Етнічна складова російськоукраїнської війни

Валерій ШВЕЦЬ,

професор, доктор фізикоматематичних наук, м. Одеса

Це ж як потрібно ненавидіти все українське, щоб за першої сприятливої можливості взятись за зброю і почати вбивати? Такий рівень ненависті, в принципі, неможливий всередині одного етносу. Якщо ж він є, то шукай ще один етнос, який претендує на ту саму землю. Але на сході України його не потрібно шукати. Він відверто назвався своїм ім’ям — це, за означенням президента сусідньої держави, — “русскій мір” і його носії — “русскіє люді”. Чому війна почалася на сході? Тому що там мешкає найбільший відсоток росіян порівняно з іншими регіонами материкової України. Чому бойові дії охопили не всю Донецьку або Луганську області? Тому що на контрольованих українською владою територіях цих областей помітно переважає український етнос. Які території українська влада так і не змогла взяти під свій контроль? Там, де росіяни становлять до 50 % населення. Чим характерні ці території? Вони характерні наявністю великих міст, зокрема Донецька і Луганська.

Специфіка проживання російської етнічної меншини в Україні полягає в її зосередженні переважно у великих містах. Правда, після голодомору 1932—1933 років в Україні з’явилося багато російських сіл на місці вимерлих українських, а після закінчення Другої світової війни російські села з’явились і на місці німецьких, але у глобальному вимірі найбільше росіян живе саме у найбільших містах України. Ось статистика. За переписом 2001 року в Донецьку мешкало 46 % українців і 48 % росіян, тоді як у Донецькій області включно з Донецьком мешкало 57 % українців і лише 38 % росіян. За тим же переписом у Луганську мешкало 50 % українців і 47 % росіян, тоді як у Луганській області включно з Луганськом мешкало 58 % українців і лише 39 % росіян. Насправді ці дані вже застарілі, і за 13 років після перепису вони значно змінилися на користь українського етносу, якщо брати до уваги тенденцію всіх попередніх років існування незалежної України. Динаміка цього зростання настільки переконлива, що ще років десять і ці регіони раз і назавжди пройшли б точку неповернення і у Росії просто не вистачило б критичної маси етнічних росіян, щоби спровокувати тут серйозний міжетнічний конфлікт. Так що час вибору початку війни на сході України був зумовлений урахуванням і цієї обставини. Чому антиукраїнські сили систематично перетворюють села і невеликі міста на зону випаленої землі? Тому що ці села і невеликі міста переважно українські і їх не шкода. Чому обстріли великих міст, таких як Донецьк і Луганськ, ведуться лише в обмежених масштабах? Тому що відсоток росіян там надзвичайно великий. Самі ж обстріли потрібні для підтримки ворожих настроїв місцевого населення щодо української влади, оскільки списуються на українське військо. Як це нагадує війну з ОУНУПА в Західній Україні! Там також підрозділи НКВС, що видавали себе за повстанців, нищили місцеве населення.

Можливо, краще було б не згадувати етнічні передумови війни на сході? Це так не модно у сучасному світі говорити про нації, народи, етноси, про національну ідею. А слово націоналізм стало тепер майже лайливим. На це я відповім так: “Мода приходить і відходить, а нації, народи, етноси залишаються, якщо зуміють оборонити себе”. А успішно боронити себе найкраще тоді, коли ти називаєш речі своїми іменами, коли ти знаєш, що відбувається, знаєш ліки, які допомагають. Якщо ж ти блукаєш манівцями та ще й у темряві, не сподівайся на перемогу, особливо коли ворог застосовує проти тебе найпотужнішу зброю. Ця зброя називається російський націоналізм або російська національна ідея під умовною назвою “русскій мір”, яка завжди полягала і полягає тепер у необмеженій експансії на землі інших народів і знищенні або їх упокоренні. Проти такої зброї успішною може бути лише аналогічна зброя під назвою українська національна ідея, яка ніколи не передбачала раніше і не передбачає тепер експансію на землі інших народів і їх нищення або упокорення. Українська національна ідея, на мою думку, — це фізичне і духовне повернення в родину справді братніх по крові і духу народів, гідне існування серед них як рівного серед рівних, без жодної руйнації власного національного організму. Не слід боятись терміна “націоналізм”. Націоналізм властивий кожному народу. Якщо його немає, то немає і самого народу. Якщо порівнювати народ із людським організмом, то рівень націоналізму є відповідником рівню імунітету. Я взагалі б замінив термін “націоналізм” терміном “національний імунітет”. Людина тоді хворіє на інфекційні і навіть онкологічні хвороби, коли рівень імунітету недостатній для знищення бактеріальної або вірусної інфекції, або клітин, що почали безконтрольний поділ. Що найперше роблять при лікуванні інфекційних хвороб? Намагаються підвищити імунітет людини. Чому ми так легко віддали Крим? Тому що наш національний імунітет був у пригніченому стані. Чому ми все ще не втратили Донбас, а далі і всю Україну? Тому що наш національний імунітет почав швидко посилюватись і його вже достатньо, щоби підтримувати військову рівновагу з агресором. Чим загрожує нам послаблення національного імунітету? Тим, що інфекція, присутня у всіх великих містах України, може вийти зпід контролю, як це сталося на Донбасі. Тим паче, що вона різко підсилюється з кожною хвилею біженців зі сходу. Не всі вони виїжджають до інших областей України з любов’ю до неї, деякі відверто демонструють свою нелояльність. Що потрібно для того, щоби порушити військову рівновагу з агресором на нашу користь? Зміцнювати і надалі свій національний імунітет, що неодмінно зміцнюватиме нашу армію.

При цьому слід пам’ятати, що супервисокий рівень імунітету людського організму також може бути для нього смертельно небезпечним. Це так звані аутоімунні захворювання. При них імунна система організму починає активно нищити цілком здорові клітини власного організму, вважаючи їх ворожими. Атаці піддаються органи: серце, печінка, нирки, підшлункова залоза тощо. Починається руйнація цих органів із наступним трагічним фіналом. Історії добре відомий такий патологічний стан національного імунітету і в часи Першої світової війни, і в часи Другої, і етнічні чистки під час Балканської кризи, і події на Африканському континенті. Особливо жахливих форм це аутоімунне захворювання набуло в Радянському Союзі. Тут фізично винищувались великі прошарки, навіть класи, населення — інтелігенція, селянство. Комплексному нищенню піддавались цілі народи, найбільше українці, казахи, кримські татари, німці, чеченці, інгуші, калмики тощо. Сьогодні Росія кожним своїм кроком намагається довести, що вона достойний спадкоємець Радянського Союзу саме в його “класичній” редакції. Застосовувати найпотужнішу зброю Другої світової війни — реактивну артилерію проти народу, який вона все ще лицемірно називає братським, — це вже занадто. З чим ми маємо справу сьогодні? З патологічним станом російського національного імунітету, який триває, як мінімум, із 1917 року. Причому перші його атаки почалися проти власної еліти — мозку нації.

Теперішні події в Україні свідчать, що Україна як незалежна держава може відбутись лише у статусі національної держави, оскільки лише така держава здатна ефективно себе захищати, тільки за таку державу українці готові віддати власні життя. Намагання загравати з певною агресивною національною меншиною або її лідерами ніколи не буде сприйматись нею як прояв доброї волі, а лише як прояв слабкості. В сучасному цивілізованому світі вироблені цілком слушні правила співжиття поряд різних етносів і їх просто слід дотримуватись. Завдання № 1 для нинішньої влади — це не втратити довіри саме українського народу, бо тоді її вже ніщо не врятує. Тут я пригадую долю Народного руху України. Він завжди прагнув подобатися всьому народу України, втрачаючи при цьому свій бойовий запал, а врешті перестав подобатися навіть тим 10—15 % українського народу, що за нього традиційно голосував.

Чи здатні етнічні відмінності українців і росіян пояснити запеклість нинішньої війни, що аж зашкалює? Наскількі ці відмінності великі? Чи є ми одним народом, як вважають навіть ті нечисленні росіяни, що нам симпатизують? Чи були ми одним народом, а потім розійшлись по своїх домівках, як вважав ще один “вождь світового пролетаріату” — Сталін? Яке справжнє минуле наших народів і яке їх майбутнє?

“Що далі ви спроможетеся подивитися назад, — казав Черчілль, — то далі ви побачите вперед”.

Наскільки далеко ми можемо подивитись вглиб нашої української історії? Ми мали блискучий старт, пов’язаний із найдавнішою землеробською культурою Європи, а можливо, і світу, — культурою ТрипілляКукутень. Її назва походить від назв двох населених пунктів — українського і румунського. Археолог Хвойка відкрив перше трипільське поселення у 1893—94 роках на вулиці Кирилівській, 55, в Києві. Розквіт цієї культури припадає на 5500—2750 роки до нової ери. Нагадаємо, що знамениті Шумерська і Єгипетська цивілізації виникли лише у четвертому тисячолітті до нової ери. Давній Шумер був колискою писемності. Йому ж приписували і винайдення колеса. Проте 1991 року в Румунії у межах території трипільської цивілізації було знайдено колесо, на тисячу років давніше за шумерське. Поза зоною трипільської цивілізації, але в межах Лівобережної України було знайдено і найдавніший кістяк свійського коня, якому близько 6 тисяч років. Трипільці створили найбільші в Європі протоміста з населенням понад 15000 мешканців. Є думка, що їм належить і винахід бронзи. На територію України ця цивілізація прийшла з території Румунії. Половина її площі поширення припадає на Румунію разом із Молдавією, половина — на Україну. Чи ми генетичні нащадки трипільських племен, чи лише духовні? Приблизно кожний другий українець є носієм специфічного генного маркера, присутнього в ухромосомах чоловіків, що відповідає гаплогрупі І. Цю гаплогрупу сучасна наука пов’язує якраз із трипільськими племенами, так само, як майже відсутню серед українців, гаплогрупу R1b з кельтськими племенами, а присутню майже у кожного другого українця гаплогрупу R1a — з арійськими племенами. А як румуни? У них цей специфічний маркер І присутній ще у більшого відсотка чоловічого населення. У росіян, з очевидної причини, ця гаплогрупа відсутня, а у білорусів і поляків є, хоча і дещо рідше, ніж в українців. То де наші справжні брати по крові?

А що ж росіяни? Коли вони з’явились на історичній арені? Лише в часи розквіту нашої знаменитої держави — Русі. Землеробство на корінних московитських землях з’явилось лише як вислід колонізації цих земель Руссю. Почну словами українського класика: “Кільканадцять уралоалтайських номадських (кочівних) племен без культури і держави підбили київські, а пізніше новгородські культуртрегери в Х—ХІІ ст. і християнізували, нав’язавши їм богослужбову мову Київа, кріпацтво для ліпшого економічного визиску і назву, що вказувала на приналежність до КиїваРусі “русскіє”“ (Юрій Липа: “Призначення України)”. Заявили вони про себе, як певна окремішня від русинів сила у цілком характерний і досі для них спосіб. 8—12 березня 1169 року під проводом ВолодимироСуздальського князя Андрія Боголюбського — ім’я яке у їхнього майбутнього святого, — вперше, але не востаннє захопивши і зруйнувавши Київ. Це — дата початку власне московитської історії.

Юрій Липа як національно свідома українська людина — особа зацікавлена. Візьмімо одну з найяскравіших постатей ХІХ сторіччя — Карла Маркса, людину, у якої саме в Росії, а згодом у Радянському Союзі, виявилось найбільше прихильників і послідовників. “Росія, що не має жодного стосунку до Русі і отримавши, точніше — вкравши свою нинішню назву в кращому разі у XVIII сторіччі, тим не менш — нахабно претендує на історичний спадок Русі, створеної на вісімсот років раніше. Однак московська історія — це історія Орди, пришита до історії Русі білими нитками і повністю сфальшована” (Карл Маркс: “Спростування дипломатичної історії XIII сторіччя”).

А що говорить генетика? А генетику в Радянському Союзі часів Сталіна не випадково заборонили. У післясталінські часи цю дражливу тему також намагались і намагаються не чіпати. Генетика — наука точна, а точна наука дає точну відповідь.

1850 року міністр внутрішніх справ Російської імперії граф Л. О. Перовський доручив відомому археологу О. С. Уварову провести археологічні дослідження “…в Суздалі та біля Суздаля, на місцевості, ніколи не досліджуваній…”. Місце досліджень було вибране не випадково — це фактично етнічний центр народу, який увійшов в історію як русскій, пізніше московський, згодом і нині знову як русскій. Дослідження були проведені в 1851—1854 роках у повітах: Суздальському, Юріївському, Переяславському і Ростовському. Загалом було досліджено 163 місцевості і розкопано 7729 курганів — число вражаюче навіть сьогодні. Розкопані кургани випадали на часовий проміжок з VII—VIII і до XVI сторіч. Виявилось, що всі поховання належали народу мері. У сусідніх містах і селах працювали учні О. С. Уварова. Разом вони склали детальну мапу земель, заселених народом мері. Цю мапу можна побачити в книжці Володимира Білінського: “Москва ординська”. Наведу лише назви міст, відомих і дотепер: Кострома, Ярославль, Владімір, Ростов, Тверь, Торжок, Клин, Коломна, Кашира, Рязань, нарешті, Москва. Південніше мерянської землі — землі споріднених із нею племен мещери, муроми і мордви. Східніше — марі, північніше — весі белозерської. Північнозахідніше — весі єгонської. А де ж слов’яни? Єдиних, кого можна було б зарахувати до слов’ян у Східній Європі — українців і білорусів або мешканців Новгорода, там не знайшли. Зауважу, що слов’янський ген і досі не знайдений, мабуть, із тої причини, що його в природі не існує. Кельтський генетичний маркер є, Трипільський є, Арійський є. Є ще багато інших, крім власне слов’янського. Останній термін видається тепер цілком політичним і є на службі у найнебезпечнішої імперії сучасного світу.

Висновок: українці і росіяни генетично не належать навіть до однієї раси. У сторіччя авто, потягів і літаків щось трохи змінилось, але не радикально. Українськоросійський кордон — був і залишається кордоном між Азією і Європою. Російськоукраїнська війна — це не просто етнічний конфлікт, це конфлікт між расами. Особливо показовою є участь у ньому калмиків, бурятів і інших народів, азійське походження яких не викликає жодних сумнівів. Цей конфлікт почався не в цьому сторіччі, не в цьому сторіччі він завершиться. Сподівання, що ми осьось про щось домовимось і все буде тихо і мирно, марні. Тільки постійна рівновага сил, а ще краще перевага нашої сили, можуть гарантувати тривале перемир’я. Подивіться, як безжально Москва кидає представників практично всіх підбитих нею народів під кулі українських воїнів. Не дай Бог нам знову стати гарматним м’ясом у нескінчених російських війнах за маніакальну ідею підкорення світу, відповідно до заповіту Чингісхана, уламок імперії якого просто впав до рук племені меря.

І позбавмося ще від однієї ілюзії. “Стрічаємо в таборовій пресі (еміграції) й розмови про “російський народ”, про те, що треба ж відрізняти поганий режим, який “гнобить так само росіян, як і нас”, від російського народу, який є зовсім неповинний у цім пеклі, що запровадив в Україні царат чи більшовизм. І цю стару, переграну катеринку (платівку) награють нам знову і знову, так ніби останніх тридцять літ минуло без сліду. Так ніби можна знайти хоч одного москаля, який би визнавав не те що право України на самостійне, незалежне від Московщини, життя, а який би взагалі визнавав українців як націю! Так ніби можна було знайти якогось москаля, пана, священика, робітника чи селянина, який би не уважав всіх отих “хохлів”, “персіяшків”, “чухну” чи інших “інородців” за нижчу расу, над якою сама доля призначила “старшому” московському “братові” панувати і їх за чуба тримати! Так ніби то якийсь режим, а не московські Ваньки вогнем і мечем вздовж і впоперек переходили Україну в 1917—21 роках, плюндруючи її майно, мордуючи її населення! Байка про недобрий московський режим і чеснотливого московського Ваньку знов вдовбується в хохлацькі черепи, щоб не здогадався хохол, що справа йде не про режим, а про імперіалістичний народ московський, з яким Україна мусить — коли не хоче загинути — зробити свій історичний обрахунок (Дмитро Донцов: “Московська політграмота під маскою націоналізму”, грудень 1948 року).

А як бути з росіянами, що на нашому боці в цій війні? Якщо вони це роблять свідомо, то це розумні люди, які краще розуміють вигоди свого народу, ніж його нинішні провідники. Вони розуміють, що їхній народ небезпечно помиляється. Чи надалі вони долучаться до української політичної нації, чи стануть провідниками власної — кожний варіант гарний. Сам факт існування таких росіян дає надію на можливе одужання російського народу від імперського марева і його щасливу долю в об’єднаному і справедливому світі.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment