Микола ПЕТРЕНКО,
письменник
Щойно прочитав у “Слові Просвіти” (ч. 17 за 2015 р.) слово на захист доброго імені направду гідної людини Левка Вардзарука — статтю “Хто є хто”, і я хочу приєднати і свій голос до голосу С. Волковецького, П. Арсенича, Д. Павличка, Б. Боровича, О. Кушнірчука.
Я зазнайомився із Лукою влітку 1971 року — саме збиралися родиною поїхати на відпочинок у гори, і мій колега Іван Гнатюк порекомендував вибрати Космач. Я вже бував там, мандруючи горами, точніше, — працюючи над створенням серії телепортретів гуцульських майстрів — різьбярів Юрка і Семена Корпанюків, а також молодшого тоді Миколи Грепиняка, вишивальниці Ганни Герасимович, керамістки Поліни Цвілик і її доньки, килимарки Ганни Василащук, та ще інших — адже їх було без ліку, в ті часи навіть правління обласної організації Спілки художників мало своє пристанище в Косові, адже в навколишніх селах жила переважна більшість її членів.
Іван підказував, до кого там звернутися — саме до Луки Вардзарука. Він і сам їздив туди вже двічі чи тричі — адже в космацькій церкві правив Іванів друг із воркутинських невільничих років священик Василь Романюк.
Лука й справді приязно зустрів нас, допоміг влаштуватися на далекій околиці цього розкішного села, у родині його сестри. І пообіцяв познайомити з невільничим другом Івана Гнатюка.
Так, він справді остерігався, бо на нього в ті роки влаштували справжнє полювання пінкертони з відповідної служби. Тож ми до отця Романюка вирушили увечері, вже як стемніло. Нас уже чекали — і ми майже до ранку провели за розмовами, частуванням, читанням віршів, адже і отець Романюк виявився досить оригінальним поетом із власною тематикою.
На згадку про ті відвідини одержав дарунок — чи не півсотні унікальних писанок, їх у священика Романюка було надарованих безліч.
Невдовзі мене прикликали знову на зустріч — приїхав Іван Гнатюк. Знову незабутній вечір, який за традицією затягнувся до ранку.
Саме тоді на Гуцульщину налетіла небувала гроза, гірські ручаї перетворилися на розгнівані ріки, мости та греблі позривано, поля затоплено…
Вийшло так, що ми вибиралися додому трохи раніше.
Нас проводжали до Коломиї Лука Вардзарук, Іван Гнатюк, Василь Романюк. Щоправда, вони добиралися до Коломиї окремо. Але біля вокзалу ми зустрілися та знову провели кілька годин, чекаючи потяга. На пам’ятку сфотографувалися.
Я тоді не передбачав, що отець Василь через двадцять років стане українським патріархом Володимиром, і не зберіг усіх фотографій. Але дві залишилося — де ми із Іваном Гнатюком і Василем Романюком, а на другій — ми з Іваном і Лука Вардзарук.
Ще додам: у сестри Луки Вардзарука я замовив тоді кілька вишиваних краваток. А що сам я краваток не ношу, то одну подарував при нагоді Григору Тютюннику, він саме приїхав до Львова. Але вийшло так, що він у ній погонорував лишень півдня — обмінялися із Федором Стригуном на шарф, а що Стригун також не тішиться краватками, то отой Григорів дарунок — а точніше, Вардзаруків, зберігається у Стригунів понині.
Ми з із Лукою продовжували спілкуватися. При наступній зустрічі якось згадалося і про Московський фестиваль 1957 р., на який Лука мав їхати разом із космацьким ансамблем, але йому не дозволили. Ми ж із Романом Іваничуком побували як переможці літературного конкурсу, і саме Роман завів мене на концерт, на якому так затято вибивали “Аркан” побратими Луки Вардзарука.
Я не знаю більшого, не знаю потаємного, — але вірю і відчуваю душею, — тож для мене Лука Вардзарук був і залишається порядним і чистим, вірним сином свого народу, талановитим етнографом, вродженим педагогом.
