Вадим МИЦИК,
доктор філософії в галузі культурології, почесний краєзнавець України, ТальнеЗвенигородка на Черкащині
Багато подій Вітчизняної війни 1941—1945 років замовчується. І не якісь там утаємничені, а пов’язані з внеском українців у загальну Перемогу. Так, 50 % Червоної армії на початок війни було зосереджено в Україні й основний удар німецьких загарбників був спрямований саме на наші землі. 1941 року першим, хто розбив ущент німецьких загарбників, був підрозділ під командуванням уродженця села Оксаниного Івана Черняховського, у 1944—1945 рр. наймолодшого генерала армії й командувача фронтом. На території Черкащини відбулися два криваві бойовища — битва на Дніпрі та Корсунська битва. Після них УманськоБотошанська операція вже була наступальною. Її здійснювали й визволяли Умань також танкісти під командуванням уманця О. Радзієвського. Саме вони відкрили шлях до визволення країн Європи від фашизму. А ще не треба оминати того, що було чотири Українських фронти і чимало генералітету Радянської армії так чи інакше пов’язані з Україною. Як і того, що українець Олексій Берест встановлював прапор Перемоги над німецьким рейхстагом. Другу Світову війну завершив ще один наш земляк із Косенівки (обидва села тепер у межах Уманського району): генераллейтенант Кузьма Дерев’янко 2 вересня 1945 року підписав Акт капітуляції Японії, чим ствердив завершення Другої світової війни.
Про війну 1941—1945 років коли говорили, то переважно про бойові успіхи радянських військ, героїзм бійців та офіцерів, ще раніше про “мудрість вождя”, “керівну роль партії” і силу “русского оружія”, співали про “страну огромную”. Отак коло цього російського ідеологічного пакола й тримали українців на прив’язі. При всій цій славословній демагогії завжди згадувалися слова Тараса Шевченка:
Не хвалітесь царевою
Святою войною,
Бо ви й самі не знаєте,
Що царики коять.
За поразки й особливо втрати — відмовчувалися. Надто вже вони були великі й криваві. Саме у них криються злочини вищого й військового керівництва Радянського Союзу. Тож поговоримо дещо й про втрати. Дослідники підрахували, що за перший рік війни зниклих безвісти було в 60 разів більше, ніж загиблих. А за добу у Великій Вітчизняній війні гинуло 67805 осіб. Україна в роки війни з усіх держав втратила найбільше — 8 мільйонів осіб, а Росія — 5747000 осіб. Війна лиховісним нищенням прокотилася через всю Україну із заходу на схід, а потім тими ж шляхами назад на захід. І ті, які наступали, і ті, які відступали, чинили зловороже — за “законами воєнного часу”.
Радянське командування із втратами не рахувалося, навіть зробило з них своєрідний засіб розправи та нищення. Про це я вперше дізнався у Ніжині на Чернігівщині в грудні 1964 року. Батько мого приятеля Василя Шекери розповів, як при визволенні міста від німецьких загарбників молодих чоловіків мобілізували й голіруч погнали під кулі ворога. Тоді загинув син Микола. Менший син, щоб пам’ять про старшого брата збереглася, взяв його ім’я. Тепер кияни майстра художнього слова і науковця Інституту електрозварювання знають як МиколуВасиля Шекеру. Командування Радянською армією, визволивши перші українські землі, відразу мобілізовувало тих, які не були призвані, не навчених, не озброєних і навіть не обмундированих, кидало у бій із німцями. Безперечно, вони гинули, невідомо де дівалися — офіційно записували “зникли безвісти”. За такою системою йшло визволення території і нищення чоловіківукраїнців.
Ці сторінки згуби й досі зумисне замовчують. На визволених територіях районів теперішньої Черкаської області чоловіків, юнаків так само мобілізовували польові військкомати і недосвідченими відразу посилали на знищення. Чоловіки із Драбівського, Золотоніського, Чорнобаївського районів загинули неподалік своїх домівок у битві на Дніпрі. Я проаналізував кількість зниклих безвісти із сіл Чорнобаївського району. 1941 року не загинуло, а зникло 585 бійців,у 1942го — 300. Щойно арміявизволителька перейшла кордони України, як почалося кровожерне жахіття: 1943 року червоноармійціукраїнці почали зникати безвісти як мухи на морозі. Так, із сіл району зник 1781 боєць переважно у листопадігрудні. Тривала битва за Дніпро принесла такі втрати, ніби армійське командування заповзялося загатити річку трупами.
Червоноармійців, яких десантували з літаків, німці розстрілювали із землі. Текла не вода, а кров. Дніпро став могилою тисячам захисників рідної землі.
Радянські історики писали про втрати німецької армії, бо вони були відомими. Коли ж ішлося про армію радянську, то переходили на опис битви, на відвагу, героїзм бійців і командирів. Про кількість загиблих навіть натяком не згадувалося. Вірні тактиці замовчування втрат з боку Радянської армії, хоч це вже було в роки незалежності нашої держави, автори “Книги Пам’яті України” (Черкаська область. 1995. — Т.3. — С.14) ніби й не чули про тисячі смертей воїнів, пишуть: “Вікопомна битва за Дніпро 1943 року. Її виграли наші воїни, переможно відкривши шлях на Захід. Слава Черкащини — Букринський плацдарм”. А скільки було їх, великих і малих дніпровських плацдармів? Букринський плацдарм став одним із найкривавіших у війні. Так і хочеться запитати, а скільки на них понищено бійців і планово, і бездумно? Гляньмо ж у ту саму книгу й побачимо, що пропадали не тільки окремі солдати, а й цілі роди. Як ось із Золотонощини з 26 загиблих Гончаренків безвісти зникло 16, із 19 загиблих Титаренків — 9.
Більшість із тих, кого взяли на війну із сіл Черкаського, Смілянського, Шполянського районів, наклали головами у найкривавішій Корсунській битві у січнілютому 1944 року (наголошую, що саме Корсунській, бо Шевченківський до міста доточилося при кінці травня 1944 р.). Тут втрат із радянського боку було безліч. У селі Тинівці Жашківського рну німці масово вистріляли до тисячі щойно мобілізованих чоловіківукраїнців, сприйнявши їх через цивільну одежу за партизан. Так сталося і з мобілізованими чоловіками, які рухалися від Вільхівця на Рижанівку. Трупи застрелених люди зносили тиждень. Зараз у Вільхівці є аж 5 братських могил, в яких покоїться 548 бійців. У сусідній Попівці в братській могилі похоронено 506 осіб.
Після з’єднання ІІ і І Українських фронтів німці озвіріли в атаках. Із рижанівських чоловіків і червоноармійців сформували загони й послали в бій. Тож у чому пішли вони з дому, в тому й загинули. Червоноармійську дивізію у Чижівському лісі німці бомбили день і ніч, змішавши землю з кров’ю. Скільки там бійців полягло, невідомо. Зате весь рід Базилевських із Стецівки: Василь, Іван, Сергій, Спиридін, Яків — зник безвісти. Так само, як і рід Байдів з Юрківки: Григорій, Дмитро, Петро, Федір 1944 року пропали безвісти, а Іван, тоді ж мобілізований, відразу загинув і похоронений у своєму селі. Поблизу своїх сіл загинули щойно мобілізовані чоловіки й хлопці з Водяників, Чижівки, Рижанівки, Гуляйки та інших сіл.
При визволенні села Заліське (Тальнівщина, 5—6.ІІІ.1944) загинули чоловіки із Черкаського, Смілянського районів та сіл Кіровоградської області, які з ними межують, і тільки один з Алтаю. Корсунська битва завершилася перемогою Радянської армії. Німці свої втрати оприлюднили — 55000 загиблих. Радянських і через 70 років немає. Спочатку неофіційно писали, що загинуло 200000 бійців, потім з’явилася цифра — 500000. За останніми даними червоноармійців у ній нібито загинуло 700000. Наскільки вони достовірні, упевнено не можна сказати. В утаємниченні втрат було зацікавлене верховне керівництво Російської імперії під назвою Радянський Союз, бо тоді її людиновбивча сутність повністю б вилізла, як шило із мішка. За Сталіна давали цифру загиблих у війні 7000000 осіб, за Хрущова — 20000000, за Брежнєва — понад 20000000, за Горбачова — 2728000000. Через те втрати на місцях не відкривалися. Й досі замовчуються.
За період окупації німці знищили 2900 мешканців Тальнівщини. В 1942—1943 роках фашисти вивезли на каторжні роботи до Німеччини й Австрії понад 4700 хлопців та дівчат. У концтаборі на місці щебеневого заводу замордовано до тисячі військовополонених.
У березні 1944 року з району мобілізували чоловіків, яких не взяли у 1941 р., котрі потрапили в оточення, юнаків, які за 959 днів окупації доросли до призовного віку. Багато з них майже відразу зникли безвісти. Ось про що свідчать списки загиблих. 1944 року в боях убито 774 уродженці Тальнівщини, 243 бійці зникли безвісти без зазначення дня і місяця, 2183 червоноармійці із сіл району, які зникли безвісти із зазначенням дати. Разом це складає 2426 воїнівтальнівців. Отак, були люди і не знати де ділися. Наче й не жили! Зникли… Хто ж відповість за ці жертви? Адже людське життя — найвища цінність!
Поглянемо, які були втрати по місяцях. На лютий припадає 115 бійців безвісти зниклих. В цей час ішла жорстока битва під Корсунем, то, можливо, наші земляки там і загинули. У квітні зникло безвісти 163 земляки. Переважно це були щойно мобілізовані. Та найбільше чоловіківтальнівців у складі Радянської армії невідомо де поділися у травні 1944 року — 526!!! У червні зникло ще 232 бійці.
Фронт пішов на захід і південний захід. Мали бути якісь жорстокі бої. УманськоБотошанська (5.03—17.04), ПроскурівськоЧернівецька (4.03—17.04) операції відбулися одночасно. ЛьвівськоСандомирська трохи пізніше — 13 липня29 серпня. ЯсськоКишинівська була блискавичною — з 20 до 29 серпня. Їх вели війська ІІ та ІІІ Українських фронтів, куди переважно й призвано жителів Тальнівщини. Більше в цьому напрямку битв і наступів не було.
Дещо збоку залишилася битва за Крим, який визволяли війська ІV Українського фронту з 8 квітня до 12 травня. Можливо, хоч малоймовірно, кинули наших земляків на південь на здобуття Сапунгори (5.V.) чи на визволення Севастополя (12.V.)? Якщо з цим згодитися і “списати” 526 бійців, які зникли безвісти у травні, на Крим, то де 232 бійці, які не знати де “зникли… безвісти” у червні? 1945 року наших земляків майже за півроку загинуло 549, а зникло безвісти 271.
Відомо одне: їх безжально кинули російські маршали Жуков і Конєв не для визволення, не для перемог, а на знищення ворожим вогнем — гарматне м’ясо. Кажуть: усе можна списати на війну. Але це — один із проявів геноциду проти українців під час війни. Такий мотив був, бо ж не раз згадувались сентенції вищого армійського керівництва: чим більше загине чоловіків у війну, тим менше тюрем треба будувати після війни. Згадаймо також, що Жуков із Берією 22 червня 1944 року підписали наказ про виселення українців із України “после того, как будет собран урожай и сдан государству”.
У роки війни такі втрати уродженців Тальнівщини: 1941 р. — загинуло 93, зникло безвісти 502; 1942 — 204 і 240 відповідно; 1943 — 210 та 224; 1944 — 774 та 2426. Всього у боях загинуло 1830 бійцівтальнівців, а безвісти зникли — 36630.
Над тими, хто вважався зниклим безвісти, до 15 років тяжіло негласне звинувачення у зраді. “А може, він перейшов на службу до німців!?” — відказували родичам загиблих у військкоматах.
Отже, найбільших втрат Україна зазнала саме під час визволення у 1943—1944 роках. Виявляється, визволяли для того, щоб знищити. Коли Радянська армія з її московськокомуністичним керівництвом перейшла кордон України, втрати серед українців відразу зменшилися. Бійців, уродженців із Чорнобаївського району, 1945 року зникли безвісти 198, зі Звенигородського — 257, із Тальнівського — 271.
Гинули і зникали безвісти не просто бійці, солдати, не тільки люди, а чоловіки — носії генетичного коду, етнічної сили нації. І ніяке командування — ні верховне, котре планувало, ні низове, котре здійснювало програму нищення чоловіків за національною ознакою, — за злочинний етноцид не відповіли. Власне, ніхто про це й не говорив і не порушував питання про сплановане нищення народу під час війни.
Чи військові трибунали займуться злочинами проти людяності, вчиненими радянськими воєначальниками проти українського народу у війну? Адже імена їхні відомі. Строку давності тут немає.
