Чому слов’янські з’їзди зігнорували претензії Москви на європейське лідерство

Нотатки на теми призабутих сторінок історії та маніакального нав’язування світу путінським Кремлем міфів про месіанську роль Росії

Віталій АБЛІЦОВ

Закінчення.

Поч. у ч. 18 за 2015 р.

Про що мовчать глашатаї псевдоідей слов’янської єдності

Уважно перегорнемо сторінки історії, що відтіняють події, про які йшлося вище і які допоможуть читачам виразніше усвідомити фальш і лицемірство вчорашніх і нинішніх кремлівських лжеідеологів та горепропагандистів рашизмувеликодержавництва.

Вже на Іму Слов’янському Конгресі, що відбувся у Празі в червні 1848 року, учасники зібрання скептично сприйняли ініціативи представників від Російської імперії. Й це зрозуміло: у ті дні спалахнуло Празьке повстання, що було розгромлене союзниками царської Росії (виступи наступного року Угорщини під гаслами незалежності були жорстоко придушені російськими полками під командуванням полтавця І. Паскевича — наближеного до Миколи І (ката Т. Шевченка).

Ій Слов’янський з’їзд зібрався за ініціативою чеських активістів і був конгресом народів Австрійської імперії (чехів, словаків, українців, хорватів). До Праги прибули також представники інших європейських народів, зокрема, поляки, серби, чорногорці.

Україну представляв 21 делегат. Найвідоміші зпоміж них — І. Борисикевич та О. Заклинський. Завдяки зусиллям першого у Львівському університеті відкрили кафедру української філології. Другий був досвідченим правником, обирався до австрійського парламенту.

Наші делегати домагалися в Празі визнання національної окремішності та права на національну автономію в межах Австрійської імперії, де проживало близько 5 мільйонів українців.

Представник Росії М. Бакунін (знаний анархіст) очолив делегатіврадикалів, котрі відстоювали пропозицію про створення самостійної слов’янської федерації в масштабах Європи, що скептично сприйняли передусім польські делегати (Польща закономірно претендувала на лідерство в європейському слов’янському русі).

Наступальна тактика імперських делегатів викликала загальне несприйняття більшості їхніх ініціатив. Московитиросіяни поводилися так, ніби представники європейських країн забули, зокрема, про долю хорватського священикафілософаенциклопедиста Ю. Крижанича (бл. 1617—1683), котрий 1659 року прибув до Московії з доброю місією: визнаючи ідеї слов’янської єдності на чолі з Москвою, він виступав за унію (об’єднання) католицької та православної церков. Через два роки його звинуватили у пропаганді унії й заслали до Сибіру, де він пробув 16 років.

Північна сатрапія ніколи не знала (не знає й сьогодні!) ні свободи думки, ні плюралізму, ні поваги до Людини та її прав.

Наступний після Празького Слов’янський з’їзд відбувався у Москві та СанктПетербурзі 1867 року. Відчувши “рідні стіни”, російські представники відразу пішли в атаку й запропонували учасникам поважного зібрання визнати ідеї про особливість слов’янського світу й істинність єдиної віри — православ’я (і це тоді, коли значна частина європейських слов’ян були католиками). Ще настирливіше нав’язувалася теза про верховенство Росії як спадкоємиці Візантії (?!) у слов’янському світі, а отже, акцентувалося на важливості, знову ж таки, її об’єднувальної місії.

Усе це зрозуміло, адже московські слов’янофіли відкрито протиставляли православну Росію “хворій”, безвірній Європі (опоненти пропагандистів подібного невігластва — філософипубліцисти П. Чаадаєв та О. Герцен, заперечували російську месіанську роль, за що офіційною владою П.Чаадаєв був оголошений психічно хворим, а О. Герцен потрапив у еміграцію).

Як і сьогодні, настирні русофіли продовжували накидати європейським слов’янофілам російську мову як мову міжнародного спілкування (?!). Неприйнятними були й інші проекти господарів зібрання. Учасників з’їзду в Росії зустріли на високому офіційному рівні, але ця “гостинність” не приспала пильність делегатів, і вони були одностайно “проти” проімперських ініціатив.

Суперечливість і агресивність позицій російських слов’янофілів викликала непорозуміння у ймовірних однодумців і на з’їзді 1868 року (Прага, Вроцлав). Зауважимо, що цей конгрес слов’ян теж був названий Другим (виходить, що МосковськоПетербурзького зібрання ніби й не було або значна частина його делегатів не вважала подію слов’янським конгресом).

Наступні з’їзди взагалі усунули представників Росії з керівних органів слов’янських зібрань, оскільки чеські, польські, сербські та інші слов’янофіли сповідували європейські цінності й виступали винятково за згуртованість і співпрацю заради утворення національних незалежних держав, а не за затято нав’язувану шовіністамирусофілами ідею створення єдиної слов’янської держави — фактично євразійської мегаімперії.

Незважаючи на колективний спротив, представники Росії гнули свою лінію: на Празькому зібранні 1908 року вони запропонували ідеї необхідності слов’янської єдності “заради рівноправства всіх слов’янських народів”, у що не могли повірити ні українці, ні поляки, чиї землі перебували під гнітом Російської імперії — “тюрми народів” (А. де Кюстін).

Цікаво, що, як і сьогодні, російські представники широко використовували методи фінансового заохочення делегатів: наприклад, пропонували створити всеслов’янський банк із центральним відділенням у Москві. “Оспівувалися” також переваги державномитного об’єднання з Росією.

Софійський з’їзд 1910 року, який теж рішуче відкинув набридле російське нав’язування ідеї створення єдиної слов’янської держави з єдиною (зрозуміло ж, російською) мовою, а тепер ще й єдиною церквою, акцентував на македонському питанні (болгари й серби дискутували щодо належності Македонської області). Суперечка передувала братовбивчій міжслов’янській Другій Балканській війні.

Отже, з самого початку європейське слов’янофільство зіткнулося з упертим московськопетербурзьким тиском щодо проросійської “избранности”, але витримало стійку оборону проти імперських зазіхань — більшість слов’янських народів підтримували ідеї Великої Французької революції 1789 року, її гасла “Свобода, рівність, братерство” та бачили майбутнє своїх країн у національній незалежності (до речі, слов’янофілимосковити сформували й сповідували так звану “теорію офіційної народності” — фактично реакціонери протиставили її передовій Європі, задекларувавши фальшиву основу російського життя: “самодержавство, православ’я, народність”. У кріпосницькій, відсталій у економічному, освітньому та культурному відношеннях Росії справді панували самодержавство й православ’я, але ніяких прав у експлуатованого народу не було. Особливо потерпали від імперського гніту так звані “інородці” — народи Кавказу та Середньої Азії і численні “малі народності”, частина яких на сьогодні зовсім зникли з демографічної мапи РФ).

В атмосфері постійного провокованого Москвою протистояння якщо й виникали ідеї про об’єднання, то реалізацію їх прагнули здійснювати без Росії (1918 року існував план створення Центральноєвропейської Федерації, куди повинні були увійти слов’янські держави Міжмор’я — від Балтики до Чорного моря).

Не змогли росіяни перетягти на свій бік і лідерів слов’янських народів.

Український історик М. Грушевський послідовно виступав проти нав’язуваної ідеї російської зверхності, хоча як соціалістфедераліст висловлювався на користь створення у майбутньому федеративної слов’янської держави, до якої могла б увійти на загальних підставах і Росія (не як імперія, а як демократична країна).

Відомий англопольський романісткласик Джозеф Конрад (народився у Бердичеві на Житомирщині) вважав, що “…між Полонізмом і Слов’янізмом не так багато ненависті, скільки повної і незнищенної несумісності”.

Закономірно, що активність слов’янофільських рухів із часом поступово згасла. І Світова війна, громадянські війни, міжнаціональні конфлікти довершили справу. Лише під час ІІ Світової війни кремлівський диктатор Й. Сталін раптом згадав про європейське слов’янство, але хоча й були спроби реанімувати його, слов’янські країни делегували на політичні зустрічі та урочисті зібрання далеко не перших осіб зі складу урядів, парламентів і громадськості. Нині ініціаторами відродження слов’янської єдності виступають винятково політичні маргінали (найчастіше це представники проросійських партійодноденок і лідери зрадницьких “5х колон” — часто загітовані Кремлем авантюристиекстремісти).

Зрозуміло, що останніми краплями терпіння європейських слов’ян щодо московської агресивності й одвічної експансіоністської політики стали, зокрема, введення військ країн Варшавського договору до Чехословаччини 1968 року та запровадження військового стану в Польщі у 1981—1983 роки — все це було здійснено за вказівками та під тиском Москви (і за її неодмінної участі).

Фінальну знищувальну крапку щодо міфу про московитськоросійське “братство” поставив В. Путін, розв’язавши війну проти незалежної України.

х х х

Понад 250 мільйонів людей, котрі зараховують себе до слов’янського світу, безумовно, мають усі можливості жити у мирі та дружбі між собою. Тому вони й бачать своє завтра під рятівною парасолею об’єднаної Європи. І поки Москва нав’язуватиме міжнародному співтовариству просякнуті ненавистю й невіглаством ідеї великодержавництва, махрового русизму, особливої ролі якогось народу, всі її псевдооб’єднувальні проекти зазнаватимуть краху.

Успіхи найрозвиненіших країн, міждержавних об’єднань ґрунтуються передусім на модерних економічних і культурнодуховних ідеях, чим МосковіяРосія похвалитися не може, оскільки за всю свою кількастолітню історію ніколи не входила до кола світових лідерів щодо високого рівня розвитку економіки, технологій, науки, освіти і культури (ВВП США уп’ятеро вищий ВВП Росії, у світовій таблиці щодо загального рейтингу Росія посідає 61 місце).

Причини агресивності путінського Кремля пояснюються передусім одвічною економічною відсталістю північної євразійської імперії, бездуховністю її суспільства, нездатністю її провідників дотримуватися гуманних принципів мирного співіснування.

За всю свою історію від 1721 року (до того північна сатрапія мала угрофінську назву — Московія) Росія не створила демократичним (без застосування зброї) способом жодного міждержавного об’єднання (імперія виникла й непомірно розрослася від Балтики до Тихого океану шляхом кривавих загарбницьких війн і міжнаціональних конфліктів. Разом із тим нинішні путінські кремлівські борзописці переконують світ, що всі євразійські народи тільки й мріяли якнайшвидше потрапити до “тюрми народів” МосковіїРосії, про життя в якій міністр П. Валуєв відгукнувся коротко і ясно: “Сверху блеск, снизу гниль”. І не було, мовляв, ніяких загарбницьких походів ні в Сибір, ні на Кавказ (і сьогодні там триває збройний опір окупантам), ні в Середню Азію. Виходить, що помилявся імператор Микола І, коли прорік: “Россия — государство не торговое и не земледельческое, а военное, и призвание его — быть грозою света”).

Закономірно, що за останнє століття Росія провела без війн лише тридцять років. У громадянських війнах і світових збройних конфліктах за участю Москви загинуло й зазнало тяжких поранень близько 50 мільйонів росіян.