Петро ВЕЛЕСИК,
член НСПУ
Джерела, як правило, б’ють із-під коріння, а його незвичайні животоки струмують із-під пера. Бо він — майстер слова. 15 квітня цього року виповнилося 75 років українському письменнику Євгенові Івановичу ШМОРГУНУ, який проживає і працює на Рівненщині.
Народився він у селі Новожуків (нині — Іскра) Рівненського району; закінчив Дубенське медичне училище, Рівненський педінститут; працював у колгоспі, фельдшером, співпрацював із газетами, керував обласним літературним об’єднанням; у 1980—2000 роках очолював обласну організацію НСПУ. Він — член НСПУ, лауреат літературних премій імені Валер’яна Поліщука (1984), імені Володимира Кобилянського (1997), імені Лесі Українки (2000), імені Уласа Самчука (2013).
Якщо бути відвертим, то коли взявся за написання розповіді про письменника Євгена Шморгуна, спочатку аж розгубився. Чому? Бо за свою 45-річну журналістську практику переважно стикався з труднощами, пов’язаними з нестачею матеріалу при написанні про ту чи ту людину. А тут — матеріалу море! Скажімо, якби Євген Іванович написав лише три історичних твори: “Дорога до Іліона”, “Повісті з античних часів” і роман “Сніги не початі”, то думок і роздумів довкола них вистачило б на добру наукову роботу. І запитань до автора виникло б дуже багато. Найперше, як йому вдалося вжитися спочатку в античному світі, а потім успішно перебратися в ХІV—ХV століття?
Ні, я не помилився у вживанні слів — саме вжитися і перебратися. Бо коли читаєш ці книжки, розумієш, що так змалювати ті часи можна, лише живучи поруч із героями творів. І він таки жив із ними, яскраво переконуючи читача вражаючими художніми деталями, виразними описами портретів героїв.
Якось запитав у Євгена: “Яку книжку вважаєш найголовнішою з написаних тобою? Чи є у тебе така книга, що якби ти її не створив, то наче Шморгун не був би й Шморгуном?” Він лише усміхнувся і відповів: “Якби ж то я знав, то тільки її і писав би все життя”.
І подумалось: як добре, що Євген не знає отої своєї головної книжки, бо тоді дітвора ніколи не прочитала б його дитячих творів: “Що шукала білочка”, “Зелені сусіди”, “Дивосил-зілля”, “Що сказав би той хлопчик”, “Де ночує туман”, “Вогник-цвіт”, “Ключ-трава”, “Рослинничок”.
Його твори для дітей перекладені білоруською, болгарською, киргизькою, російською, тувинською та іншими мовами.
У літературних колах Євгена Шморгуна знають як досвідченого редактора прози, поезії та історичної літератури, як філігранного перекладача, наполегливого, послідовного просвітянина. Саме Євген Шморгун вивчив історію написання Пересопницького Євангелія, завдяки своїй організаторській наполегливості добився встановлення в селі Пересопниця на Рівненщині пам’ятника цій першокнизі, а також написав історію Пересопницького Євангелія.
Він як голова журі конкурсу імені Петра Яцика щорічно готує та забезпечує видання колективного збірника “Проріст”, у якому вміщують твори переможців цього змагання, і щороку вручають дітям біля Пам’ятника першокнизі в селі Пересипниці у День української мови. Завдяки його наполегливості та за безпосередньої участі було також започатковано видання серії книг у документах і спогадах свідків тих подій “Реабілітовані історією” про злочини комуністичного режиму.
Згадаємо про ще один щедрий ужинок письменника — його участь як редактора у виданні серії “Бібліотечка Літературного музею Уласа Самчука”, де вже побачили світ 25 книжечок маловідомих творів і Уласа Самчука, і його сучасників. Із цих видань читачі мають змогу ближче ознайомитися з творчістю Антона Кучерука, Олени Теліги, Олекси Стефановича, Анатоля Демо-Довгопільського, Леоніда Мосенза, Авеніра Коломийця, Антоніни Горохович, Галини Журби, Юрія Горліса-Горського, Романа Бжеського, Степана Скрипника та ін.
На початку 2015 року побачила світ книжка письменника-просвітянина “Біля тамтого берега” з поміткою на титульній сторінці “Записки на полях зошита моїх днів”, де вміщені його віршовані твори-одкровення та короткі оповідання про дива природи. Він — справжній природолюб. Серед природи почувається впевнено, знає кожну стежину в Карачунському лісі, назву переважної більшості трав, їхні цілющі властивості, всі озера, де клює найбільший карась, та грибні місця в окрузі.
Тож улітку, коли той карась клює, а восени, як визирають із-під моху гриби-сурмачі, не застанете Євгена вдома — він або в лісі, або на березі річки чи озера занотовує у свій записничок враження від побаченого та почутого.
Хай же, Євгене, джерела з-під твого пера завжди будуть життєдайними і цілющими, з яких читачі могли б довіку черпати знання і наснагу на добрі справи. З роси й води Тобі на 75-річчя!
