Олександр Мельник,
автор проекту, куратор всеукраїнської антивоєнної миротворчої виставки
Тисячоліттями “людина розумна”, страждаючи із віку в вік від дедалі жорстокіших воєн, мріяла про мир. Мислителі писали трактати навіть про вічний мир. Але їхні висновки не лишали надії: війни були, є та будуть, вони в природі людини, війна — її природний стан. Тому було зроблено, знову-таки, “природний” висновок: “Хочеш миру — готуйся до війни!” І далі тривала безкінечна безумна гонка озброєнь, яка привела до можливості повного самознищення людства. Адже існуючих нині запасів атомної зброї вистачить, щоб знищити всіх людей на Землі не раз, а навіть декілька разів. Тобто здійснити ще й “контрольний постріл”, аби не сумніватись, що на цій планеті вже не виживе жодна людська душа.
Передбачаючи це, Альфред Нобель написав: “Коли однієї миті люди зрозуміють, що можуть знищити одне одного, вони припинять протистояння і війни”.
До останнього часу здавалося, що це трапилося. Зажевріла надія — люди нарешті схаменуться і зупиняться над прірвою самознищення. Адже зусиллями міжнародного співтовариства на чолі з ООН вдавалося більш-менш успішно погасити, чи хоч пригасити — не дати розгорітися спалахам агресії, що спорадично займалися в різних куточках планети. Здавалося, світ нарешті, об’єднавши зусилля всіх народів, ухвалив закони, підписав угоди, меморандуми, що повинні були гарантувати мир і недоторканність кордонів кожної країни, до найменшої, найнезахищенішої.
Та знову людську надію нищать.
Підступний, хижий, ненаситний двоголовий мутант знову прагне людської крові. Йому її завжди мало. Здається, уже давно мав би захлинутися в крові нищених ним народів від Балтики до Тихого океану, від Чорного моря до Білого — десятки, чи й сотні народів і народностей у муках згинули назавжди в його безмірному імперському череві. Уже навіть у судомах напіврозпаду, у передчутті повного розвалу, не хоче відпустити своїх жертв. Тільки з їхньої крові він може черпати сили, без неї він неминуче зачахне і його, здавалось би, могутнє, а насправді абсурдно, хворобливо розбухле тіло в безсиллі розпадеться. Бо такі закони природи і суспільства — усе народжується і виростає, щоб урешті розпастися.
Скільки імперій виникало в цьому світі — Олександра Македонського, Римська, Візантійська, Чингісхана, Австро-Угорська, Британська, Російська… До яких неймовірних розмірів вони розростались, якими нездоланно-могутніми здавались. І всі закономірно розпалися.
Тож мудрій людині годилося б подивитися на цей процес саме як на закономірний, бо тільки геть одурілий від шовінізму імперіаліст може назвати його “найбільшою геополітичною катастрофою століття” і ціною безлічі людських бід, мук, страждань, смертей намагатися реанімувати приречену на безславний, ганебний кінець “імперію зла”.
Із хворобливого бажання кремлівського, вже не серійного, а багатосерійного убивці, знову гинуть найкращі діти України, боронячи свої родини, свій народ, усю Землю від ненажерливого людоїда. Дикун, що тримає в руках уже не кам’яну сокиру, а атомну бомбу, все одно залишається дикуном, хоч вихваляється, що може спалити світ на атомний попіл. Його, безумного, не зупинить ніяка “глибока стурбованість”, ніякі санкції.
То що ж тоді робити? На що надіятися?
Митцям здавна не давали спокою ці питання. Наша виставка розкриває всю складність, глибинність, закоріненість у людській психології, у прадавній історії проблеми війни і миру, ненависті і любові, жорстокості і людяності…
Ця тема проходить і через усю мою творчість. Ще 2001 року я провів персональну антивоєнну виставку “Надія” у Галереї мистецтв Києво-Могилянської академії. Чимало творів, що на ній експонувались, зокрема й полотно “Надія”, яке дало назву всьому проекту, виставив і на цій, уже всеукраїнській, виставці. Спеціально до неї написав картину “Пробудження”: первісна людина з кам’яною бойовою сокирою прокидається в хаосі того озброєння, яке вона — “людина розумна” протягом тисячоліть творила заради знищення собі подібних. Це ніби продовження теми офорта Франциска Гойї “Сон розуму породжує чудовиськ”. Але створені уявою Гойї химери не йдуть у жодне порівняння зі страхіттям жахливої людиновбивчої зброї, створеної самими людьми і спрямованої на знищення людей же, тобто на самознищення. Та зброя твориться від появи гомосапієнс, із початку історії людства і до сьогодні. Тобто, розум “людини розумної” від її народження так і не прокидався і досі перебуває в безпробудному сні, бо якби нарешті прокинувся, перестав би “породжувати чудовиськ”.
Анатолій Кущ прослідковує проблему від дохристиянських часів через іпостасі язичницьких божеств: “Карна”, “Ния”, “Желя” аж до наших днів: “Україна — 2014”. Надзвичайно суголосне сьогоденню полотно Веніаміна Кушніра “Скерцо. Зґвалтована Україна”, написане ще у 1970—1979 роках. Бойовий розвідник Другої світової Іван-Валентин Задорожний залишив нам і сумне полотно про наслідки війни: “Садкам цвісти”, і напутнє: “Сину, збагати світ”, і віру в уселюдське братерство: “Вселенська вечеря”.
Ми художники. Наша зброя — мистецтво. Воно не автомат і не гармата. Наша зброя не вбиває, а лише пробуджує. Мистецтво — наш дзвін, яким ми відчайдушно намагаємося пробудити сонних — байдужих до чужого болю, до майбутнього свого і вселюдського.
Ми показуємо справжнє обличчя шовініста-людиноненависника (Наталя Мелесь “Той, що прийшов з мечем”), обличчя зла (Ганна Фурс “7 смертних гріхів. Гнів”), щоб світ, нарешті прокинувшись, розплющивши очі. І вжахнувся потворі…
Ми показуємо і красу нашої землі, її мирних людей, що прийшли у цей білий світ, щоб натхненно працювати, кохати, народжувати і ростити дітей, а якщо треба — усе це захищати.
Ми, солдати духовності, звертаємося до солдата-завойовника:
Оглянься!
Всі ми на цій землі —
одна родина.
Весь рід людський —
твоя рідня,
якщо ти людина!
Наша надія бути почутими — мізерна. Але нагадаю слова Іммануїла Канта — прислухаймось: “Людський розум говорить нам, що вічний мир неможливий, але ми повинні працювати на його встановлення так, ніби знаємо, що це можливо”.
Тому ми й працюємо, щоб безнадія не здолала Надію.
