Микола ЦИМБАЛЮК
В останні дні квітня Верховна Рада України ухвалила надзвичайної ваги законопроекти, покликані покласти край нашому тоталітарному минулому. Тож чи рішуче розпрощаємося з ним, як це зробили наші європейські сусіди, чи будемо й далі жити в його тіні? Цій темі був присвячений круглий стіл, організований Товариством “Просвіта” ім. Тараса Шевченка.
Павло Мовчан, голова Товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка:
— Спектр національних проблем, які ми традиційно обговорюємо в рамках Форуму захисту української мови, культури, історичної пам’яті зі всіма патріотичними партіями України, розширюється. У зв’язку з новими викликами, що сьогодні з’являються, змінюються і формат, і склад учасників наших зустрічей. Ми раді, що до надважливої спільної справи долучаються нові сили. Кілька днів тому відбувся з’їзд політичної партії “Патріот”, головою якої обрано Миколу Ярославовича Голомшу. Віднині ще одна українська сила долучається до роботи Форуму.
Нинішній круглий стіл зібрався з приводу невідкладного впровадження в життя так званих декомунізаційних законів, ухвалених Верховною Радою України. Водночас у суспільстві і серед національних політичних сил шириться тривога з приводу того, що президент зволікає з підписанням цих документів.
Товариство “Просвіта” разом із присутніми представниками політичних партій констатують, що останнім часом у державі з’являється дуже нездорова симптоматика. Суспільство стурбоване тим, що певні антиукраїнські сили всередині країни і поза її межами намагаються ці закони, хоч як це дивно, торпедувати. При тій абсолютно переважаючій більшості депутатів, яка їх ухвалила, сьогодні з’явилася низка опонентів, людей учорашнього дня, починаючи від сумнозвісного академіка Толочка і закінчуючи багатьма ректорами вищих навчальних закладів, які відверто, не криючись, займають антиукраїнську позицію. Влада ж досі адекватно не відреагувала на всі ці випади деструктивних учорашніх сил.
Як оцінити 70 років, прожитих під спільними російсько-комуністичними гаслами, символами, під серпом і молотом та червоною зіркою? Це втрачений час для українців, так само як, за оцінкою Драгоманова, перебування України у складі Російської імперії.
Щодо згаданих комуністичних символів, то вони нічого спільного не мають з тою символікою, яка була чи є, наприклад, у США. Якщо Сполучені Штати взяли зірку як символ антропоцентричності (тобто людина в центрі, тому зірка п’ятикутна, це давній грецький символ), то за цим стояла певна ідеологія. На зорі створення заокеанської держави батьки США домовилися з усіма політичними силами, що їхнє нове державне утворення має бути антропоцентричним. Тобто людина в центрі їхньої державної ідеології, людина понад усе.
Російські більшовики теж перейняли, запозичили ці символи. Але під цією “антропоцентричністю” в СРСР поклали в могили десятки мільйонів громадян, перетворили людей на табірний порох. Комуністична імперія з її ідеологією людину гнобила, позбавляла власного національного Я, нищила духовно і фізично. Не говоритиму про кількість жертв, яких зазнала Україна за останні 70 років. Ці роки були спротивом українців нелюдській, ворожій системі, яка й розвалилася внаслідок присутності саме українського чинника у системі так званого Совєтського Союзу. Той Союз, який розвалили українці, сьогодні рудиментарно зберігається в Росії. Тому небезпечно припускатися думки про те, що десь, хтось, якийсь уламок системи може зберегти, прикриваючись принципами демократії.
Якщо все людство засудило коричневий фашизм, то фашизм червоний також мусить бути засуджений. Вирок йому уже винесено. Я був учасником ІІІ так званого Нюрнберзького зібрання. Тоді, з ініціативи Левка Лук’яненка, ми обговорювали необхідність засудження комуністичної ідеології. Але цього було замало. Сьогодні ми прийшли до реальних речей: Верховна Рада України ухвалила закони про декомунізацію країни. І раптом бачимо, як на наших очах починається спротив. І він посилюється, тому що п’ята колона нікуди не поділася з України. Вона активно працює проти нашої незалежності. За таких умов президентові не варто було б зволікати з підписанням цих законів.
Я розумію, що сьогодні чинник 9 травня впливає на це. Усвідомлюю, що глава держави прагне зберегти певну рівновагу суспільно-політичних сил, вдаючись до компромісу, іноді й за рахунок поступок українськими, національними інтересами. Але в даному разі ця дата не має жодного стосунку до ухвалених законопроектів. Хай Росія собі відзначає, хай вона собі веселиться, хай зберігає свої зірки… Але погляньмо, сьогодні навіть Росія давно вже поміняла цю зірку, замінивши її хижим двоголовим орлом.
Вона взяла й повернула візантійський символ двоголового орла, який був запозичений із Візантії в кінці XV ст. московським царем Іваном ІІІ. І справа не в орлах, не в символах як таких, а в ідеології, яка за ними стоїть.
Бацили цієї ідеології остаточно не виведені з організму нової, незалежної України. Наприклад, сьогодні, коли вже всім зрозуміло, хто є хто для українського багатостраждального народу, коли на Східному фронті, захищаючи територіальну цілісність нашої держави у війні з російським агресором, гине цвіт української нації, один із ректорів Полтавського вишу відверто і відкрито займає антиукраїнську позицію. А скільки таких сидить в Україні? Академік Національної академії педагогічних наук Георгій Філіпчук вам може сказати, скільки ректорів у Харкові підписували звернення до Януковича з приводу всесвітньо відомого вченого Юрія Шевельова. Ці підписанти досі всі на місцях.
А скільки різних людей, просякнутих духом патологічного антиукраїнства, благоденствують ще й сьогодні в українській системі освіти та культури…
Якщо ми нині, вже маючи на столі в президента закони про декомунізацію, не візьмемося за негайне їх виконання, не очистимо від збанкрутілої комуністичної скверни державну ідеологію, то нам не простять цього ні історія, ні нинішні, ні наступні покоління українців. Власне, цього не допустить нинішня молодь! Сподіваюся, що нашу готовність захистити національні інтереси поділяють і учасники круглого столу, і проукраїнські політичні партії, і все наше суспільство.
Георгій Філіпчук, академік НАПН, член Центрального правління “Просвіти”:
— Сто років тому у своїй відомій праці “Мазепа і мазепинство” Дмитро Донцов сказав, що наша історіографія, як і російська, зробили все для того, щоб найсвітліші моменти буття українського народу були вилучені з історії. І нас вчили дивитися крізь квазіокуляри чужими очима на власну історію і власне буття. Нині, попри все критичне ставлення суспільства до нашого вищого законодавчого органу, ці чотири законопроекти (сподіваюся, вони стануть повноправними законами) мають особливу значущість для українського поступу, для української ідентичності, для перемоги над нашими ворогами, і для українського прогресу. Я не хотів би вдаватися в суто емоційні оцінки щодо виступу в пресі 63 “видатних учених світу”, які розкритикували декомунізаційні законопроекти. Не хочу заходити і в полеміку з вітчизняними істориками і вченими, точніше — просто особами. Таких запопадливих офіціантів із числа кремлівської обслуги було в нас і нині є ще достатньо.
Але наведу один факт. Чеські вчені, — а я вважаю їх справжніми вченими, бо вони, окрім наукового статусу, мали високий моральний і громадянський чин — зробили цікаві дослідження. Як свідчать їхні результати, тоталітарними і нацистськими режимами за останні десятиліття було знищено 110 мільйонів людей. Із них більшовики знищили 68 мільйонів, нацисти — 20 мільйонів. З огляду на такі страшні аргументи дискусія щодо тоталітаризму на цьому може бути зупинена, оскільки такі режими завжди породжують людиновбивство. Це було підставою для Парламентської Асамблеї Ради Європи, опираючись на Хартію свободи, і таким країнам Центральної і Східної Європи як Чехія, Польща, Литва, Латвія, Естонія, Албанія, Німеччина, Хорватія та ін. оцінити і засудити тоталітаризм і його різновиди: нацизм, більшовизм, комуністичний режим.
Треба сказати, що на противагу 63-м “підписантам” за кордоном є й інші точки зору. Зокрема і французьких учених, серед яких наш відомий земляк, геополітик, професор Олександр Мельник. Він сказав: “Україна сьогодні робить абсолютно логічні кроки в контексті того, що робив Гавел, що робив Валенса, Лансберґіс”. Таким чином Україна, ухваливши антикомунізаційні закони, не виходить за межі якихось нетривіальних рішень, бо вони не суперечать свободі слова, політичним свободам, принципам Ради Європи, і, тим паче, не ведуть до розбрату і розподілу України.
Отже, офіційна атака “вчених” на історичну пам’ять є несправедливою. Що стосується посягання на свободу української нації, української держави, — то вони продовжують активно продукуватися й нині. Такі офіційні і неофіційні атаки на українські політичні рішення є неприпустимі. Згадаймо лише політичні репресії кінця 20-х—30-х років ХХ ст., коли 7 млн українців було репресовано, загноблено в концтаборах або розстріляно. Першими, безперечно, нищилися ті, яких ми називаємо цвітом нації. Ці жертви зобов’язують нас, якщо у нас зберігається громадянський чин як українців, заради історичної справедливості, майбутнього нашої нації пам’ятати про це.
Я звертаюся сьогодні до тих людей, в чиїх руках сьогодні реалізація згаданих законів. Бо їх ухвалення Верховною Радою — навіть не половина справи. Тут мусить активно працювати наука, освіта, культура, засоби масової інформації, дипломатія (для неупередженого висвітлення і загального осуду треба підключати весь світ). Але найголовніше — нам потрібно формувати нові світоглядні і духовні цінності.
Багато що може зробити Церква. Люди віруючі теж мусять пам’ятати, що в Україні станом на 1927 рік було 10 657 священиків. Через 6 років їх залишилося всього 200! Із 34 українських єпископів померли лише двоє, решта була знищена. Це була тотальна фізична розправа. Спочатку лінгвоцид, потім — етноцид, затим — геноцид. І ось у такому тривимірному варіанті української трагедії ми повинні і зобов’язані оцінювати проблеми і декомунізації, і деколонізації. Я сподіваюся найголовнішої реформи, яка повинна бути заявлена сьогодні найвищими керівниками держави. Тієї, що стане запорукою збереження української державності — це виховання української нації. І ось у цьому контексті ухвалення цих документів свідчить, що ми зробили надзвичайно важливі з точки зору не лише політики, права, а передусім з точки зору моралі і совісті кроки до того, що ми почали формувати українську націю.
Хочу зробити ще одне застереження, яке зобов’язує зовсім в інших вимірах вибудувати політику центральних державних органів, передусім гуманітарного блоку: нашої Національної академії, Міністерств освіти, культури, інформації. Мусимо знати, що Росія сьогодні на рівні РАН готує з залученням своїх найкращих учених, яких вона має, “Історію Новоросії”, запланували до 2017 року завершити “свою” “Історію Криму”. Сергій Наришкін, який нині очолює російське Історичне товариство, за дорученням Путіна зі своїм колективом взялися до формування великоімперської історичної концепції, де українства і України як такої нема.
Ми зобов’язані не просто спостерігати і критикувати їхні псевдонаукові розробки. Залучаючи найкращі інтелектуальні сили, мусимо активніше реагувати на провокації, що нам готуються в історичній науці і політиці сусідньої держави. Це те, що мусимо враховувати в контексті реалізації цих надзвичайно важливих для української справи законів.
Степан Хмара, народний депутат І, ІІ та IV скликань, Герой України:
— Сьогодні з часу ухвалення Верховною Радою доленосних для України документів уже минуло кілька тижнів. Але чомусь вони досі не стали законами, бо чекають підпису глави держави. І президент, який є найвищою посадовою особою, згідно з конституційною процедурою, мав би давно їх підписати, не звертаючи уваги на антиукраїнську піну та вереск п’ятої колони. Наші завдання після набрання чинності законами — негайно їх виконувати. А для цього потрібна ціла низка заходів.
Найбільше мене цікавить Міністерство освіти і науки. Його очолює ніби наш міністр. Мене цікавить: чи є програма патріотичного виховання Міністерства, яка мусить бути доведена до кожного навчального закладу, до кожної найменшої школи. Наскільки я знаю, такої програми нема.
Тут згадувалися ректори вишів… Звертаймося громадою, стукаймо в двері високого кабінету пана міністра освіти і вимагаймо переатестації всіх ректорів вишів. Не може людина з ворожими, скажімо, чи антидержавними, антиукраїнськими поглядами обіймати керівну посаду в системі освіти. Бо освіта — це ще й виховання. І якщо ми не виховуватимемо патріотів, то не зрушимо з місця.
Щодо декомунізації. Мене цікавлять комуністи як політична сила. Ми знову спостерігаємо клоунаду про нібито бажання заборонити КПУ через суд. Наголошую, що Компартія є неукраїнською політичною силою і з огляду на це має бути ухвалене політичне рішення найвищим законодавчим органом ВР — політична заборона! Відповідною постановою чи законом, то вже не так важливо. Далі за процедурою. Мін’юст знімає з реєстрації, а далі — юридична відповідальність. Не колективна, а персональна. Матеріалів для цього більш ніж достатньо. КПУ завжди працювала і працює на інтереси іноземної держави.
Наші і закордонні “захисники” демократії, прав людини забувають приклади сусідніх демократичних країн. Забувають, що Федеративна Республіка Німеччина ще в 1950-х роках, проводячи денацифікацію, одночасно проводила і декомунізацію. Компартія була заборонена як агентура іноземної держави. І був ухвалений закон про заборону на професії. Люди з комуністичними поглядами, не кажучи про нацистські, не мали права працювати у відповідних держустановах і системі освіти й виховання.
Нарешті нам треба навчитися поважати самих себе. Хіба не принизливо для нас, коли хтось чужий суне свого носа в наші внутрішні справи, вимагає змінити державний устрій, переписати Конституцію? Це взагалі заборонена тема для розмов із будь-ким із іноземців, чи то з Меркель, чи то з Олландом, а тим паче з Путіним.
Микола Голомша, голова Політичної партії “Патріот”:
— Мусимо пам’ятати, як помирали наші патріоти за українську ідею, за незалежність… І перед пролитою кров’ю наших кращих синів і дочок, перед народом України не маємо права сьогодні бути малодушними і зволікати з підписанням тих законопроектів. Політичне покарання комуністичному режиму мусить бути неминучим. У нас вкрали державність, юність і старість не одного покоління українців, тому антинародний, антиукраїнський режим не має прощення, а його ідеологія не має права на існування.
Суворого осуду і покарання заслуговують ті ректори вишів, які ще недавно, під час Революції гідності, виявляли цинізм, примушуючи дітей, усупереч здоровому глузду і їхньому бажанню, виходити і підтримувати злочинну політику Партії регіонів і її зверхника Януковича. При цьому незгодні студенти страждали від покарань, які застосовували до них їхні ректори. Ми пам’ятаємо, яка риторика була у керівників вишів. Особливо зверну увагу на виші Харківщини. Я хотів би помилитися, але за оприлюдненою інформацією там 80 % ректорів проросійськи налаштовані. Це керівники, від яких повністю залежить навчання і виховання молоді.
Оцінюючи нинішню ситуацію в країні, я хочу закликати всі політичні партії припинити недалекоглядну політику. Наша партія “Патріот” є силою, яка бачить в основі майбутнього справді незалежної України високий рівень і відповідальність національної освіти, науки, культури. А ще — комплексне виховання свідомих громадян своєї держави, які всебічно дбатимуть про молодь, нашу опору і надію.
Комуністичний терор, який проводився щодо української нації Москвою, методично і цілеспрямовано убивав у нас прагнення до волі. У частини громадян страх перемагав і ламав не лише їхню психіку, а й вкорінював у душах невпевненість у своїх силах. Може, тому ще є такі, які мають про запас дві шапки — одну жовто-блакитну, а другу з червоним верхом і зіркою.
Степан Брацюнь, голова Конгресу Українських Націоналістів:
— Маємо дати оцінку цим законопроектам, але треба дати оцінку й тому, як вони ухвалювалися: вони не пройшли широкого обговорення. Там є, на мій погляд, низка важливих упущень.
Ці законопроекти давно схвалені народом, і КУН до цього давно прагнув, починаючи з часу відновлення української державності. Через своїх депутатів ми намагалися на кожній сесії ставити подібні законопроекти. Влада уперто не бажала викриття злочинів тоталітарної держави, намагалася збити хвилі національного духу. І навіть сьогодні ці сили роблять усе, аби дискредитувати прагнення українців до деколонізації, дерусифікації. Але час працює не на наших ворогів.
Як ми знаємо з історії, георгіївські стрічки були заборонені самою Росією. Але потім були повернуті як тяглість існування імперських перемог. Нині вони на уніформі тих, що прийшли з війною на українську землю. Деколонізаційними законами мусять стати і зміни до мовного законодавства, утвердження в правах національної культури, малого і середнього бізнесу, захист власності українців на землю. Система вартості і противаг змінилася. Затягування і розбалансування національної ідеї, наших патріотичних почуттів грає на руку нашим ворогам.
Степан Волковецький, Надзвичайний і Повноважний Посол, голова Івано-Франківського обласного об’єднання “Просвіта”:
— Хотів би нагадати просту річ, яка не була врахована в процесі нашого державотворення. Маю на увазі ідеологічну, духовну основу держави. Тут зібралися люди, які проголошували незалежність, або ті, хто брали найактивнішу участь у її творенні. І для нас є очевидним, що будь-яка держава, а тим більше успішна, має не тільки організаційну, не тільки матеріальну, а насамперед духовну, ідеологічну основу. Це якраз те, що не було враховано в процесах державотворення.
Уже третє десятиліття Україна формально є незалежною державою. І ми зараз спостерігаємо наслідки цього неврахування і тих проблем, які були очевидні і тоді, але не були враховані. Висновок очевидний: процес декомунізації, який є складовою деколонізації, є необхідним з точки зору творення успішної держави. Це ті речі, які давно треба було зробити. Ті держави, на які ми орієнтуємося, члени Євросоюзу, що раніше були частиною так званого соціалістичного табору під егідою Москви, зокрема й прибалтійські, давно попрощалися з комуністичним минулим. Для всіх очевидно, що комунізм, комуністична ідея і залишки тоталітарного режиму для нас страшні не стільки тому, що це ідеологія, яка довела свою історичну неспроможність, а й тому, що вона була знаряддям і до сьогодні служить знаряддям імперіалізму російського. Це абсолютно чітко спостерігається.
Нам потрібна програма патріотичного виховання, насамперед молоді, на державному рівні. Поділюся досвідом. На сесії облради ми ухвалили програму відродження “Просвіт”, яка передбачає активну підтримку всіх просвітянських осередків у навчальних закладах області. Ясно, що це не панацея, але один із варіантів того, як можна впроваджувати українську національну ідею і здійснювати процеси національного виховання. Коли говоримо про духовну, ідеологічну основу держави, то такою основою мусить бути лише національна ідея. Іншого людство не придумало, не дивлячись на те, що деякі представники демократичних сил в Європі (не розуміючи нашу специфіку, або забули, що їхня успішність була в тому, що вони свої держави формували на основі національних ідей) відмовляють у природному праві українцям. Прийшов час і ми прощаємося з комуністичним минулим.
Володимир Семистяга, голова Луганського обласного об’єднання “Просвіта”:
— Сказати б: нарешті! Але водночас спостерігаємо неймовірне. Коли тоталітарні ідеології забороняються, то в Україні цього немає. Візьмімо нашу Конституцію. В ній не знайдемо чіткого формулювання національної ідеї. Тут я абсолютно згоден зі Степаном Волковецьким, що нарешті вже час переписати цю Конституцію. Адже там записано, що в нас діють всі ідеології. Але національна ідея й ідеології — це абсолютно різні речі.
На Київщині мене поселили в новозбудоване село. І я був вражений, що там усюди можна побачити Леніна, Ворошилова, Калініна — тавра сусідньої держави, чужої історії, ідеології. Якщо взяти Донбас, то там, мабуть, неможливо знайти місто, селище, яке б огульно не несло тавро комунізму. Це і вулиці, завулки, майдани і самі міста: Ленінське, Дзержинське, Куйбишеве, Косіорове і т. ін. У Луганську 13 вулиць Леніна і стільки ж завулків, кілька площ, зокрема тупик Леніна, а ще є тупик Комуністичний (бачте, люди з гумором). Але тут не до сміху. Серед цих вулиць є вулиця ОСО, тобто “особоґо совєщанія” — позасудового сталінського карального органу. Сьогодні народ пішов далі, ніж наше державне і політичне керівництво. Розпочався ленінопад, але водночас влада виставляє охорону з міліції чи есбеушників. Наприклад, у Слов’янську офіцери наших спецслужб не дозволили демонтувати пам’ятник Леніну.
На жаль, наша влада не уявляє, що вона робить після цього. Про ректорів правильно говорили, але, може, недостатньо. Ось до прикладу ректори Луганська. Один ректор, Герой України, член-кореспондент НАНУ ректор Східноукраїнського національного університету, другий — ректор університету МВС, академік, генерал, третій — ректор медуніверситету, академік. Ну і що, після того, що відбулося в Луганську? Вони і сьогодні є ректорами на українській території. Які претензії до них? Єдині — кожен із них підписав звернення до президента минулої каденції з проханням увести російські війська в Україну. І після цього вони продовжують виховувати студентську молодь? То виникає запитання уже не лише до міністра освіти, а й до керівництва держави.
Виникає думка: яка в нас історія? Пригадаймо Ніцше, який заявляв: народ, вихований на чужій історії, не здатен до перемоги. У нас топоніміка ось така, історія ось така, а на фундаментальну працю з власної історії за роки незалежності так і не спромоглися.
Як бачимо, складова російської пропаганди працює потужно. Нам же потрібна політична воля, на жаль, вона нині в нашого керівництва відсутня. А ще потрібні історичні глибинні знання, яких теж нема у нашого керівництва. Примусьмо їх знати. України без цього нема.
