Лубківський Роман Мар’янович. Ключові слова: поезії, переклади, переспіви; худ. І. Остафійчук. — Львів: СПОЛОМ, 2015. — 184 с.
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
к.ф.н., Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка
Поет, незалежно від “паспортного віку”, — барометр сучасності. Час теперішній вириває його з “вічності”, з того емансипованого від життєвої конкретики світу, в якому поетові часто хочеться заховатися від суєти, марноти нашого повсякдення. Поет може передбачати майбутнє, проте від такого “дару” нелегко й самому поетові, зокрема, тоді, коли попереду, у часі прийдешньому, бачиш прірву.
Роман Лубківський, безперечно, належить до поетів-мудреців, залюблених у слово і в тексти, які “відстоялися” у часі. Поет, який українською оживив трагедію “Срібний сон Саломеї” Ю. Словацького, драму “Іван Мазепа” Й. Вацлава Фріча (за що здобув премію “Ars Translationis” ім. М. Лукаша від журналу “Всесвіт”), поему “Войнаровський” К. Рилєєва, нині не може залишатися у світі, далекому від сьогоднішнього болю, який переживає Україна в умовах війни з путінськими “чоловічками”. У результаті й постала збірка поезій, де невипадково надруковані й переклади творів російських письменників XVIII—XX століть (Олександра Сумарокова, Василя Капніста, Кіндрата Рилєєва, Михайла Лермонтова, Афанасія Фета, Максиміліана Волошина, Осипа Мандельштама та ін.). Цей розділ знаковий: кожен російський твір показує, як у “братній” Росії протягом століть формувався комплекс месіанства, віра у власну вищість Росії-Русі (держави-цивілізації) й водночас показано голоси тих, хто писали про божевілля й маніакальний психоз російської культури, яка, звеличуючи себе, не бачить прірви, до якої підійшла. Ще крок — і падіння неминуче. “Пророки” російської культури говорять про фатальну приреченість Росії, про смерть мови й народу, про смертоносність російського меча. Але в Росії панує якась дивна сліпота, як у однойменному романі Жозе Сарамаґо. Росія не хотіла бачити, що замість могутньої держави постав тиран-мутант, здатний тільки нищити.
Нова книжка Романа Лубківського — “Ключові слова” — про Майдан, який у поетичній візії майстра належить до таких знакових подій української історії, як Берестечко або Крути.
Згадалося Тичинине
“На Аскольдовій могилі… —
Поховали їх,
Триста мучнів українських…”
І постала перед очима
Небесна Сотня!
<…>
Кривавитимуть у серці
Як Берестечко,
Крути,
Майдан!
А біль —
Він житиме.
У нащадках!
Збірка складається з 5 розділів — “Межовий знак. У точці неповернення”, “Dies irae. День гніву”, “Сучасні фантасмагорії в калейдоскопі історії”, “Жмут бистрих блискавиць”, “Псалми від Романа” — і постскриптуму “Замість слів прикінцевих”. Це книжка, видана доволі ошатно й естетично привабливо, про трагедію України, яка вперше в новітньому історичному часі пережила пролиття крові, це поетична історія про зіткнення, інспіроване Москвою, новітньою Імперією Зла.
Імперіє Зла!
Знову доводиш,
Що пожирала власних дітей
І ніколи не гребувала
Чужими.
Знов і знову жадаєш крові,
Знову прагнеш “збирати” землі
У ядерний свій кулак,
Пазурі якого
Здригаються і скриплять
У мертвецькій судомі.
Суб’єкт лірики переживає внутрішні психологічні потрясіння, показуючи історичний калейдоскоп “дружніх взаємин” між Росією та Україною. Ця книжка має виразне антиколоніальне спрямування. Проте є в ній і властива східній поезії мудрість, вдивляння у “великий час”, у якому по-особливому бачиш трагедію сьогодення. Ця трагедія мусила відбутися, проте чи зможе вона спинити “злих людей”? Чи Україна нарешті позбудеться радянського тоталітарного спадку й увійде у простір справжньої свободи? Більше в Україні не повинно бути “холуїв імперії”, тих, хто мають рабський дух і хто у своїй суті не є носіями української ідентичності. Революція гідності відбулася в результаті “комунікативного колапсу”, коли ошукачі та оббріхувачі народу остаточно перестали чути й бачити український народ.
На майданах моїх —
Доживають чужинці-бонзи,
На майданах моїх…
В нас украдено все,
Ще з епохи бронзи,
Нам зостався — подертий міх:
Дурносміх
З осоружних комедій лахи,
А з трагедій — не гнів,
а плач!
Усе це — результат радянської політики, спрямованої на вихолощення не просто національного, а й загалом “притомного”. Людина ставала рабом системи. Янукович так само був лише маріонеткою в путінських руках, проте він уявляв себе Цезарем.
Тут Путін згадав
Про Януковича:
“Це мій вірний холоп,
Правда, постійно плутається
під ногами…”
Холуй ніколи не буде полководцем. Час Януковича відіграв вирішальне значення у розриві України з простором зла, несвободи, фальшувань, цинічних фікцій. Проте часом у голосі ліричного суб’єкта з’являються нотки розпачу: ошуканство може повторитися, смерті можуть повторитися.
Пророка живого — тут близько немає, —
На європідсонні блаженно дрімає, —
Торгівля — у храмі, в цвинтарному
склепі, —
І важко збагнути мені, недотепі, —
Це що за кумедія? Що за вистава,
Де дії нема, тільки ява і з’ява!
<…>
Фальшивим сльозам
тільки б литись і литись,
Фальшивим клевретам —
фальшиво молитись,
Шукати хазяїнів — підлим лукавцям
і слуг добирати новим хлібодавцям.
Нові політичні керманичі, які прийшли на зміну, також можуть загратися “в політику”, яка у принципі є апріорним злом. І ліричні голоси Р. Лубківського нещадно вказують на ту трагедію, яку переживає українське суспільство сьогодні. Десь європейські лідери не можуть уторопати, що ж відбулося в Україні, де пролилася кров за прагнення нації бути в Європі.
Шаліє політичне фортеп’яно.
Йому все по цимбалах, — все одно…
Зітхати ніжно чи ридати п’яно,
Йому все’ дно, мовляв, ідім на дно!
Учора — мудра партноменклатура,
Сьогодні — геніальний олігарх…
За пультом. Інструмент, клавіатура
Послушні владі. Знав про це Плутарх.
Хто диригує? Хор (читай: Парламент)
Хто паличку підносить? Президент.
У залі — вічний, споконвічний лямент
Гармонії чи ладу — ні на мент.
Оглухли всі… Та… Був собі Бетховен,
Нікого він не чув, бо втратив слух.
Він, музики божественної повен,
Примушував ридать панів і слуг.
І наші політики не можуть збагнути відповідальності перед нацією, де на наших очах гинуть найкращі, гинуть жертви “Великих Маніпуляторів”, які проголосили війну “ідеологій”, поставивши ідеологію вище від людини. Один із таких псевдотиранів ганебно втік. Хотів собі пам’ятника зробити, а проте, тікаючи, вкрав і цемент. А тиран Путін і досі не може сприйняти європейської України. Розуміючи, що Україна не повернеться до імперії, він хоче знищити найкращі сили української нації, кидаючи в котел війни чоловіків, немовби шматки м’яса. Не тільки люди, а й пам’ять, тобто найцінніші пам’ятки української культури можуть бути в небезпеці:
Сторозтерзаний Київ
Поміж Хрещатиком,
Європейською площею,
Вулицями Грушевського
та Інститутською.
Вибухи світлошумових гранат
Пробиваються до сейфів
фондосховища
Інституту Твого імені
Де зберігаються рукописи
“Трьох літ”,
“Захалявних книжок”, листів
Та “Журналу”.
(вірш написано 18—19.02.2014 р.)
Усе те, що сьогодні відбувається в Україні, не може не відгукнутися в серці справжнього поета, яким є Роман Лубківський. Часом його вірші мають іронічну чи саркастичну тональність. Р. Лубківський — поет-інтелектуал, знавець світової культури, який бачить ницість кремлівського чоловічка. І іронія — природний захисний бар’єр у морі абсурду, до якого вдаються кремлівські прислужники.
Тут Мао Цзе Дун
Заявив
Про зацікавлення
Занедбаними східними просторами
Колишнього СРСР
І намір зістикувати
Велику Китайську Стіну
Зі стіною Кремлівською,
Аби захистити права
Китайськомовних
У Китай-Городку — в столиці Московії.
Україна Революції гідності — це величезний біль і розпач, утрата життів батьків, синів, дідів, які вже ніколи не повернуться до своїх родин. Із лютневого Майдану. З АТО. У “Ключових словах” Р. Лубківський говорить про теперішню трагедію України як про щось неминуче, метафізичне й водночас абсурдне. Загибель найкращих синів України, які віддали свої життя, щоб зупинити тирана, — це, по суті, цивілізаційна катастрофа. Але абсурдність полягає у тому, що винуватцем війни став не тільки тиран, а й “олігарх”, хтось нікчемний і ниций, “холоп”, який хотів стати тираном-деспотом, а перетворився на посміховисько.
Нараз пролунав дзвінок
Із Ради Безпеки ООН, —
Телефонував
Черговий телефоніст Чуркін;
“Унаслідок
Глобального потепління
Далекосхідні
Території РФ
Відкололись і дрейфують
У напрямку КНР;
На островах,
Суміжних із Японією,
З’явились зелені чоловічки
У чорних масках
Із гаслами: “Нам Путіна не надо!
Нам надо Мікадо!”
Надійшла інформація,
Що Кубань
Після референдуму
Возз’єднається із Зеленим
та Сірим Клинами,
А в Новосибірську
Проголосили
Українську Народну Сибірщину…
Плутарх справді передбачив це століття тому. Суб’єкт лірики, поетичний голос “сучасних фантасмагорій” Р. Лубківського не може залишатися осторонь, коли його країна переживає чи не найбільше переформатування за всю новітню історію. Проте поет живе у своєму часі, в якому тексти й голоси різних епох можуть сходитися в моменті сьогодення, аби передбачити майбутнє. Звернення до перекладів, до текстів інших культур і епох тільки посилює епічність трагічного звучання, розкриває “вічну природу” людини, в якій міститься зло, рабство, ницість і віроломство.
Завершує книжку розділ “Псалми від Романа”, у яких Р. Лубківський показує реальність “за біблійними мотивами”. Він відтворює псалми 2, 4, 5, 26, 28, 42, 53, 54, 138, 150. Світ, звичайно, бачив не менш криваві війни; герої залишалися в пам’яті. Людина здатна побороти Зло й перетворити Левіафана. Головне — мати світлий дух і потребу у правді й гідності. “Ключові слова” Р. Лубківського — це слова про українську націю й Україну, які здолають Левіафана.
