Анатолій КОЛОДНИЙ,
заступник директоракерівник Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України, професор
На 90му році життя залишив нас, відійшовши до Божого Дому, відомий український православний богослов із Канади, професор Степан Ярмусь. Патріарх УПЦ КП Філарет, оцінюючи постать Ст. Ярмуся, зазначав, що “довголітнє проживання в діаспорі не внесло змін у душу отця Степана. Він залишився українцем і, обіймаючи там помітні посади в Українській ГрекоПравославній Церкві, всіляко сприяв збереженню її національного обличчя, української православної традиції. Видрукувані праці доктора — повносильний струмочок української богословської думки, яка нині переживає новий період свого відродження. З першого дня появи Православної Церкви Київського Патріархату отець Степан Ярмусь долучився до лав тих, хто підтримував її становлення і розвиток”.
Народився Степан Ярмусь 25 травня 1925 року в селі Лідихів, що біля Почаєва на Волині. В народній школі села здобув початкову освіту. З липня 1942го і до початку 1944 року юнак, разом із багатьма односельцями, перебував на примусовій роботі в Німеччині. Восени 1944 року Ст. Ярмусь із групою товаришів вступив у лави вояків дивізії “Галичина”, а згодом став бійцем Першої Дивізії Української Національної Армії. Частини, в яких служив Степан Ярмусь, двічі роззброювали німці, але на початку 1945 року це роззброєння довго не тривало. Наприкінці війни, згідно з домовленістю українського військового командування з англійським, українські військові частини перейшли в англійський полон. Два роки вони були в статусі полонених в Італії, а пізніше ще півтора року в Англії.
У вересні 1960 року отець став стипендіатом Української Православної Церкви Канади і вступив на богословські студії в Колегії св. Андрея у Вінніпезі. Чотирирічну програму навчання він закінчив за два роки. З листопада 1962 року отець Ст. Ярмусь з благословення митрополита Іларіона (Огієнка) став працювати в Канцелярії Консисторії Української Православної Церкви. Тут він був помічником редактора “Вісника”, який тоді редагував др Юрій МуликЛуцик. Тринадцятий Собор УПЦК обрав його в члени Консисторії, а Консисторія обрала вже на посаду Секретаря своєї Президії. З цієї посади Степан Ярмусь звільнився 1967 року і обрав душпастирську працю в об’єднаній православній парафії у провінції Саскачеван. Проте вже влітку 1969 року отця було призначено на посаду головного редактора “Вісника УПЦК” й церковного календаря “Рідна Нива”. Восени 1969 року його запросили викладати курс гомілетики в Колегії св. Андрея у Вінніпезі. Він був також пов’язаний із видавництвом і друкарнею “Українського Голосу”, де часто друкувалися його статті.
1974 року він закінчив програму бакалаврату в Манітобському університеті. На цій підставі Колегія св. Андрея замінила його попередній диплом на диплом магістра богослов’я. 1977го, після закінчення клінічного пастирського вишколу в Міжконфесійному пасторальному інституті і написання магістерської праці “Проблема пастирського покликання”, здобув диплом магістра “Священної теології”. 1981 року на основі пророблення курсів, семінарної праці та написання дисертації на тему “Людина й душпастирство в богословському вишколі Православної Церкви” одержав диплом доктора душпастирства. В названій дисертації Ст. Ярмусь розробив оригінальний концепт пастирської антропології.
У 1975—1985 рр. др Ст. Ярмусь був повноштатним, а потім — неповноштатним (за сумісництвом) професором Колегії Св. Андрея. 1985 року Церковним Собором його обрано на адміністративну посаду Голови Президії Консисторії Української Православної Церкви Канади. За час каденції Степана Ярмуся на цій посаді УПЦК відсвяткувала 1000річчя хрещення РусиУкраїни та завершила переговори зі Вселенською Патріархією встановленням сопричастного єднання з нею, що сталося 1 квітня 1990 року. Цього дня єпископ Юрій (нині — Предстоятель УПЦК) і отецьпротопресвітер Степан Ярмусь стали у Патріаршому Соборі Св. Георгія в Константинополі до св. Престолу разом із главою Константинопольської Церкви митрополитом Варфоломеєм – теперішнім Вселенським Патріархом, здійснили Божественну Літургію й спільно причастилися. Літургію цю відкривав отець Ст. Ярмусь. Він виконав її початок українською мовою. Певно, що це сталося вперше в історії Вселенської Патріархії. Всі інші виголоси в цій Літургії владика Юрій і отецьдоктор Ст. Ярмусь проголошували рідною українською мовою. Це було надто знаменно! Українська мова була визнана Вселенською Патріархією як мова, що є придатною для літургійного Богослужіння. Бажаючи опрацювати предмет богослужбової духовості, отець Ст. Ярмусь 1984 року записався на нові студії в духовній семінарії у СанФранциско, які закінчив лише 1994 року. Написавши докторську дисертацію на тему: “Миряни у звершенні Божественної Літургії”, він одержав диплом доктора богословських наук.
Степан Ярмусь автор близько 50 праць на теми богослов’я, душпастирства, геронтології, духовості, богопочитання та філософії. Він автор і редактор близько 10 підручників, видань УВАН. Очолюючи кілька років редакційну колегію газети “Український голос”, він видрукував на її шпальтах велику кількість статей з питань церковного і суспільного життя, які ввійшли потім частково у підготовлену отцем збірку “Журналістичний профіль” обсягом понад 600 широкоформатних сторінок. Після відвідин України отецьдоктор особливо втішався своєю посадою позаштатного професора Київської духовної академії Української Православної Церкви Київського Патріархату та Почесного наукового співробітника Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України. Він є також почесним професором кафедри філософії Східноєвропейського університету імені Лесі Українки в м. Луцьку на Волині.
Отецьдоктор близько 10 років працював професором, а також деканом богословського факультету Колегії св. Андрея у Вінніпезі. Водночас він був редактором наукового видання цього факультету “Віра й Культура”. У цю десятирічку отець виконував і функції Президента Видавничої Спілки “Тризуб”, що видавала щотижневу газету “Український Голос”, і водночас займалася великою благодійницькою діяльністю для України. Незважаючи на велику завантаженість богословською та адміністративною роботою, отець знаходив час для опікування церковною громадою в містечку Кенорі, що в провінції Онтаріо.
Опрацювавши весь творчий доробок Степана Ярмуся, зазначу, що отець не так богослов, як релігієзнавець, релігієзнавецьфілософ й історіософ. Оригінальність філософського мислення професора визначає зорієнтованість на проблеми антропології. І тут отець в українській філософській думці неперевершений, бо ж він у своїх підходах до людини, її життя керується не тільки психологічними, а й етнічними критеріями. Я повністю погоджуюся з відомим діаспорним ученим Ю. МуликомЛуциком, який відзначив, як здобуток, науковий висновок Ст. Ярмуся, що до справи характеру духовості українського народу треба підходити під релігійнофілософським кутом з особливим використанням етнопсихологічних критеріїв у методології дослідження цієї справи. Враховуючи те, що розуміння духу християнства і спосіб християнського практикування залежить насамперед від духовості народу, який прийняв його, отецьпрофесор досить специфічно прослідковує зміну духовості українського народу від давніх часів до сьогодення, вводячи при цьому в науковий обіг поняття вісі духової орієнтації українця і відшуковуючи коріння духу народу в ґрунті його релігійних вірувань. Саме релігійність, на думку отцяпрофесора, забезпечує людей духовою ріновагою, а православність і національні почуття є фактором їх ідентифікації.
Значну увагу отець, як дослідник, приділяє з’ясуванню проблеми православності Українського Християнства. При цьому виразниками його духового вияву в працях богослова постають такі постаті українства, як Іларіон Київський, Петро Могила та ІларіонОгієнко. З останнім його поєднував десяток років спільної праці в Консисторії УПЦ Канади, в якій отець був головою Президії.
Степана Ярмуся турбував нинішній стан християнства у світі, яке є, на його думку, не далеким від кризи. Привертає увагу праця Ст. Ярмуся про масонство, в якій він доводить релігійність цієї течії і водночас показує докорінну відмінність її від православ’я.
Найбільше отцяпрофесора турбувала доля Українського Православ’я, збереження його самобутності й утвердження Помісності Української Православної Церкви. А це тому, що православність (і саме в нашому національному виявленні) він розглядав як невід’ємну рису українства. Отця турбувало те поверхове ставлення української людини до освоєння і збереження своєї православності, яке нині часто зустрічається, пошуки якоїсь іншої релігійності. Він пропонував шляхи утвердження її в своїй рідній православній духовості через освоєння досвіду віри українця, наголошуючи на важливості душпастирської роботи священика. У працях Ярмуся конкретизовано цей досвід і водночас шляхи його формування.
Степан Ярмусь першим ввів у широкий науковий обіг в українське філософствування поняття духовості, відрізняючи його від широко вживаного в нашій суспільній науці поняття духовності. Він також розкрив природу кордоцентризму як одного з докорінних виявів української християнської духовості. Ми можемо тут погоджуватися з аргументацією дослідника, а можемо її не сприймати, але саме такий хід мислення послужив тією підвалиною, яка спонукала отця взяти на себе ношу впорядкування праць геніального українського (саме українського — і це отець аргументовано обстоює) мислителякордоцентриста Памфіла Юркевича. Це було зроблено тоді, коли в Україні ім’я цього філософа числилося в переліку розкритикованих і відкинутих філософією ленінізму з нашої духовності. Скажу тут прямо: Юркевича ми спочатку вивчали по Ярмусю. І це не випадково. Отець виокремлює антропологічну зорієнтованість як характерну рису (а чи то й принцип) українського філософствування і веде її від Григорія Сковороди через Юркевича до митрополита Іларіона (Огієнка), який був його духовним наставником і який у розробці проблем людини отцем Степаном Ярмусем знайшов своє продовження.
Враховуючи те, що проблеми духовості нині набирають універсального значення, автор статті виокремлює ще одну характерну рису творчого думання Степана Ярмуся. Це — певна зажуреність, сумливість. Можна сказати, що вона у нього сформована довгорічним життям за умов нерідного діаспорного буття і постійною тугою за своїм Рідним Краєм. Але тут слід ще додати, що її також сформувала та трагедійна ситуація, яка вразила Українське Православ’я після поглинення Київської митрополії Московською Церквою у 1686 році і яка в різних виявах вела його до тієї Шевченком названої “Церквидомовини”, без відродження якої вже у формі Помісної Православної Церкви про вільну Україну досить говорити. Степана Ярмуся турбувала нинішня ситуація в Православ’ї країни його батьків, належність близької до його батьківської оселі Почаївської Лаври до Московського Патріархату. Він усі свої сили протягом останнього двадцятиріччя життя віддавав обстоюванню в Канаді права на єдине представництво в українському православному світі Церкви Київського Патріархату, за що в останні роки життя посипалися на нього різні форми несприйняття від тих, хто в засліпленні ідеєю канонічності — опосередковано чи прямо — став на підтримку в Україні тих із православних, для кого рідне забулося або залишається непобаченим.
Такі знайшлися і в рідній для Степана Ярмуся Українській ГрекоПравославній Церкві Канади. Як емерит, отець останні п’ять років жив у старечому домі, як уже вище зазначалося, фактично забутий нею. Він не міг поїхати до США в родину сина отця Андрія, куди через симпатії до Київського Патріархату був випхнутий владиками УГПЦК, бо ж пообіцяв дружині Константі бути похованим біля неї у Вінніпезі. Так і трапилося. Могила Степана Ярмуся при цьому й поруч із могилою його духовного батька митрополита Іларіона (Огієнка).
Українська релігієзнавча спільнота не забувала Степана Ярмуся. Його досвід віри як українця слугує Отчому Краю в роки духовного і національного відродження, вирішення проблем церковної єдності й автокефальності в розбудові Українського Православ’я, в період вибудови незалежної української держави, утвердження Української України.
