Ігор КРОПИВНИЦЬКИЙ
Минуло 175 років від дня народження Марка Кропивницького. Простий козак, степовик, він виріс у легендарного велетня української культури.
У нашій родині завжди було святе поклоніння перед пам’яттю видатного предка, мого діда Марка Лукича Кропивницького. Моя мати Ольга Марківна Кропивницька і батько, композитор Олексій Рябов, невтомно збирали документи, що засвідчували велич культурницького і громадянського подвигу Марка Кропивницького. І хоч під час революції і Другої світової війни чимало безцінних матеріалів загубилося, все ж із того, що вдалося зберегти, з архівних документів, спогадів численних учнів і соратників діда, а найголовніше — з його творчої спадщини, виростає образ українського патріота.
Усе життя його — це духовний подвиг незвичайної сили, який не можна переоцінити.
Театр Кропивницького був паростком “шекспірівського театру”. Кропивницький створив в Україні професійне театральне лицедійство. Крізь терни, долаючи стіни цензурних заборон, валуєвських циркулярів, театр ніс у маси своє мистецтво, своє покликання естетичного просвітителя.
Що зумовило появу на терені закріпаченої і пригніченої України такого могутнього двигуна духу, як професійний, класичний театр Кропивницького? Які події спонукали Кропивницького до його створення? Як відомо, в ті часи було видано низку указів, що забороняли все українське. Та в цих жахливих умовах царського лихоліття Кропивницький ніколи не втрачав надії, продовжував бурхливу сценічну і драматичну діяльність, виявляв незламність волі і віру.
У 5 років лишився сиротою, пройшов сувору школу життя. Горе народу закарбувалось у пам’яті юнака, що пізніше яскраво відобразилося в його творах. Аматорські спектаклі змалку відволікали від поневірянь і захопили його цілковито. У них юний Марко мріяв показати людству красу мови, пісень, обрядів, чарівну вроду українських людей.
1871 року Кропивницький уперше зіграв на професійній сцені в театрі Чернишова в Одесі роль Стецька у п’єсі “Сватання на Гончарівці”, відтоді Марко Лукич став професійним актором. Він переконався у великій ідейно-виховній силі мистецтва. Казав, що його “точив хробак”, який зветься “світлом і свободою”. Виступи Кропивницького у багатьох трупах, виконання різнохарактерних ролей додали великого досвіду молодому артистові. Набутий досвід допоміг у майбутньому при створенні власної професійної трупи, куди Марко Лукич прийшов артистом-творцем, із досконалою технікою, широкою мистецькою ерудицією і власною культурою актора.
Щоб заснувати новий професійний український театр, був потрібен, по-перше, громадянин, який би розумів значення створеного для народу театру. По-друге, — організатор, який би за тяжких умов царської великодержавної національної політики зумів би не тільки відстоювати і пропагувати національну культуру, а й постійно вливати в неї життєві соки, відкриваючи і виховуючи цілу плеяду талантів. По-третє, потрібен був митець, здатний створити непересічні художні цінності, справжній реформатор акторської гри, режисури, драматургії. Всі ці якості щасливо поєднувалися в особі Кропивницького, якого не випадково називали батьком українського театру, українським Мольєром.
Єлисаветград, 1882 рік. Кропивницький зібрав талановитих аматорів-театралів з усієї країни. Настав день 27 жовтня 1882 року, який тепер справедливо вважають днем заснування українського професійного театру. Заснувавши театр, Кропивницький виплекав у ньому з учнів-аматорів славнозвісних зірок української сцени: М. Заньковецька, Л. Линицька, М. Садовський, А. Маркова, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, Г. Затиркевич, які стали душею першої української трупи і прославили її на всю Україну і Росію. Почалось із успішних гастролей у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові, Новочеркаську, Ростові-на-Дону. А далі тріумфальні гастролі в Москві і Петербурзі, всією Росією, Молдовою, Польщею, Литвою, Білоруссю, Грузією, Азербайджаном…
Театр, створений Кропивницьким, був на той час основним джерелом культурного життя уярмленої нації, єдиною просвітницькою силою, що дало неабиякий поштовх не лише для подальшого розвитку української культури, а мало неоціненне суспільно-політичне значення, стало однією з важливих духовних підвалин, на яких через багато десятиліть потому було побудовану незалежну Українську державу.
Головна заслуга Кропивницького в тому, що він, відчуваючи загрозу знищення українського народу як етносу, своїм палким словом намагався розбудити національну свідомість українців, закликав їх до збереження рідної мови й культури, замислитись над її трагічним сучасним із надією на краще майбутнє.
Як свідчить історія, театр Кропивницького був смолоскипом непокори валуєвщині, пізніше радянщині, яка не посміла задушити театральну справу в Україні. У цьому революційна місія подвигу Кропивницького. Він не лише заклав фундамент театру, а й зробив його зброєю виховання громадянства на найкращих зразках національної драматургії.
Вистави театру корифеїв у Петербурзі — то була презентація української культури. Вони викликали гарячі симпатії демократичного російського глядача і набули гучної слави. Тогочасна російська преса зазначала, що українці під режисурою Кропивницького на багато років випередили Художній театр Станіславського.
Невтомну подвижницьку діяльність Кропивницького, його відвагу в боротьбі за національну культуру дуже цінували визначні діячі культури і мистецтва Л. Толстой, П. Чайковський, К. Станіславський, М. Савіна, В. Сасов, А.Чехов. Великий російський художник Ілля Рєпін зобразив Марка Лукича керманичем козацького човна, який пливе серед хвиль розбурханого моря — як символ складного та тернистого шляху, що випав на долю митця. Драматургія Кропивницького була тісно пов’язана з фольклором, із найкращими зразками української класичної літератури, зокрема з творчістю І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, М. Гоголя. У ній відчутні також традиції світових майстрів слова — В. Шекспіра, Ж. Б. Мольєра, О. де Бальзака, О. Грибоєдова, О. Островського, Л. Толстого, М. Некрасова. Загалом Кропивницький написав понад 40 п’єс. “Дай серцю волю, заведе в неволю”, “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, “Глитай, або ж павук”, “По ревізії”, “Замулені джерела”, “Дві сім’ї”, “Скрутна доба” та ін.
Творча і громадська діяльність Кропивницького позначена високим ідеалом моральності й патріотизму. Митець переймався трагічною долею свого народу, вбачаючи в ній історичну несправедливість і кривду: “В Україні моїй милій і далі нема ні школи народної, ні журналів, і далі українську мову висміюють, не визнають, намагаються знищити… За віщо це? Невже за те, що предки наші встелили кістьми і полили своєю кров’ю той край, який називається благословенним і благодатним і який приєднався до спорідненого народу, як рівний до рівного? Образливо, боляче, тяжко! Несила більше терпіти гніт глуму, ганьбу поневолення духовного і морального, мовчати перед брутальним зневаженням людських прав, елементарної справедливості. Простій людині важко засвоїти світло знань, якщо їй не буде дозволено читати і писати мовою, якою вона говорить з дитинства. Пора зрівняти українське слово в усіх правах з російським, бо тільки рідна мова, не обмежена цензурою, дає можливість застосувати пригноблені сили з користю і успіхом на благо рідної Вітчизни”.
З ім’ям Кропивницького пов’язане перше публічне виконання присвяченої йому композитором Данилом Крижанівським пісні на слова Шевченка “Реве та стогне Дніпр широкий”.
Мій дядько Володимир Маркович розповідав мені, як дід мій захоплював публіку вже своєю появою, силою своєї козацької вдачі. Чудовий голос, виразна дикція, велична постать — він був на сцені і в житті великим гумористом, умів відтворювати яскраві життєві типи і жести, інтонації голосу персонажів. Він добре знав умови сцени і володів засобами, якими можна тримати глядача в постійному напруженні. Був актором стихійного темпераменту і величезного аналітичного розуму. А в житті Марко Лукич був лагідної вдачі, повний оптимізму і бурхливої енергії, привітний до кожного. З розповідей матері пам’ятаю, що дід мій часто поступався своїм гонораром тим численним аматорським трупам, де виступав, залюбки приймав на своєму хуторі Затишок діячів культури і дозволяв їм жити там роками. Довгий час у нього жили родичі Тараса Шевченка, побратим композитор Микола Лисенко, часто гостювали художники, актори, науковці. Хутір його був тоді справжнім осередком культурного життя Слобожанщини.
Коли він помер, про нього писали: “Вмер не тільки великий артист, що володів чарівним даром, вмер національний письменник, геніальний діяч тієї доби, коли бути національним діячем не багато хто наважувався, коли так легко було зректись страждань свого народу. Він не зрікся, бо любив Україну всім серцем, любив театр, який створив, і все життя поклав на вівтар високого мистецтва. Він був заступником України, носій національної ідеї, невтомний борець за неї. Найтемніших реакційних днів, серед гонитви на все самобутнє, він популяризував, проповідував Україну, її побут, її риси, її історію, чудову, гнучку і мелодійну мову. Це була патріотична справа і Марко Лукич залишився вірний їй на все життя”.
Кропивницький — наша гордість, символ українства. Тож піднімімо ім’я великого сина України на п’єдестал невмирущої шани і слави! Перейменуємо на його честь місто Кіровоград на Марко Кропивницький.
Блажен народ, що мав
такого сина,
Там, де його терниста
путь ішла,
З нових квіток і колосків звила
Вінець йому безсмертний
рідна Україна.
(М. Рильський )
