “бліцкрігу” — “блискавичної війни”, що дозволила йому захопити половину Європи, на Східному фронті не спрацювала. 5 грудня 1941 року генерал Х. Гудеріан, штаб якого знаходився у Ясній Поляні, визнав: “Битва програна”, маючи на увазі провал наступу на Москву.

Отже, сербські солдати на параді на Красній площі — бажані гості.

 

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment