Діти не помиляються: їхній тато — герой!

Микола ЦИМБАЛЮК

Жодної миті, як тільки-но Росія віроломно, підступно вторгнулася в Україну, донбасівець Анатолій Головченко не вагався. Уже 1 березня 2014 року він добровольцем прибув у військкомат. Але взяли його лише через три тижні. Та й то ще півтора місяця тримали в штаті військкомату. Нарешті йому увірвався терпець, і він написав рапорт із проханням відправити в зону бойових дій на Донбасі. З ним зохотилися ще десятеро полтавців, з якими він здружився за цей час. Тоді навіть не міг уявити, що попереду на нього чекають кровопролитні бої, полон, сім кіл сепаратистського пекла і торжество всеперемагаючої сили любові.

Анатолій родом із Луганської області, з Ровеньків. На Донбасі народилися і жили його батьки, діди. Донедавна і він там жив, працював на шахті. Але згодом разом із родиною переїхав у Полтаву. Коли Росія розпочала воєнну операцію з анексії українського Криму, він зрозумів: Батьківщина у небезпеці. Для нього, який виростав у суворому шахтарському оточенні, де шанувалися працелюбність, мужність і взаємовиручка, де кожен справжній чоловік не звик ховатися за спинами інших, рішення йти добровольцем на фронт не було випадковим. Тим паче, що за його плечима, сержанта, була служба в Українській армії.

Тривалий час його не призивали. Але Анатолію наполегливості не позичати. Нарешті дали номер телефону заступника начальника штабу якоїсь частини, як потім з’ясувалося, батальйону “Айдар”. Хлопцям тільки сказали, що це батальйон територіальної оборони. Отож у кінці травня їх одинадцятьох туди і відправили.

Спочатку підрозділ ніс службу під Половинкиним, потім — під Старобільськом. У складі “Айдару” Анатолій звільняв Щастя. В боях за селище Металіст (околиця Луганська) він і потрапив у полон до сепаратистів. Це сталося 18 червня 2014 року.

Того дня вони стояли на блок-посту з боку Луганська. В їхньому тилу, за річкою, в самому Щасті і біля заправки стояли регулярні війська ЗСУ, під Веселою горою — позиції 128-ї гірсько-піхотної бригади. Ввечері через їхній блокпост проїхала наша розвідка, попередили, що під ранок будуть повертатися. В означений час вони не повернулися.

— О шостій годині, — розповідає Анатолій, — на блокпост на машині прилетів наш комбат і повідомив, що наші розвідники потрапили в “пєрєдєлку” і треба їхати на виручку: “стрибайте швиденько і вперед”! Ми, осіб шість, застрибнули у машину і помчали. З собою, як завжди, автомати, по кілька гранат і “гепеешка”.

Минули блокпост 128-ї бригади, поїхали далі, до Веселої Гори. Там, на трасі, і зустріли “сепарів” на чотирьох автомобілях — 3 легкові й один мікроавтобус. Комбат не встиг ще загальмувати, як ворог відкрив щільний вогонь по машині айдарівців. Одразу під час висадки отримав поранення “Батя”, їхній старшина-афганець — кулею йому перебило кисть руки. Було зрозуміло, що сили нерівні, їм потрібна була допомога. Комбат, до речі, у званні підполковника, розвернув машину і поїхав за підмогою, а хлопці, зайнявши оборону, вступили в бій.

Коли Головченко описував мені цей момент, я не переставав дивуватися.

— У цьому наша проблема, — хитає головою Анатолій, — що така неорганізованість, яка панувала тоді на фронті, коли не зрозуміло, хто куди їде і за чим, і які цілі перед собою ставить, дорого нам коштувала. Так було в перші дні війни, зараз, може, поменше, але все одно… Зараз, кажуть, уже навчилися воювати. Але тоді було так…

За чверть години комбат привіз підмогу, ще шістьох бійців. Наказу, що робити, куди рушати, ніхто їм так і не дав. Утретє при­їхала до них Надія Савченко і дала команду відходити. Без втрат відійшли на блокпост 128-ї піхотної, там поповнили боєкомплект. Через півгодини, сівши на броню танка, їхня група з п’яти айдарівців знову помчала у бік Луганська. Зачистили гольф-клуб, і коли виїхали на трасу, якраз тоді за ними почала висуватися колона піхоти на трьох БТРах.

Тим часом танк із десантом на борту відірвався від колони піхотинців кілометрів на два. Вони не зогледілися, як бойовики запустили їх у “котел”, опам’яталися, коли по них почали прицільно бити з гранатомета.

— У той момент від попадання гранати в башту мене контузило і я злетів із броні, — пригадує Анатолій. — Поки опритомнів, виповз на трасу, а машина вже далеко попереду. А я весь у крові, руки посічені дрібними осколками. Зрозумів, що я в оточенні: наших не видно, сиджу і не знаю, що робити. Думаю: “Треба іти за своїм танком”. Знаю ж, що за нами десь колона іде. Якщо повертатимуся, то свої ж розстріляють, прийнявши мене за “сепара” — хтозна, хто там у посадці. Коли дивлюся, з поля чотири чеченці встали і пішли мені напереріз…

Тоді в Анатолія вибору не залишалося і він вирішив іти назустріч своїй колоні. Де короткими перебіжками, де повзком просувався. Потрапив у засаду, відійшов назад, і через поле по-пластунськи доповз-таки до сусіднього села. Але своїх там не було, його там виявили і пов’язали російські бойовики. Притягнули на блокпост, де уже були чеченці. Довго били. Як його знімали на відео, вели якийсь допит, він того вже не пам’ятає.

— Били, хто чим міг. Стріляли над головою, але то “єрунда”, — каже, а кутик губ іронічно смикається. — Плоскогубцями пальці давили… Хотіли ноги, коліна прострелити, але я сидів у бетонному водостоку. Один почав уже цілитися, а другий кричить: зараз зрикошетить! Тоді каже: давай пальці на ногах повідрубуємо. Боковим зору бачу (бо голову не можна було піднімати), той кудись побіг, а через хвилин п’ять уже прибігає з сокирою. Почали мене роззувати, “побуцали” мене так, що я літав, як м’яч. Розпластали, уже сокиру заніс, а тут — артобстріл із наших позицій. Якраз у цей час під’їхала машина Остапа Чорного, командира одного із місцевих бандформувань, кинули нас удвох у машину і відвезли в Луганськ.

Сашка, його товариша, який був непритомний (втратив багато крові) одразу забрали в лікарню. Толі ж лише перемотали голову і кинули в гаражну яму. А через якийсь час знову потягнули на допит.

Допитували його з “пристрастієм”.

— Зібралися натовпом, — каже, — всі зібралися, і всі один поперед одного кричать, не дають і слова мені сказати: “мразь, тварь, фашист”! Головне звинувачення було в тому, що я з “Айдару”, а цього батальйону вони бояться і дуже не люблять. А ми ще якраз чотирнадцятого Щастя звільнили. Тому вони мали до мене два запитання: чи брав я участь у звільненні Щастя і скільки людей я вбив. Більше таких питань не було. І хоч би що я казав, їм все було по барабану. Просто мстилися. А ще вимагали сказати, де ми тримаємо їхнього “Батю”. Під час звільнення Щастя ми захопили одного козачка, Батю. Він якраз в “Айдарі” сидів.

Одне слово, тоді кожен пропонував, що зі мною зробити — це як психологічний тиск. “Ми тобі руки, ноги повідрізаємо”! “Зараз будемо каструвати”! До цього, слава Богу, не дійшло, били, приводили до тями, відливаючи, і знову били, стріляли, катували електрошокером, кололи ножем, але коли всадили ніж у стегно, то далі вже нічого не пам’ятаю…

Від поранення, а потім катувань він втратив багато крові, уже “доходив”. Уже потім, як розповідала йому жінка з кухні, ніхто з лікарів, за якими послали в Луганськ бойовики, не хотів їхати до нього, щоб надати першу медичну допомогу “укропу”.

За будинком (офіс луганського енергомагната Кисельова, друга і соратника О. Єфремова), де російські найманці катували своїх жертв, стояла низка капітальних гаражів. В одних, куди в одиночку кинули Анатолія, сиділи смертники, а в сусідніх через стінку з ним — цивільні. Там провів він чотири дні. Потім його перевели в камеру-гараж, куди вкинули й Володимира Семистягу, голову Луганської “Просвіти”. В той же день за ним зайшли. Спочатку били тут же в камері. Потім забрали на допит. Повернувся Семистяга з численними опіками від цигарок на шиї, руках…

Анатолія більше не чіпали. Десь через тиждень-півтора до них почали підкидати людей. Першим був Антон Тьосов (запам’ятав його прізвище, бо воно співзвучне з Утьосов), він із Луганська. У нього була якась темна історія, про яку, може, й не варто згадувати, щоб не нашкодити. Хоча він допомагав “сепарам”, але не тим, хто його заарештував.

В один із днів прийшов командир місцевого бандформування Остап Чорний (колишній мєнт, потім працював в охороні ГЕС Енергодара) і наказав Головченку збирати свої речі: “Тебе будуть міняти”. Але йому не було що збирати. У нього був хороший мультікан (це різновид добротної британської форми), яку він придбав за власний кошт перед відправкою на фронт. Камуфляжна куртка, розірвана, порізана під час допитів, вся в крові. Штани з нього зняв під час допиту один із “сепарів” і забрав собі. Так само як і берці, військові черевики. Тож спустившись у підвал, Анатолій лише попрощався зі співкамерниками.

На обмін його взяли ще з трьома полоненими, як з’ясувалося, вони були по “сусідству” в гаражі. Їх посадили в машину, відвезли в двір облвиконкому. Зустрів наших бійців Володимир Рубан, один із волонтерів — організаторів Офіцерського корпусу, який займається обміном військовополонених. Вишикував їх, проінструктував, суворо застеріг, щоб зберігали самовладання під час перетину ворожих і своїх блокпостів. Адже не виключені будь-які провокації, а психіка в бранців, які пережили не один стрес після перебування в руках російських найманців, непередбачувана.

Але їхній броньований “Лексус”, спеціально замовлений для перевезення таких пасажирів, успішно виїхав на підконтрольну Українським збройним силам територію.

Їх привезли в Щастя, в розташування “Айдару”. Там уже було багато нових бійців. Серед давніх знайомих побачив Пилипа Аркадійовича Махнюка, майданівця-афганця. Привіталися, обнялися, той розпитав його, потім завів у свою казарму, дав тушонки, нагодував і наказав лягати спати. В розташуванні “Айдару” він був ще чотири дні, а батальйон наступного дня пішов на Луганськ. Головченка ж волонтери забрали в Полтаву, де на нього чекав госпіталь.

Хлопці, які везли його в Полтаву, казали: ось тепер, коли повернешся на фронт, ти будеш їх “рвати”, не заспокоїшся, поки не помстишся тим гадам. Але злість і мстивість не в його вдачі.

— У будь-якому разі, — казав він, — я повинен залишитися людиною, а не диким звіром. Звичайно, якщо ворог проти мене воює, іде на мене зі зброю в руках, природно, що я вимушений у нього стріляти. Але якщо він опиниться у полоні, то, незважаючи на те, що довелося мені там перетерпіти, я не знущатимуся над ворогом, як це роблять із нашими полоненими російські найманці. Вважаю, що людина має відповісти по закону. Не маю жодного морального права її принижувати, вбивати.

У госпіталі Анатолій Головченко пробув майже три місяці. Як він розповідає, після звільнення він не міг приїхати до дружини і просто їй сказати: “Олено, я повертаюся на фронт”. Занадто багато зробила вона для його звільнення. Фактично саме завдяки дружині, яка підняла на ноги всіх, до кого змогла достукатися у високих київських кабінетах, Анатолій зобов’язаний своїм звільненням. Тож вони домовилися, що він проходить повний курс лікування і реабілітації, і лиш тоді повертається. Тому в “Айдар” він повернувся восени, коли був уже початок жовтня. Батальйон стояв у Щасті. Дійшовши до Луганська, через вимушене і неіснуюче перемир’я, нашим бійцям наказано було відступити на висхідні позиції. Не з власної вини здали ворогові і Веселу Гору, і Металіст, за які покладено стільки жертв.

Із давніх однополчан в “Айдарі” практично нікого не залишилося. Більшість загинули, були й такі, хто подався додому. Тоді якраз їхній комбат Мельничук балотувався і став депутатом Верховної Ради. Деякі люди пішли за ним. Зрештою, за всіма, хто покинув “Айдар”, не шкодували.

— Бо на цю війну ідуть різні люди і з різною метою. Є справді патріоти, для яких свобода і незалежність України над усе, але є й такі, які просто поїхали повоювати, а хто й збагатитися. Є різні…

Так, на Донбасі нині війна, а тому наша армія мусить бути армією, з боєздатними підрозділами, мужніми і професійними командирами, з чіткою і керованою структурою. На початку, коли Росія окупувала Крим і розпочала бойові дії у двох східних областях, там цього абсолютно не було. Досвідчених командирів як таких не було. Був комбат, був помічник — старшина-афганець, оце і все командування. Через них вирішувалися всі питання.

Восени, коли Головченко повернувся на передову, він сподівався, що все змінилося. Але нічого подібного, щоправда, були прикомандировані офіцери ЗСУ, був штаб, але в самій структурі нічого не змінилося. Тому Анатолій вирішив у грудні перевестися в 25-ту дніпропетровську аеромобільну бригаду. Службу ніс під Горлівкою. 17 березня його демобілізували, залишивши в оперативному резерві.

…Анатолій досі ще не має посвідчення учасника бойових дій. Так само, як держава не спромоглася представити героя до навіть найскромнішої нагороди. Лише Святійший Патріарх УПЦ КП Філарет нагородив мужнього воїна церковним орденом Володимира Великого і медаллю “За жертовність і любов до України”. Але найбільша нагорода для Анатолія, після того, що з ним було на фронті, — повернення додому живим. Бачити кохану дружину Олену і двох їхніх синів, 11-річного Владислава і 4-річного Святослава. Вони пишаються своїм батьком і гордо всім повторюють: “Наш тато — герой!”.

— Річ не в тім, що я герой, — каже він. — Це дружина таким чином виховує в них любов до своєї країни. І правильно робить. Бо національна свідомість до кожного з нас приходить через усвідомлення гордості за свою родину, малу батьківщину, Україну…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment