Кремлівські душогуби-«мочітєлі» і їхні помічники

Іван КОБАЛЬЧИНСЬКИЙ

Продовження.

Поч. у ч. 17 за 2015 р.

Після фактичного підпорядкування Міністерства оборони і СБУ агентам і громадянам Росії, а МВС — яничару з українським прізвищем, Путіну потрібно було і формально, і юридично позбавити Україну очільника влади, прикривши це коментарем про “націоналістично-фашистський” “бендерівський” переворот у центрі Європи. А підспівувачів у Західній Європі, які надихалися російського газу, вистачає.

Путін у Сочі “просвітив” Януковича-боягуза: “Тебе в президентском кресле не усидеть! Живым тебе в Украине не быть! Вот тебе последние данные разведки! Выбирай: или смерть, или сдача Крыма и спокойная жизнь в Подмосковье”. Кілька днів вчили в Сочі уму-розуму “проффесора”, поки не розбудили у бовдурові старі інстинкти “хама” (тюремна кличка Януковича), і він вирішив поборотися за “золотий батон”. Це й потрібно було ляльководам Путіна, які добре пам’ятали часто вживане ними гасло про лоха. Допомогли організувати “мочилово” на Майдані в Києві, на вулицях Грушевського, Інститутській, втопили у крові Небесної Сотні жалюгідні залишки легітимності влади Януковича і його банди. Легітимності — для зовнішнього світу, бо для більшості українців вона давно дорівнювала нулю.

Спробуємо ще раз проаналізувати параноїдальні дії Януковича в останні дні його правління в Україні. За три дні вивіз до Росії усе награбоване, при цьому затягував час, паралельно ведучи переговори з опозицією за участю представників закордонних урядів. Мобілізує свою банду та агентів російської п’ятої колони для втечі з України. Попередньо вивозить документи із СБУ, Міністерства оборони, МВС, найновішу зброю, потурбувавшись і про головних виконавців вбивств на Майдані Гідності. Але для чого переговори? Якщо втеча вже запланована, для чого сотні вбитих, безліч покалічених? Та й документацію, зброю треба заздалегідь забрати і підготувати до вивозу. Логіка підказує: “мазурик” (таке визначення дав антихрист Путін владі України під час “урочистостей” із приводу підписання газових угод з Юлією Тимошенко — “мазурікі”) здав Україну заздалегідь, здав, бажаючи залишитись якимось васалом Путіна. Це підтверджує і такий факт: на одній із перших після втечі появ на російському телебаченні він нічого розумнішого не зміг вигадати, стверджуючи, що кримчани мають право і на референдум, і на анексію їхньої автономії Кремлем. Пам’ятаючи, що для Путіна Україна — “квазідержавне утворення”, а не держава, бандитизм Януковича, сатанинську вдачу Путіна, можна стверджувати: Янукович для нього був такою собі політичною лялькою-мотанкою, яку він давно використовував у грі проти України — з відразою і презирством до нього. Хіба про щось інше може говорити такий факт: за весь час війни проти України не було жодного повідомлення про зустріч Путіна із “законним президентом”? Хіба може, мовляв, Путін зустрічатися “на людях” з такою персоною?!

Що ця гра велася давно і системно, свідчать факти. Згадаймо Тузлу: переміщення військ і озброєння Росії по Криму, зокрема й такого, що могло мати атомні заряди; торгові і газові війни, численні глузливі висловлювання Путіна про державність України. Але тут дивує короткозорість, яка межує з політичною сліпотою багатьох його західних партнерів: завантаження-перезавантаження, тісна співпраця в галузі озброєнь: купуємо калаші і гелікоптери, продаємо Містралі і ще багато чого; беремо активну участь у провокаціях проти України. Злива негативної інформації про українців і Україну, інсинуації, проплачені чи прямо спровоковані Росією.

Нагадувати про те, як Росія консультувала Гітлера у створенні концентраційних таборів, про спільний парад у Бресті на “честь” розтерзання Польщі 1939 року, інтенсивні поставки стратегічно важливих матеріалів, сировини і продукції в 1939—1941 роках із метою зробити непереможним вермахт Гітлера у його війні із Францією, Великобританією, більшістю демократичних країн Центральної, Західної і Північної Європи, ганьбу сталінської війни проти Фінляндії — абсолютно безперспективно. Вона і зараз готова це робити без реальної оцінки небезпек для самої себе. Головне для Путіна і його КДБшної мафії — створити проблеми для Європи, Північної Америки, всього цивілізованого світу, щоб на цю свою чорну хмару брехні й світового мороку спроектувати “стабільність” Росії, велич “русского міра”, “особливу цивілізаційну місію Росії і російського православ’я”. На жаль, багато хто у світі ловився на ці фантазії у дусі здичавілих у лісах Московії монахів-філофеїв, яких українці хоча б навчили читати Святе Письмо. Можливо, західній політичній та інтелектуальній еліті слід уважніше прочитати історію України-Руси Михайла Грушевського, щоб зрозуміти — чому російські шовінізм і Церква, яка активно підтримує і генерує цей шовінізм, роблять усе можливе, щоб зробити Київську Русь “древним русским государством”, розраховуючи на необізнаних людей. Власна куца монголо-татарська історична фізіономія Московії, включно до часів Петра І, йому дуже не до вподоби.

Не менш красномовною є роль двох останніх московських патріархів — Олексія Рідігера і Кирила Гундяєва. Перший благословляв єльцинсько-путінське воїнство на криваві диявольські “подвиги” в Чечні; другий активно освячує теперішній відвертий перехід Росії до фашистської диктатури і повторення гітлерівської політики міжнародного терору і розбою, красномовно ілюструючи “особливу цивілізаційну роль” російського шовінізму і російського православ’я, “російського Бога”, яким упродовж майже двох століть освячувався геноцид народів Кавказу (див.: Іван Дзюба. Застукали сердешну волю… — Київ: “Дніпро”, 1995. — С. 36—38).

Поки що залишимо Росії рухатися цим злочинним шляхом, який уже уторувала їй “імперія зла” — СРСР; відкритим лише залишається питання ціни, яку світ заплатить за це.

У зв’язку з наполегливими потугами “реалполітиків” Заходу за рахунок половинчастих дій досягти показового світового порядку, а головне, не втратити своїх статків чи навіть щось заробити — виникає питання оцінки гуманітарних, етичних і моральних втрат, до яких подібна політика вже призвела у ХХ столітті, і смертельні загрози від фашистської Росії в ХХІ столітті. Дві основні дійові особи найбільшої катастрофи минулого століття, а можливо, і всієї історії людства, — Німеччина та СРСР — Росія увійшли у ХХІ століття в тісному економічному альянсі. Першій світять великі економічні дивіденди; друга шукає шляхи, щоб якомога сильніше прив’язати Німеччину і значну частину Європи до нафтогазової труби, а головне, — за гроші з цієї труби модернізувати військово-промисловий комплекс для повернення втрат російського шовінізму в кінці ХХ століття. Знайшли ландскнехтів на кшталт Шрьодера для спілки до московського газового Міллера. Їхня мета — забезпечити “порядок” спільного ґешефту на шкоду Україні; звести до “допустимих” розмірів розкрадання запланованих інвестицій, що регулярно має місце у всіх проектах Росії. Згадаймо коментарі ЗМІ про захмарне зростання витрат на підготовку Сочинської олімпіади (зайві витрати, за оцінками експертів, складають 25 млрд доларів), недавнє повідомлення про перегляд вартості проекту газопроводу Росія—Китай із 50 до 70 мільярдів доларів. Причому, в останньому випадку Росія намагається перекласти основні витрати на Китай.

Ще раз зробімо спробу зрозуміти — як демократична Німеччина може йти на співпрацю з ново-фашистською путінською Росією?

Зробімо короткий екскурс в останні роки спроб спочатку СРСР, а потім Росії якось пристосувати свою внутрішню і зовнішню політику до демократичних норм цивілізованого світу. Ейфорію перебудови Горбачова “прикрашає” низка “подвигів” російського шовінізму. Люди середнього і старшого віку пам’ятають, якою була реакція на реальні спроби демократизації і прагнення незалежності окремих республік у складі СРСР наприкінці 80-х та на початку 90-х років: брутальне побиття демонстрантів у Грузії з убивством вагітних жінок саперними лопатками; придушення танками і численні вбивства у Вільнюсі під час захоплення телецентру; провокація міжнаціональних конфліктів в Азербайджані, Узбекистані і т. ін. У випадку з Азербайджаном це було однією з причин, яка призвела до війни з Вірменією. Пряме калькування політики Росії, починаючи з Катерини ІІ, яка в часи початку активного завоювання Кавказу наполегливо шукала: “А кто там кого обидел?” (за книгою: Іван Дзюба. Застукали сердешну волю… — Київ: “Дніпро”, 1995).

Від СРСР ця ракова пухлина “російської демократії” з фашистською начинкою переходить у спадок Росії Єльцина, який так велично захищав її від ГКЧП і першим в “імперії зла” проголосив незалежність своєї республіки РФ. Дуже швидко спадковий синдром “російської демократії” вилився у розстріл “Білого дому”, Останкінського телецентру, кривавою масакрою в Чечні, яка з часом переросла у справжній геноцид чеченців, далі — в Дагестані, Інгушетії. Росія прямо сприяла Абхазії в грузино-абхазькій війні; 2008 року спровокувала і почала пряму агресію проти Грузії. Нам, жертвам агресії, важко зрозуміти реакцію західного світу — Європи й Америки на дії імперії зла. Хочеться запитати і почути відповіді: “Це що, закрита для вас інформація? Хіба нею не володіють чи її не аналізують потужні розвідувальні структури й аналітичні центри США, Німеччині, Франції? Чи фантазії про “велич” Росії почалися з Путіна останньої каденції? Схоже, західний світ забув про холодну війну… Про те, хто був її ініціатором, про ракети на Кубі, про криваві диктаторські режими в Азії, в Африці та в Центральній Америці, війну в Афганістані. Таке було буття імперії зла, такою є сутність і “російської демократії”.

США дійшли до сміхотворного твердження, ніби Росія допомагає боротися зі світовим тероризмом. Запитується: з яким? Із тим, що вона більше двох століть тому спровокувала на Кавказі і робить це досі? Чи, може, невідомі їм цілі Путіна: оживлюючи давні фантазії російсько-імперського шовінізму про теплі моря, про Індію, Босфор-Дарданелли і про Стамбул-Константинополь, прославляючи злочини Афганістану, Чечні, а нині Криму й Донбасу, породити легіони справжніх убивць — есесовських клонів ХХІ століття? Фантазування на цю тему — це постійне амплуа Дугіна, Жириновського, Суркова, Кісєльова — ім’я їм легіон.

І якщо Фьодор Бондарчук, у якого не залишилося нічого від духовності і ментальності його українського батька, хоча б наділяє своїх героїв, крім типової москальської жорстокості, ще й рисами відваги і військового братерства у фільмах про Афганістан і Чечню, — то кіношники російського фашизму ніби знімають картини з життя племен-людоїдів. І ось результат їхнього “мистецтва”: у ЗМІ багато разів з’являлася інформація, що з самого початку діяльності так званих “урядів” “ДНР” і “ЛНР” їхні очільники взяли під тотальний контроль діяльність наркопритонів і наркоторговців. Цим кримінальним злочинцям окрім брудних коштів, потрібно було поставити під свій контроль вербування клонованих убивць, які не мають будь-яких гальм і совісті. Не тільки поставити цей контингент під контроль своїх бандитських структур, створивши своєрідний “нарковійськкомат”, а й організувати і навчити їх розбою. Після цього блізнєцов-братьєв “славних захисників” Януковича — тітушек під “дозой” — було легко послати на скоєння жорстоких і підлих злочинів, — іноді свідомо — на їхню ж смерть. Чи не звідси багаторазові інформаційні повідомлення із зони АТО про сотні убитих терористів, могили масових поховань (у Слов’янську знайшли вже три), викидання терористами тіл загиблих у затоплені шахти?

Нинішня КДБ-ФСБ Росії узяла на озброєння практику загороджувальних загонів: посилати на мінні поля й укріплення учора мобілізовані “чорні свитки” без зброї. Це були десятки тисяч солдатів Другої світової війни, якими злочинно жертвували для імітації “ложного направлєнія главного удара”, виявлення ворожих укріплень. У травні 1945 року на конференції в Потсдамі Дуайт Ейзенхауер запитав Георгія Жукова: “Як ваші війська так швидко проходили через мінні поля?” Відповідь була така: “Ми йшли, неначе мінних полів немає”. Тобто, радянські військові “генії” просто повторювали практику монголів, які при штурмі міст гнали перед собою населення захоплених земель, доки ними не заповнювалися рови, що захищали ці міста.

Характерною є інформація в пресі “ювілейного” 2013 року про 432 тисячі загиблих при звільненні в листопаді 1943 року Києва з виказаним сумнівом, чи всі загиблі були враховані? Поля між селом Гребені і містом Ржищевом (так само як і біля Ходорова) на Київщині, за спогадами старожилів села Гребенів, було все встелено вбитими, значна частина яких не була у військових строях. На цьому полі, після відступу німців, українці з лівого берега Дніпра знаходили своїх загиблих рідних, які були мобілізовані військовими частинами за день-два перед тим, відповідно з висловом Жукова: “Чем больше етіх хахлов потопім, тєм мєньше іх надо будєт вивозіть в Сібірь”, — і політикою Сталіна знищення українців як самостійної нації.

 

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment