Доктор філософських наук професор Петро Кралюк — не лише перший проректор Національного університету “Острозька академія”. Шанувальникам друкованого слова він відомий як письменник і публіцист, лауреат міжнародного літературного конкурсу “Гранослов”, всеукраїнського конкурсу “Україна. Духовні скарби”, премій імені Джеймса Мейса, імені Світочів, імені Миколи Гоголя “Тріумф” та володар інших відзнак. Нещодавно вийшла друком збірка його історичних творів “Синопсис”. Вона вже знайшла свого читача, адже суспільство прагне зміни системи поглядів на події минулого, бо історія важлива для нашого самоусвідомлення і самоствердження як великої нації.
— Петре Михайловичу, твори, що увійшли до збірки, уже друкувалися. Що спонукало їх об’єднати й видати знову?
— Так, більшість із них виходила друком. Мали вони резонанс — котрийсь більший, котрийсь менший. Виняток — новела “Рубльов”, яка не видавалася.
Писалися ці твори в різний час. Вони різняться за формою: це і творисповіді (“Рубльов”, “Блага вість од княгині Жеславської”, “Шестиднев”), і “подорожі в минуле” (“Діоптра”, “Віднайдення раю”), навіть є твірінтерпретація (“Лицар і смерть”). У якийсь момент я зрозумів, що вони становлять своєрідну цілісність. У них ідеться про високі здобутки нашої культури, які ми часто недооцінюємо. Є тут про ГалицькоВолинський літопис, іконописця Андрія Рубльова, що волею долі змушений був покинути рідну Волинь і переїхати до Московії, а також про знамените Пересопницьке Євангеліє, Острозьку Біблію й Острозьку академію, про глибокий філософськопоетичний твір Касіяна Саковича “Вірші на жалісний погреб Петра КонашевичаСагайдачного”, про твори одного з найбільших українських інтелектуалів ранньомодерного часу Мелетія Смотрицького тощо. У цій збірці ніби альтернативна історія української культури — аристократичної, позбавленої печаті “русского міра”, культури, яку часто в нас ігнорували, а то й віддавали “старшому” російському братові, як це було з іконами Андрія Рубльова, Острозькою Біблією чи граматикою церковнослов’янської мови Мелетія Смотрицького.
Мої художні твори, так мені видалося, створили своєрідну альтернативу Київському синопсису 1674 року. Він пропагував думку, що Московія, яка з часом почала іменуватися Росією, є наступницею Русі Київської — і в сенсі політичному, й культурному. Київський синопсис тривалий час — наприкінці ХVІІ й упродовж майже всього ХVІІІ сторіччя — був підручником з історії в школах Росії й України. Саме він заклав основи схеми російської історії, яка донедавна була загальновизнаною і в Росії, й у нас.
— Чи правдива вона?
— Насправді схема історії Київського синопсису фальшива. З огляду на сучасні інтерпретації з неї випливає, ніби росіяни, українці й білоруси мають спільний корінь, тобто вони кровні брати. А це не так. Якщо український етнос здебільшого витворився на слов’янській основі, то основу російського становлять угрофіни, білоруського — литовці. У цих народів різна ментальність і різна історія. Інша річ, що в часи Київської Русі слов’янське населення, яке переважно було предками сучасних українців, здійснювало політичну й культурну експансію на північні землі — у нинішню Росію й Білорусь. Один із героїв мого “Синопсису” князьфілософ Володимир Василькович будував міста на сучасній Берестейщині, доходячи до Біловезької пущі. Інші герої — БоброкВолинський, Андрій з Рубля (Рубльов) їхали у Московію, несучи здобутки військові й культурні. Граматика Мелетія Смотрицького у ХVІІ—ХVІІІ сторіччях була підручником, за яким вивчали слов’янську мову не лише в Україні, а й у Білорусі, Росії, Молдові та Румунії.
Отак відбувалася слов’янізація угрофінських та литовських племен, які пізніше назвалися росіянами й білорусами. При цьому вони “позичили” наш питомий етнонім — Русь. До речі, у своєму “Синопсисі” я переважно вживаю саме цей термін, коли йдеться про наші землі чи про наш народ. У книжці показую, що наша культура і загалом люд руський, чи то український, були і є самодостатніми — жодних “старших братів” нам не потрібно. Маємо величезний потенціал, який дає змогу не лише утверджуватися на землі, а й щедро ділитися своїми здобутками з іншими народами.
— На презентації “Синопсису” в київській книгарні “Є” Михайло Слабошпицький зауважив: історії нема, а “в минулому хаос, пітьма”. Чи погоджуєтеся з цим як історик?
— Для професійного історика таке визначення неприйнятне. Але з ним може погодитися людина, яка є історіософом і осмислює історію. Історії ніби й немає, принаймні справжня історія (те, як було) нам фактично невідома.
Зате є історики, які розповідають історію. Справді, про минуле здебільшого знаємо від них, а також від літераторів. Показово, що в нас великий попит на історичну белетристику. Це можна трактувати в тому сенсі, що українці цікавляться історією. Але ця цікавість — не що інше, як самоствердження. Адже якщо маємо минуле, то ми господарі на цій землі, маємо сучасне й можемо претендувати на майбутнє. Без історичних міфів держави, нації не утворюються. Це, здається, аксіома.
— Свого часу совітська пропаганда всіляко намагалася вихолостити з пам’яті волинян згадки про Острог як місто, що відіграло величезну роль в історії України. Це полягало в найменуванні вулиць, у тому, що в місті облаштували психіатричну лікарню і врешті Острогом стали лякати дітей. Ви ж пишете про Острог і навколишні землі як про знакове для українців місто. Чи справді ця земля чинить на людей, які тут перебувають, такий вплив?
— Те, про що ви говорите, було звичайною практикою радянського режиму. Для його утвердження необхідно було знищити небажану історичну пам’ять. Для цього не лише перейменовували вулиці, а й села, міста, нищили пам’ятки, натомість зводили нові пам’ятки “радянської епохи”.
Острогу тут, щоправда, пощастило. Принаймні йому залишили історичну назву — на відміну від села Дермань, яке лежить неподалік Острога й має великі культурні традиції (до слова, воно називалось Устенське — вочевидь, назва походить від річки Устя, яка має тут витоки). Так, в Острозі побудували психлікарню. Радянські керівники були не проти облаштовувати ці специфічні лікувальні заклади в історичних місцях. Наприклад, у Волинській області психлікарню облаштували в замкупалаці Радзивилів у містечку Олика. Саме в такій психлікарні розгортається дія мого сатиричного роману “Римейк”.
В Острозі ж зберігся старовинний замок князів Острозьких, тут функціонував непоганий музей. Навіть було організовано Музей книги. Робилося це не без певного умислу. Адже з Острогом був пов’язаний російський першодрукар Іван Федоров, який видрукував Острозьку Біблію. Тобто Музей книги, краєзнавчий музей мали б утверджувати думку про “дружбу” російського й українського народів, а на прикладі Івана Федорова ніби демонструвався пріоритет російської культури тощо. Хоч насправді діяльність Івана Федорова не свідчить про культурні переваги росіян. Федоров (в українських документах часто він фігурує як Федорович), імовірно, навчався у Краківському університеті, друкарську справу вивчав у Німеччині. У Московії він так і не зміг себе реалізувати (не ті були умови!), зате реалізувався в Україні.
— Та повернімось до Острога.
— Попри тиск радянської влади, тут зберігалася історична пам’ять, яка для цієї влади часто була небажана. Сама лише старовинна архітектура робила свою справу. Людина, яка виросла на землі, де є чимало артефактів минулого, інакше дивиться на світ, ніж людина, що виросла там, де таких артефактів немає. Прочитайте “Волинь” Уласа Самчука, який народився неподалік Острога, в селі Дермань, і це зрозумієте.
Чи знаковий для українців Острог? І чи має це місто якусь містичну силу, що благотворно впливає на людей? Думаю, так. Адже не випадково з цим містом пов’язана плеяда видатних особистостей нашої історії та культури: князі Костянтин та Василь Острозький (перший уславився як видатний полководець, другий — як меценат), письменникиполемісти Іван Вишенський, Василь Суразький, Герасим та Мелетій Смотрицькі, блискучий полководець Петро КонашевичСагайдачний, філософи Орест Новицький та Йосип Міхневич, культуролог, мовознавець Іван Огієнко, теоретик права Іоанникій Малиновський, правник і культуролог Євген Спекторський (до речі, останній ректор Університету Святого Володимира в Києві), Улас Самчук, Оксана Лятуринська.
— Кілька років тому Ви планували написати книжку про Енді Воргола — етнічного українця Андрія Ворголу. Чи вдалося здійснити цей задум?
— Вдалося. Нещодавно, цього року, луцьке видавництво “Твердиня” видало мою повість “Фабрика(ція)”. Думаю, сама назва натякає на присутність у цьому творі Енді Воргола.
Дія повісті відбувається в наші дні. Один високий державний очільник хоче влаштувати в мукачівському замку Паланок весілля свого сина. Та не просте якесь, а з витребеньками — щоб ні в кого такого не було. І ось на це весілля приводять мольфара, щоб той оживив статуї, які стоять у замку. Ці ожилі історичні персонажі стають весільними гостями. Так з’являються князь Коріатович, будівничий цього замку, угорські національні герої Ілона Зріні та Ференц Ракоці, відомий угорський поет Шандор Петефі. Але серед цих персон немає жодного українця! Це обурює нашого героя. Йому на догоду оживляють Енді Воргола, батьки якого походять із Карпатської Русі. Закономірно, Енді Воргол пропонує перетворити весілля на “Фабрику”. Що далі — читайте повість.
— Традиційне запитання про майбутні книжки, адже читачі чекають на нові постаті, які Ви повертаєте українцям.
— Планів багато — був би час. Спочатку плани організаційні. Адже для українського письменника важливо не лише написати твір, а й видати його та розрекламувати. Планую укласти свої сатиричні твори у збірку (приблизно таку, як “Синопсис”). Думаю, і “Фелісія”, і “Римейк”, і нинішня “Фабрика(ція)”, і багато інших моїх сатиричних речей не втратили актуальності — навпаки. Навіть назву для збірки придумав: “(Де)конструкція”. Залишилося небагато — знайти видавця.
Щодо суто творчих планів. Недавно зустрілися “на трьох”: аз, грішний, Олександр Ірванець та Андрей Хадановіч. Я їм запропонував: хлопці, напишімо до 200річчя з дня народження Достоєвського роман про нього. Сюжет такий: старий Достоєвський їде в село Достоєво (нині це Іванівський район Брестської області на кордоні з Україною, фактично українська етнічна територія) й оселяється там. Він не вмирає — Достоєвський же безсмертний. Переживає Першу світову. В село приходять поляки. Він поляків не любить, із ними в нього постійні конфлікти. Зрештою поляки забирають його в Березу Картузьку — концтабір майже коло Достоєва. Потім приходять совєти. Звісно, Достоєвський не в захваті — для нього це бєси. Ось ці бєси запроторюють його в сталінський концтабір, потім відпускають. Великий письменник скромно працює у скромному колгоспі. Згодом у Достоєво організовують музей Достоєвського, світоч російської літератури стає його хранителем. А вже за часів незалежної Білорусі для, так би мовити, комерціоналізації, у Достоєво організовують казино “Ігрок”, яким і керує Достоєвський. Сюди приїздять президенти трьох “братніх країн”, щоб зіграти з цією знаменитістю в рулетку.
Ідею роману підтримали. Не знаю тільки, чи реалізуємо.
А якщо серйозно, то я нарешті випустив книжку “Історія філософії України”, де намагався поламати усталені уявлення про нашу філософську думку. Тепер спробую написати роман про філософію України. Певним зразком для мене став “Світ Софії” Юстейна Гордера, де автор виклав історію європейської філософії у художній формі для дітей. Щоправда, мій роман буде не тільки і не стільки для підростаючого покоління, скільки для дорослих. Сподіваюся, що задум вдасться реалізувати.
Спілкувалась
Олена ШУЛЬГА
