Спочатку про Україну, а потім — про себе

Іван Васильович МАСУР,

інвалід війни першої групи

 

2015 року виповнюється 70 років Другої світової війни 1939—1945 рр. та її складової — німецько-совєтської 1941—1945 рр. Я — колишній фронтовик, учасник бойових дій, поділюся спогадами про війну та про наше історичне і сучасне, пов’язане з війною.

У вересні 1939 року фашистська Німеччина та совєтська Росія розгромили Польщу і вчергове розділили її. Так розпочалася Друга світова війна. Союзники свою “перемогу” відзначили спільно — військовим парадом у Бресті. Дві потужні держави готувалися до бойових дій, та Гітлер випередив Сталіна.

1941 року німці блискавичної перемоги не одержали і війна затягнулася майже на чотири роки.

Я, учасник цієї жорстокої війни, народився 14 квітня 1923 року. 1941 року мені виповнилося 18. 1923 рік призвали навесні 1942-го і всіх направили на фронт. Більше половини моїх ровесників загинуло в боях, значна частина покалічена.

А я на війну пішов 1941 року добровільно, брав участь у боях, воював у стрілецьких полках на Південно-Західному, 3-му Українському і 1-му Білоруському фронтах.

1942 року німці дійшли до Волги, Червона Армія (і я в ній) із боями відступала, на Волзі були жорстокі кровопролитні бої, в яких я брав безпосередню участь.

Потім розпочалося звільнення окупованих територій, я учасник звільнення Харкова, Запоріжжя, Одеси, Варшави. Далі фронт перемістився на територію Німеччини, відбувся штурм Берліна і Рейхстага, я також брав участь у штурмі і на стіні Рейхстага залишив свій автограф і адресу.

Зустрічався з американцями на Ельбі, наша група в пілотках і картузах, а вони в шоломах (касках), серед них був етнічний українець, він допомагав нам спілкуватися з американцями.

Далі розповім про один фронтовий, доленосний для мене епізод, який трапився у серпні 1943 року.

У районі міста Ізюм Харківської області, на правому березі Сіверського Дінця, був наш плацдарм, з якого 16 серпня розпочався наш наступ у напрямку міста Барвенкове, щоб заблокувати німецьке угруповання на Донбасі. Німці наш задум розгадали, чинили великий спротив, бої були кровопролитними з великими втратами, і ми припинили цей наступ. У попередніх боях наш стрілецький полк значно порідів і був підсилений ротою із запасного полку. Бійці цієї роти вирізнялись новою уніформою, у них були нові шоломи, ми ж свої розгубили десь у боях чи на марші.

16 серпня, після артпідготовки, ми почали атакувати німців, нам допомагала авіація, знамениті штурмовики ИЛ-2, їх ще називали “повітряними танками”, бо літали дуже низько, під крилами у них були реактивні снаряди (ракетки).

Поруч зі мною в атаку йшов боєць із прибулої роти. Раптом він упав, в області шиї кровоточила рана, вона була смертельна. Його шолом скотився, лежав білим матерчатим ремінцем вверх, я дивився на нього, як зачарований, потім підняв і зодяг.

Поле, по якому ми наступали, два роки окупації не оброблялось, заросло високим бур’яном, в якому легко сховатись ворогу. Приблизно з 30-тиметрової відстані німець вистрелив у мене з автомата. На війні бійці навчились діяти для свого захисту. Наприклад, досвідчений піхотинець іде в атаку, нахилившись вперед, для зменшення площі враження ворожими кулями. Я завжди так робив, тому майже вся автоматна черга вцілила мені в шолом. Удар металевих куль об метал шолома оглушив мене, шолом провернувся, але залишився на голові, щільно затиснутий ремінцем. Одна куля влучила в праву руку. Але я залишився живим.

На війні я двічі поранений і двічі важко контужений.

Путін, коментуючи участь України і українців у війні, принижуючи вклад України в Перемогу, заявляє, що Перемога відбулась би і без участі України. А ми йому нагадаємо, що під час війни з Німеччиною 1941—1945 років у Красній Армії кожний третій був українець, були і маршали, і генерали, і герої — українці, та й найбільше німецьких літаків збив теж українець — тричі Герой Кожедуб.

Президент США Рейган назвав Совєтський Союз імперією зла, а сучасна путінська Росія — правонаступниця. Україна відчуває це зло. Від часів Переяславської Ради 1654 року до 1991 року, тобто до розпаду СРСР, українці в цій державі настраждались: їх принижували, називаючи малоросами, забороняли рідну мову, знищували штучними голодоморами і репресіями. То чи може українець ту імперію вважати своєю батьківщиною?

Україна одержала шанс створити свою самостійну демократичну державу, маючи чорноземну ниву, залізну, уранову, марганцеві руди, вугілля та інші корисні копалини, зробити заможним життя своїх громадян. Та ось уже понад 20 років блукає в тумані, шукаючи ту стежку, яка веде до заповітної мети, до благополуччя, до політичної незалежності від Москви.

А сталося це тому, що, по-перше, всі попередні державні керманичі діяли не за принципом — думай спочатку про батьківщину, а потім про себе, а по-друге, тому, що все, створене колективною працею, всякій шпані вдалося прихватизувати і стати олігархами, фактично господарями в державі.

Зараз ми маємо відстояти свою незалежність, підтримати ті рішення уряду і Президента, які дадуть позитивний результат.

Слава Україні!

 

24.04.15 Київ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment