Маргарита ДОВГАНЬ
Ці нотатки-враження присвячую пам’яті світлого мого друга Миколи Плахотнюка, лікаря, правозахисника, який стоїчно пройшов більшовицькі концтабори і психушки для політв’язнів, а, вийшовши на волю, вже у незалежній Україні 18 років (разом із Н. Світличною) боровся з чинушами від влади за створення Музею шістдесятників, який нарешті відкрився 22 серпня 2012 року. І його організатор став першим директором Музею. І взірцевим директором!
…Коли бесідувала з п. Миколою в лікарні у Феофанії востаннє, за 10 днів до Його відходу (в кінці січня 2015 р.), Микола і тоді думав про Україну, про Музей і просив мене: “Пиши, записуй все, чому є свідком, учасником, до чого причетна, що знаєш. Нам потрібні документи нашої історії!” І ці Його слова запали мені в душу.
Розумію, мої тексти дуже скромні. Одне знаю — вони живі. Це спостереження, думки однієї людини. Хтось, мабуть, здивується, що суперстарша особа (мені — 85 р.) ходить до шпиталю. Не дивуйте. Я дитиною тяжко пережила Другу світову війну. У 1944 р. в Києві на Мільйонному провулку, коло хати, куди ми приїхали з евакуації, був шпиталь… винятково для безруких і безногих солдатів. І ми, діти, допомагали медсестрам доглядати тих нещасних людей, годували їх кашами, супами. Щодня дізнавалися, що вмирали наші Олеги, Васі… А потім щезли всі…
…Коли тепер зловорожа кремлівська сила намагається нищити моїх дітей і внуків, мені це ой як болить! Тому, коли тільки можу, йду з клумаками й Любов’ю в серці до своїх захисників — дітей і внуків. Йду до Київського військового шпиталю…
Повсталий із вогню
Було це на початку літа 2014 р. Вкотре прийшла до шпиталю. Заходжу до 4-ї палати на другому поверсі відділу “Гнійна хірургія”, бачу — справа на спеціальному підвищеному ліжку лежить людина-мумія: з ніг до голови замотаний бинтами чоловік; лише очі видно, але якісь вони нерухомі. Аж млосно стало. І сумна грішна думка: не виживе такий бідака. А в коридорі — тривожні розмови: де стільки шкіри взяти?.. Вся змучена дружина його тут — Оксана. Збираються перевозити воїна до Київського опікового центру.
…Минули місяці й місяці. І ось вкотре зібралася до шпиталю, трохи грошенят є, шоколаду, чаю купила, прихопила сучасний бестселер В. Шкляра “Маруся” — придивлюся, хто читатиме — тому й подарую. А головне — маю безцензурні нововидані “Кобзарі”. Сьогодні ж день народження Тараса! Питаю зустрічну, вже давно знайому медсестру (всі вони тут, і лікарі, і сестри — герої!): до кого варто зайти, хто допомоги моральної, а трохи й матеріальної потребує? — Ось сюди зайдіть! На палату зліва показує. Стукаю. Чую сильний, бадьорий чоловічий голос: “Заходьте!” Заходжу… і… трохи не вклякла. Очам своїм спершу не вірю, сльози і радість — все одразу! “Сергію!!!” — “Я!” — каже. Очі його — живі, усміхаються. Сам стоїть переді мною на свій повний високий зріст, випромінює радість життя! Тільки обличчя, руки (він у майці з короткими рукавами) всі з латок. Деякі аж прозорі, натягнуті, деякі дебелуваті, шви видно, де-не-де щось вологе проступає, на руках під тонкими латками зі шкіри, здається, аж м’язи, судини видно. Але, попри цю нову оболонку, відчуваю воістину повсталу з вогню й попелу, відроджену Людину — така життєдайна оптимістична сила в його погляді, такий він весь стрункий і сильний поставою своєю, і голос — повний життя!
Той мужній воїн — Сергій Бабський, якого колись побачила лежачого, замотаного бинтами…
На фронт Сергій пішов добровольцем. 13 червня 2014 р. як командир взводу на БТРі. І супроводжував пересування техніки. Їхали під Слов’янськом. Раптом з бандитської засідки грохнув гранатомет. Машина загорілася. Сергій із болем сказав, що його водій 20-літній хлопчик Саша Голяченко згорів… Вічна пам’ять тому юнакові! Дивом з пекельного вогню вирвався живим Сергій. У харківському шпиталі лікарі витягли його буквально з того світу. Потім — київський шпиталь, Опіковий центр. Мужність, витривалість воїна і героїзм лікарів поставили Сергія на ноги. Після того була Америка. Українці з Штату Огайо своїм коштом продовжили реабілітацію — лікування у поважній лікарні м. Клівленда…
І ось ми знов зустрілися. Через півроку. В день народження Тараса Шевченка. Тоді ми розмовляли коротко і лише очима. Сьогодні переді мною був сильний, здоровий, оптимістичний чоловік. По теплій бесіді ми сфотографувалися на згадку. Сергійко ніжно тулив до себе Шевченків “Кобзар”…
Сергійко Бабський родом із Коростеня, де граніт добувають. Щось є в ньому від надійної і моцної тої земної породи. За освітою — гірничий інженер. Має двійко синів — Дмитра і Олександра. Їм тепер 10 і 3 рочки. Живуть на Грушевського, 28 у 12 квартирі. Зателефонувала я дальнім родичам до Коростеня, щоби навідали родину Героя.
Дай Боже, аби швидше припинився вогонь тої клятої війни. Дай Боже, аби повсталого з її пекла Сергія Бабського родина була щасливою в усьому й взірцевою для інших. Слава Тобі, Сергійку! І дяка особлива Твоїй дружині Оксані, яка стоїчно перенесла всі муки і є Тобі надійною вірною Подругою.
P. S. На початку квітня 2015 р. у Києві в Музеї шістдесятників була зустріч з учасниками АТО. Я зателефонувала Сергійкові додому, до Коростеня. І яка ж була радісінька, коли Він погодився приїхати на цю зустріч, де молодь і старші люди — шістдесятники, які ще є серед живих і в змозі рухатись, привітали учасників АТО. Звучала тема єднання поколінь у боротьбі за свободу України. Різні були виступи — тривожні і суперкритичні. Говорили воїни і про випадки пияцта і зрадництва. І як же розвиднілося на душі, коли Сергій Бабський, який найбільше, може, постраждав на фронті, сказав: “Я у своєму взводі був впевнений і в спину мені ніхто б не стріляв…” Подумалось тоді, що у фактично новостворюваній армії і від авторитету командира багато чого залежить. Слава командиру взводу Сергію Бабському! І дай Боже йому повернутись до праці на рідному підприємстві, де дотепер зберігають його робоче місце.
А ще на зустрічі ми дізналися, що за мужність при захисті Незалежності України Сергію Бабському вручено орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
5.ІІІ.2015 р.
Антон Воленко — лінгвіст
Пам’ятається літній день. Заходжу до 7-ї палати Київського шпиталю корпусу “Гнійна хірургія”. Повнісінько поранених. Свіженьких, так би мовити. Над усіма підноситься сидяча постать з піднятою правою рукою, закутою у громіздкий апарат Єлізарова. Постать солдата АТО, хлопця з Запоріжжя Антона Воленка. Уламки залізні повиймали з усього зболеного тіла. А з рукою — біда. Сказали, що навряд чи буде працювати.
…Через певний час приходжу знов. І, о радість! Антон показує мені самі-самісінькі кінчики пальчиків, які стирчать із залізної конструкції… Вони ледь-ледь, але — ворушаться!
Про перемогу Антона над бідою вже знають усі, обговорюють цю радість родичі, дружини солдатів у коридорі — своєрідному цілодобовому клубі всіх, хто допомагає солдатам вийти з біди.
…Бесідую з Антоном. Питаю, ким хоче бути. І чую впевнену відповідь: лінгвістом! Уявляєте, як це мене, гуманітарія, порадувало?! Всі хочуть на юристів, економістів вчитися. А він — на лінгвіста, на мовника!
Скоро його переводять до Ірпеня. Я телефоную до Києво-Могилянської Академії — прошу звернути увагу на цього хлопця, допомогти йому стати лінгвістом. Через кілька днів із Могилянки до нього в Ірпінь приїхала ціла депутація — викладачі, студенти. Вірю — він буде лінгвістом.
Уже маю для нього книжки: “Українське слово для всіх і кожного” Олександра Пономаріва, твори Євгена Сверстюка… З Академії також привезли книги — аби готувався!..
Згадую: “Спочатку було Слово!”, “Я на сторожі коло їх поставлю Слово!” І буде Антон Воленко, який пройшов через великі страждання, захищати, підносити Слово Правди і Волі.
6.ІІІ. 2015 р.
Наш Сергійко Ільницький
Господи! Це було вже давненько. Прийшли з онукою до шпиталю. Я ще в коридорі. Стефанія пішла до 7-ї палати корпусу “Гнійна хірургія”. А там… Скоро виходить сама не своя. Там щойно вмощували на ліжко новенького з фронту. Без ноги хлопець. Сильний біль. Коло нього — лікарі, сестри, рідня, та він, молодесенький, нічого й нікого не бачить. Йому болить!..
Сергійкові 19 років. Після школи йде добровольцем на фронт захищати Україну від споконвічного ворога, який зовсім знахабнів! У ніч з 11 на 12 липня був бій під Луганськом у Зеленопіллі. І там сталося лихо.
…Сергійко — у Київському шпиталі. Навпроти на ліжку з такою ж бідою дуже сумний, нестерпно-худий Роман Федорів з села на Волині. (З’ясувалося згодом, що у нього до всього ще була хвороба Боткіна. Довго лікували, але успішно). Я згадала й Романа, бо все навертала оптимістичного сильного духом Сергійка дружити, частіше спілкуватися, а коли стали на милиці — ходити з Романом. І так сталося. Вони подружилися. І Роман під впливом Сергійка став сильнішим духом.
А моя Стефця, як у творчих мандрах, то телефонуючи, питає: “Як там наш Сергійко, як Роман?”
— Сергійко признався, що мріяв учитись на юриста. Його подружка, ніжне кохання ще зі школи, Оксанка, хоч уже студентка, та взяла відпустку і теж біля Сергійка. Спрямувала її до університету з добрим Сергійковим атестатом зрілості, з документами зі шпиталю. А через три дні — до Сергійка в палату заходжу з книжками з української історії, з юриспруденції, а коло нього — ціла депутація з університету ім. Шевченка!
Один поважний чоловік допитується й дивується: це Ви, проста пенсіонерка, ото на свої гроші книжок хлопцеві накупили?! Кажу: то не просто хлопець, то мій і наш захисник від страшного агресора, а щодо грошей на книги, то — я ж не п’ю горілки, не курю, от і зекономила — жартую…
А дні пливуть. Лікарі там подвижники. Інколи й дні і ночі — в операційній без передиху. Сергійко лягав разів сім на операційний стіл. І так майже всі. Тут дуже тяжкі поранені.
Побував у нас його тато Олександр, енергійний, благородної поведінки, сильний чоловік — відчувається в ньому дух батька, який родом із Карпат. Бував і брат Сергійка — юрист. Також сильна духом людина. Може, він спрямував Сергійка на юриспруденцію?
А мама Сергійка — мініатюрна, дуже молода і також сильна людина. Валічка на моє запитання, хто вона за національністю (була на цю тему розмова) гордо сказала: “Я — марійка”. І стрепенулося моє серце: у війну (Другу світову) я, малим дівчиськом, була евакуйована до Марійської АРСР на Волзі. І чарівні марійські жінки в національному одязі, яких я бачила тільки на базарі, справили на мене велике враження. В зросійщеному місті Козмодем’янську, де ми жили, їх не було. Лише приїжджі, на базарі. І ось раптом, через більш як 70 років, я в Києві у шпиталі зустрічаю прекрасну марійську жіночку — маму українського воїна-героя! Тема для філософського роздуму.
А тим часом я щойно телефонувала Валі. Син Сергійко плаває у басейні (м. Баштанка, Первомайський р-н Миколаївської обл. — там живуть Ільницькі). Має запрошення на продовження реабілітації, оздоровлення до Австрії. І Роман з ним їде! А ще, — сказала мама, — з університету телефонували: на час перебування в Австрії дадуть відпустку. Хвилюється лише мама, що поки не дуже вчиться. Стільки емоцій і напруги всілякої, що не зосередився поки належно на навчанні. А ще радісно сповістила, що Сергійкові і Роману, ще кільком хлопцям київські волонтери автомобілі подарували.
(З приводу навчання я часто думаю: поранені, фізично скалічені зовсім молоді хлопці дуже потребують активного їх спрямування на навчання, на здобуття серйозних професій. Спокуси простішого, якоюсь мірою легшого життя, дуже небезпечні…).
Машина — це прекрасно. Але якщо якась бабуся принесе пораненому онукові яблучко і 100 г халви в кульочку — це теж прекрасно!
Народна доріжка до наших поранених дітей у київський шпиталь воістину не заростає: то поодинокі люди несуть, хто що може, то, наприклад, красуні-старшокласниці з величезними пакетами фруктів “штурмують” шпиталь, то біля корпуса зібралися з пакунками ліків і харчів представники якоїсь церкви, то діти малі з учителькою несуть свої мистецькі шедеври, якими прикрашені всі стіни в палатах… Летять дні…
…А Сергійко вже зробив Оксані пропозицію руки і серця. І вона не відмовилася. З чарівною зачіскою, усміхнена зустрічає мене й демонструє обручку на пальчику…
Життя утверджується.
Ніч з 10 на 11 березня 2015 р.
Лист Василю Стуженку до Польщі
Васильку, Ти тепер у Польщі. Тут, в Україні, наші майстри разом з німецькими зробили Тобі протез ноги. А ось із протезом руки — складнощі виникли. Побратими-поляки запропонували свою допомогу. Вчора дізналася, що Ти у Польщі. І ось не спиться — думаю про Тебе, славний правнук, моє рідне дитя, мій світлий воїн. Такий юний і добровольцем пішов захищати Україну від страшної путінської навали.
Згадую, як уперше Тебе завезли до 7-ї палати, куди ми з онукою Стефанкою саме в той час прийшли провідати Сергійка Ільницького та Романа Федоріва. Ти лежав нерухомо на ношах, без руки й ноги, а за ношами із болем, відчаєм, жахом в очах йшли на ногах, що підкошувалися, твоя красива мама й тато.
…Час минав. Бачила, як ти намагався щось написати лівою рукою, бо правої не стало, і не дозволяв мамі Тобі допомогти. Сам! Як поступово в Твоїх очах з’явилося світло повернення до життя, як Ти вчився самостійно сісти у візочок. Між тим численні операції, чистки, болі. А потім… потім було таке: як заходиш на територію шпиталю і бачиш — майорить, рухається над доріжками шпитального парку жовто-блакитний прапор — знаєш, то Василь Стуженко на прогулянку виїхав! Ти не виїжджав з палати, поки не закріпиш на спинці візка наш прапор!
Як піддамся якимсь сумним думкам, одразу Тебе згадую і прапор, який майорить над Твоєю голівонькою! Згадаю і — де й сила взялася до дії, до життя. Такий Ти, Васильку, добрий чаклун. Велика дяка Тобі, що захистив нас од лютого ворога. Велика дяка Твоїм батькам пп. Олені й Василю, Твоєму рідному Кривому Рогу. Там живе мій добрий товариш Микола Іванович Коробко, не байдужа, патріотична людина! Потелефонувала йому, коли Ти поїхав додому, аби знали і пишалися криворіжці своїм героєм…
На шляху до повної реабілітації ще чимало часу, чимало болей, переживань, звикання. Та знаю: Ти подолаєш лихо. Ти сильний, вольовий. Недавно послала Тобі бандерольку. Вірю, що дійшла. В ній — оформлена в рамці під склом фотографія скульптурного портрета Твого тезки великого українського поета Василя Стуса, який був нашим другом. Цей портрет роботи мого чоловіка скульптора Бориса Довганя. Він виконаний в чавуні і є тепер окрасою Національного художнього музею України. Не тільки іменами ви схожі, а й мужністю й силою характеру.
Хай цей портрет буде Твоїм Оберегом. Хай береже Тебе Бог! Слава Тобі, Васильку, і смерть ворогам!
Дякую. Вірю. Люблю.
Скоріш набирайся сил.
Вже світає… 85-літня бабуся твоя київська Маргарита таки приляже трохи…
12.ІІІ.2015 р., четвер
Олексій, Юрко, Сергій
Сьогодні вранці по радіо почула в новинах, що Кремлівський садист уже 5-й день не виходить на люди. Щоб уже й ніколи, щоби… Подумала я. Ненависть — гріх. Та Бог усе бачить і знає, що кому пробачити, а кому — ні!
Зі мною ранком у день народження Шевченка був Бог на подвір’ячку Київського військового шпиталю й побачив зовсім юного Олексія у візочку, без обох ніг і без руки, з трагічною відсутністю в очах!
Коло нього — тато. Намагається бути усміхненим, ясним, ніби нічого не сталося. Нарешті зустріли маму з торбами. Й розгортає тато той візок в напрямку корпусу травматології, де він приписаний. Душа моя рветься до тої дитини і руки хочеться до нього простягнути, забрати бодай частку його болю. Стримую себе, усміхаюся і простягаю йому “Кобзар” Шевченка. Він узяв його своєю єдиною рукою, обдивився, ніби погладив очима, й каже мені: “Я вже, мабуть, нічого читати не буду, подаруйте комусь здоровішому…” Страшно. Закам’яніла. Цей серйозний, інтелектуальний хлопець ще там, у пеклі Дебальцівської бійні. Душа й серце, й розум ще затьмарені жахом пережитого…
…Помалу візок з Олексієм забирає сонячна доріжка, яка веде до відділення травматології. Я, помахуючи йому рукою, думаю: ще ми з Тобою, Олексію, й з Шевченком зустрінемося!
Я ще прийду. Знайду Олексія в тій травматології, де віднедавна, після Дебальцівського пекла, багато таких майже дітей… А поки йду до “Гнійної хірургії”… Йду до 22-літнього воїна-добровольця Юрка Артьомова. Руки, ноги його напхані залізом. Операція за операцією. Високу температуру ніяк не збити. Пробують різні антибіотики. Медсестра на столику коло пораненого написала на папірчику, які Юркові потрібні ліки, що полегшують негативний вплив на печінку, шлунок. От і купила цих препаратів (а ще деяким людям у нашому домі сказала) та й прийшла з ними до Юрка… Іронія — путінські фашистюги покалічили хлопця при захисті… міста Щастя на Луганщині. Нещасне те щастя. І взагалі якась штучна совкова назва.
Отже, заходжу до палати, а там — весело! Коло ліжка Юрка зовсім молоденька мама його спускає з ручок на землю крихітну Юркову сестричку-щебетунку, на ліжку коло нього сидить один із молодших братів, серйозний хлопчина, студент комерційного коледжу. Ще двоє братів удома. Не змогли приїхати. Багатодітна, дуже скромних достатків, родина Юрка живе у Вишгороді, славному історичному місті на Київщині. Я вже йти з палати збираюся, а тут на порозі й тато, голова родини, з’являється. Щирість і якусь потужну життєдайність випромінює цей робочий чоловік. І всі вони згуртувалися, наввипередки щебечуть із сином…
Тихенько виходжу. Впевнена — тут все буде добре.
Сергій Дятел
Іду до інших. Тут у мене ще є друзяки. 29-літній Сергій Дятел з Миронівки під Києвом. Сильний духом чоловік. Він тут після полону. Кульові поранення. Вже кілька операцій переніс цей воїн 72-ї окремої механізованої бригади. Було важко. А тепер вже сяє назустріч, як заходиш до палати. Особливо коли розпитуєш про трирічного синочка Романа. Малесенькому сину Героя подарувала скромну бібліотечку українських книжок. Маленький Романочку, мене вже не буде на землі, Тато твій буде солідним, поважним чоловіком, а Ти — активно вступатимеш у життя. Дай Боже Тобі ніколи не забути подвиг Твого Тата і його побратимів, які в критичну годину захистили нас від жорстокого ворога. Люби свою Україну і пам’ятай Шевченкове:
“Діла добрих обновляться,
Діла злих загинуть”.
2 есеї на кавказьку тему
Скорботні постаті
Тема історії Кавказу й України — особлива. Спільний ворог нашої Свободи об’єднав нас, навчив розуміти одні одних і спільно захищатися вже багато століть від російсько-імперської невситимої агресії, геній Шевченко зрозумів, як ніхто, цю спільність. В історичні документи книги, в підручники ввійде образ Сергія Нігояна, який на українських барикадах, такий чистий і такий юний, натхненно читав Шевченкове
Борітеся — поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая.
Цей юнак трагічно загинув від куль беркутівців 22 січня саме в День злуки.
Я й тепер, уже рік по тому, не можу змиритися з тим, що Сергійко Нігоян, вірменський хлопець, не з нами, а там, у світах далеких! Народжений він в українському селі на Дніпропетровщині, куди давно втекли від московської агресії на Кавказі батьки Сергія.
У річницю поминання Небесної Сотні ми з друзями повільно йшли Інститутською вулицею, вклоняючись Героям. Із пам’яті ніколи не відійдуть скорботні постаті грузинських жінок, яких я побачила біля портретів своїх чоловіків… Жінки щойно приїхали до Києва, де їхні чоловіки захищали нашу Свободу. Разом із Ніно та Ією ми схилили голови перед портретами їхніх чоловіків — Героїв Небесної Сотні Зураба Хурція й Давида Кіпіані, які віддали життя за Україну. Зураб, від’їжджаючи до Києва на Майдан, сказав коханій дружині: “Коли у нас була біда, українці їхали до нас, аби допомогти захистити нашу свободу. Тепер той же ворог хоче зруйнувати Україну, то мушу їхати допомогти українцям відстояти незалежність”…
Як з картини Піросмані
Дні летять. Якось чую по радіо ім’я тяжкопораненого воїна АТО Іраклія Чехаї. Йду до шпиталю. В хірургії сидить на стільчику при виході з палати… хлопець, зовсім юний. Величезні сумовиті очі підняв на прибулу. Тільки й встигла подумати: “Як з картини Піросмані зійшов!” У той момент два здорові хлопці зайшли, підняли бережно під руки Іраклія й вивели з палати. Тоді лише побачила на нозі його важку залізну конструкцію… А хлопець щез. Молода жінка екзотичної зовнішності пояснює мені: його забрали у приватну стоматологію зуби полікувати. Жіночка ця — волонтерка. Я подумала, що вона теж грузинка. Сміється й каже: “Ні, я українка з Криму. Але в роду у мене були греки. Звідси й екзотика”. Ще додає: “Ми — біженці. Чоловік знайшов роботу, а я прийшла сюди допомагати пораненим”. Світла душа!
І таких помічних душ море у шпиталі. Розповіла про Іраклія (Іраклій — це у грузинському звучанні — знаменитий грецький герой Геракл). Коли розпадалася гігантська московська імперія — СРСР — совєти рясно проливали грузинську кров у Грузії. І втекла мама Тамула Чехаї з крихітним сином до України. Притулилися десь під Києвом. Син виріс в Україні. Став студентом Університету ім. Драгоманова. А тут — знов москаль! І, вгамовуючи сльози мами Тамули, пішов київський студент захищати свою другу батьківщину від того ж ворога…
…Поки нога в апараті Єлізарова, дозволили хлопцю бути вдома.
Рідня й друзі допомогли зняти хату недалеко від шпиталю. Три кулі всадили гади близько одна від одної… Була я у Чехії з гостинцями, а головне, принесла портрет юної Лесі Українки у віночку, в народному строї. Подумала — буде хлопцеві талісман. Як побачили — розчулилися, розплакалися й мама й дід Джоні, який щойно прилетів із Тбілісі. Син повісив портрет на видному місці. Знають Лесю. Знають, що останній подих велика українка зробила в Сурамі. Я розчулена — Іраклій бездоганно говорить українською мовою, й бездоганно (у свої 22 роки!) знає англійську! Приклад для багатьох… А родом він із Сванетії. З гір. Як сам сказав мені: “Ми — рідня гуцулам”.
Тим часом… друзі повезли Іраклія попрощатись із своїм побратимом, Євгеном Яценою, вбитим під Донецьком.
Мене не відпускали. З дідусем і мамою Іраклія довго бесідували за чаєм. До сутінок…
Завершую цей грузинський есей 14 березня ввечері. Щойно прийшла з Шевченківських читань у музеї шістдесятників (на Гончара, 33). Вчені і студенти, шістдесятники читали твори українського генія. Але зал якось по-особливому зосередився, завмер, коли почув прізвище чергового читця: Михайло Апціаурі, учень 9 класу 133 київської школи. І Михайло читав “Кавказ”. Без акторських перехльостів, стримано, але з внутрішнім горінням. Читав душею. Слухачі аплодували йому чи не найбільше. У людей бриніли сльози на очах….
І подумалось тоді за Шевченком: Встане правда! Встане воля!
15.ІІІ.2015 р.
Воїн з Великих Копанів
Не знала та вража баба, що
…пустиню опанують
“Веселії села” (Шевченко)
Бачу у візочку в коридорі красивого чоловіка з темними колами під очима, з усмішкою на обличчі. То — Віталій Григор’їв. Обидві ноги в залізяках. Хотіли ампутувати, та Бог поберіг. Зібрали диво-лікарі розтрощені кістки і… чека на диво. Яке обов’язково буде! А поки розказує мені воїн-доброволець Віталій Григор’їв (за маминим прізвищем Міщенко) з Великих Копанів, що на Херсонщині, історію рідного села. Колись та, за Шевченком, вража баба — цариця Катерина відправила на виселки у сухий, безводний степ непокірних селян, голих і босих. Вони розглянулись, подумали і… криниць накопали! Коло криниць хатки поставили, садочки насадили. Об’явилося в краю багате українське село!
Пишається своїми предками Віталій. У його родині підростають трійко діточок. Як повернусь додому, — каже Віталій, — матимемо ще й четверту дитину. Хочу ще донечку. Любить життя, родину. Пишається малою Батьківщиною. Каже мені: “Я добровільно пішов захищати свій дім, свою родину, бо як ворог до хати вдереться, то важче буде його вигнати”…
Не знає той вражий дідько, на кого напав…
17.ІІІ.2015 р.
Врятував 22 дитячих життя
Військове назвисько “Монгол”, а насправді — Сергій Песчальніков з Івано-Франківська. Офіцер. На 7 блокпосту 150 діб одбивалися од ворога. Десантною технікою вивіз із пекла війни з Дебальцевого 22 дитини. Тепер у шпиталі. Щойно з таксі вийшов. Ледве йде. Допомагаю до лавочки дійти. Передих.
— З Ірпеня безкоштовно привезли і з ногою терпимо, — затинаючись, говорить мамі, яка сю хвилину телефонує синові з дому. Нема на людині живого місця, худющий! А я відчуваю — духом сильний. Показує мені свій військовий документ. На ньому фотка здорового, впевненого, кругловидого чоловіка. Не впізнаю в ньому Сергія, якого бачу тут, коло себе. З ним вітаються солдатики, які подвір’ям гуляють. Героя знають. Бесідуємо. Йому хочеться поговорити, щось нове почути, про себе розповісти. І щоб не на медичні теми.
…Розповідає як “контрабандою” з’їздив на день у Франківськ донечку Софійку побачити. І побачив. У школі. А як клас уздрів воїна АТО, Софійчиного тата, то весь встав і таку йому овацію влаштували… Аж просльозився воїн…
— Все болить, а як згадаю той момент, то лихе щезає, сили й оптимізм повертаються, — підсумовує лаконічну розповідь Сергій Песчальніков, рятівник дитячих життів.
Олексій Литовченко
та одинадцять його дідів
І знов візочок серед шпитального коридору. А у візочку світлий, розумний, трохи, правда, напружений молодий чоловік спортивної статури. Хочеться ту напругу в його очах розігнати. Обціловую, як рідну, стрижену його світловолосу голівоньку. Трохи розгубився. А в очах уже усмішка з’явилася. І вже довірливо, привітно дивиться на незнайому бабусю. Він щойно з реанімації і дуже радий побесідувати не на медичну тему. Зветься Олексій Литовченко. 30 років має. Родом із Білгорода-Дністровського, що на Одещині. В голосі — підкреслене почуття гідності: “Нас, Литовченків, сильних і патріотичних багато. Маємо родичів і в Києві”. (Згадую знайомих мені Литовченків — митців, журналістів…)
“А мої одинадцять дідів-братів захищали Україну в Другу світову війну!” Ці слова він вимовляє з особливим ентузіазмом.
Коли сказав про свою вищу юридичну освіту, я обережно зауважила, чи не у того паскудника Ківалова вчився, а він оживився: “Ні, що Ви, ні! Та у нас його кидаловим називають! Я вчився у Вищій військовій морській академії”. І тут ми призналися одне одному у спорідненості душ… Військовий юрист Олексій Литовченко на фронті був заступником командира по роботі з особливим складом у 28 окремій механізованій бригаді.
Біда дістала у містечку Горняк під Донецьким аеропортом… Журиться одним — дружина Оксана на дев’ятому місяці вагітності, а він… тут, у шпиталі мусить бути! Заспокоюю, як вмію…
І раптом…
Тут маю зробити філософську вставку: мирно, на задоволення обом, бесідували ми з Олексієм про життя. Ще й волонтери приєдналися. Раптом, де й взялася, підлетіла до візочка фурія, якась люта жінка, й почала кричати, нервово крутячи візочком, що сину не можна говорити, що всі тут вороги й негідники. Стала сина обзивати… Олексій вмент змінився. Де й ділися його спокій, рівновага. Почався бій з… мамою: “Одчепись од мене! Ти мене замучила! Щезни! Ти мене терзаєш, ти кров з мене п’єш! Ти — ворог! Йди звідси!” На ту жінку посипалась лайка… Не одразу все заспокоїлося…
Я з волонтеркою зайшла до 7 палати. І тут волонтери і сестри розповіли: схоже, що між сином і матір’ю серйозні розбіжності — вона чи не сепаратистка. Олексій — український патріот. А крім того, жінка, м’яко кажучи, неврівноважена. І вирішували, думали шпитальні працівники, як таку мамашу відправити звідси, аби не калічила сину здоров’я.
А я з власного життя розповім: жила в нашому будинку одна люта комуністка. Коли мене бачила, то намагалася обійти й ніколи не віталася. Коло неї підростала донечка, а тоді й онук. І, наперекір бажанням старшого покоління, стали вони українськими патріотами. Націоналістами! Драми поколінь не буде.
Вірю у Олексія з Оксаною. Діти будуть такими ж мужніми й патріотичними, як їхні батьки. І як їхні одинадцять дідів.
P. S. Коли пізніше прийшла до шпиталю, тої мами вже не було. Дай Бог їй прозріння.
28.ІІІ.2015 р.
Нащадок Григорія Сковороди
Великий Бурлук — у перекладі з татарської — “велика грязь”. Хто тільки не ходив тою гряззю — й татари, й печеніги. Ходили та й минали. А українське містечко Великий Бурлук на Харківщині не минало — розвивалося й утвердилося! І розрослася там родина Кузніченків. І Кузніченки, й все сьогоднішнє людство тої місцини шанують пам’ять свого земляка-філософа й поета Сковороди. Він тут ходив, думав, писав. Часто навідувався до поміщика Донця — Захаржевського. В будинку того чоловіка було знайдено згодом знамениту Велесову книгу!..
То все нещодавно розповідав мені, лежачи на шпитальному ліжку (у корпусі гнійної хірургії Київського військового шпиталю) тяжкопоранений воїн АТО Валерій Кузніченко. Розповідав так гордо, пишаючись близькістю із Сковородою! А я, слухаючи, подивляюсь на його наче вирвані реб
