8 травня в Дніпродзержинську помер поет Володимир Іванович СІРЕНКО, дисидент та правозахисник, автор поетичних і прозових книг, журналіст, людина яскравої вдачі, життєлюб і гострослов. Він завжди був там, де йшлося про українську справу, брав активну участь у громадському і літературному житті Дніпропетровщини. Востаннє ми передзвонювалися із Володимиром Івановичем на початку квітня — він читав “Слово Просвіти” і не лінувався висловлювати свої думки про газету, наших авторів і їхні публікації. Безперечно, так було ще й тому, що ми з Володимиром Івановичем давні знайомі ще з сімдесятих, і він, як старший роками, не забував радити, підказувати, критикувати. А ще дуже переживав за події на Сході, бо вважав, що “не можна поступатися навіть грудочкою української землі”. Скажу одразу: сам Володимир Сіренко у своїй українськості ніколи не поступався. Народжений у Приазов’ї, жив, учився, працював на Дніпропетровщині, завжди знаходив українське товариство і був його душею. Свої майже 84 роки не вважав підставою для скніння, продовжував писати, друкуватися, виступати, мав шанувальників в Україні та за її межами. Кілька років тому знайшов назву для своїх віршів — куценики. Двома, трьома, чотирма рядками висловлював усе, що на серце лягло. Ми друкували дещо зі збірки “Куценики” на шпальтах “Слова Просвіти”. Думаю, що й ця публікація ляже на свіжу могилу Володимира Івановича як нев’янучі квіти любові й пам’яті, так само, як і його останні слова, звернені до читачів: “Хай щастить нам в Україні, яку я люблю більше всього на світі. Заради неї варто жити і творити”.
Любов ГОЛОТА
* * *
Страшна хвороба — думати одне,
але казати і робити інше,
допоки день мій, обійди мене
в освідченні, у бесіді, у вірші.
* * *
Було і, мабуть, вічно буде —
з легкої владної руки
виходять в люди словоблуди,
а правдолюби — в жебраки.
* * *
Як застигнуть і серце,
і жилка тремтлива на скроні,
Україно, тоді наді мною за рідним селом,
у таврійських степах,
посади запромінений сонях,
щоб він завжди, як я,
повертався до тебе чолом.
* * *
Плоска преса,
що зпід преса.
* * *
Лиш блазень може заспівати,
коли навколо нього грати.
* * *
Тримайся, Захід! До Европи
радянські йдуть пітекантропи.
* * *
Горлаємо, як недотепи:
— Свобода! Тепер ми орли!
Стривайте. Зірвавшись із цепу,
нашийник ми ще не зняли.
* * *
Яку мову в душу взяти?
Просвітління — ні на мить.
В головах совків затятих
“какаразница” сидить.
* * *
Не маю зла до жодного народу,
крім росіян. І їхня в тім вина.
Там, де вони, спалахує війна,
там топчуть незалежність і свободу.
* * *
Українських комуністів юрми
славлять велич ленінських ідей
на кістках убитих ними в тюрмах,
голодом заморених людей.
* * *
В Росії, величчю пихатій,
в поразках, в зникненні води
були постійно винуваті
хохли, чучмеки і жиди.
* * *
Так було, так лишилось понині.
Міцно зв’язані дружби вузли.
Українці ми в Україні,
а в Росії повсюди — хохли.
* * *
На зоні матючились дико
узбек, українець, калмик.
Це свідчить, що справді великий,
доступний російський язик.
* * *
Війна — палацам, мир — убогим хижам.
До рівності одвічна ненависть.
Перемагає бунт. І — дивовижа!
Палац стоїть, і хижа теж стоїть.
* * *
Москві не ми потрібні, а залізо,
Руда, вугілля, наш родючий степ.
Ми знов, дурні, в імперію залізем,
але її вже зватимуть ЄЕП.
* * *
Мені боляче дуже було в чужині.
І отам зрозумів я у чому причина.
Всі у світі краї, всі красоти земні —
аніщо, коли в серці твоїм Україна.
* * *
Мого батька за “язик” поперли
з партії, а потім засудили,
ну а потім зовсім його зжерли
партноменклатурні крокодили.
* * *
Їдуть в зарубіжжя з України
по зелену доларну листву.
Я без України і години,
навіть у раю, не проживу.
* * *
Нас мільйони за кордоном нині.
Якщо буде й далі, як тепер,
то тоді лишаться в Україні
президент, міністри і прем’єр.
* * *
Шпигун КДБ, комуніст,
Росії всія повелитель,
московський спортсмендзюдоїст,
кавказький сортирний мочитель.
* * *
Зірвав листок бузку — і серце защеміло.
В дерева і траву вростає, мабуть, тіло.
* * *
Шукають предків серед лордів,
серед князів, серед дворян.
А я нащадок (і цим гордий)
його Величності селян.
* * *
В атомноракетний вік
жив на світі чоловік.
Озирався всюди лячно,
обережно говорив,
заховався у свій шлунок
і себе переварив.
* * *
Українець я! Тому і мушу
так прожити відведені роки і дні,
щоб по смерті ніхто не прокляв мою душу
і у знайдений череп не плюнув мені.
* * *
Можеш всі мови на світі пізнати.
Навіть розкриється їх глибина.
Та пам’ятай — твоя мова, як мати,
як Україна, свята і одна.
* * *
Роздивляються моди банкіри, прем’єри,
найчорнішого бізнесу сяйні стовпи.
Всі наряди — для ледарів. Гей, модельєри,
розробіть щось нове для лопати й сапи.
* * *
Всі прем’єри, президенти заявляють звично,
що потенція у нас є економічна.
Але баче наш народ, як на ринок піде,
що вона у нас — немов у старого діда.
* * *
Як довести отим дурним і лютим
прихильникам не духу, а жратви,
що, як вони, і я сьогодні в скруті,
але не раб і не сміття Москви.
* * *
Завжди в імперії “старшого брата”
скраю стояла “молодшого” хата.
* * *
Творця здолав тваринний страх
і він вже раб, підніжок, прах.
* * *
Біленька хата, верби край ставка,
в городі, мов квітуча вишня, мати.
Любов до Батьківщини витіка
ізпід порога батьківської хати.
* * *
Наша мова — і будні, і свята,
Як і нам, їй не буде кінця.
Нею нам ворогів спопеляти
і братів зігрівати серця.
* * *
Розлючена мати дитині
кричить, щоб закрила свій рот.
І влада кричить. Тож понині
в країні байдужий народ.
* * *
Не кожний, хто народжений, людина.
Запам’ятай, в життя зробивши крок, —
людина той, пряма у кого спина
і голова зоріє від думок.
* * *
Не таланить на вождів
нашому народу.
Той від влади одурів,
той дурний від роду.
* * *
Розкутий небом і любов’ю мами,
стою з народом на своїй землі.
Стою! А десь у далині під нами —
прем’єри, президенти, королі.
* * *
Був гарант не українець,
і прем’єр не українець.
В Раді, де не глянь, — чужак.
Тому в нас усе не так.
* * *
Щоб народ наш уцілів,
окупантівмоскалів
треба гнати в шию
в мать їхню Росію.
* * *
Не пішли до ляхів, обминули турків,
віддались Московії, як оті придурки,
потруїли душі, мовно скацапіли,
сіли і споганили пращурів могили.
* * *
Що бідний, не шкодуй ніколи.
Згадай, Адам від щастя сяяв голий.
* * *
Хочу, щоб у місті й поза містом,
всюди, де святиться мій народ,
звали мене націоналістом —
це одна з найвищих нагород.
* * *
Поки дітям у підвалах сниться
хліб насущний, що не завжди є,
хай на світських зборищах в столиці
всім закуска в горлі застряє.
* * *
Коли помру, коли на бій не встану,
в землі потлію, глиною я стану,
тоді нехай хтось візьме тую глину
і зробить з неї крем’яну цеглину,
й жбурне її без промаху, зі свистом,
в найбільшого в Росії шовініста.
* * *
В Древнім Римі, в Радянськім Союзі
рабства суть була завжди проста.
Раб не той, в кого порожньо в пузі,
а у кого в душі пустота.
* * *
Ми всі за вітчизну єдину,
А в регіоналів одне в голові —
як на регіони розбить Україну
І порегіонно віддати Москві.
* * *
Росіяни, як ви всі станете в колону,
покрокуєте з піснями до свого кордону,
ми зрадіємо. Нарешті, стало вам відомо —
розбудовують Росію не у нас, а дома.
* * *
Вибори. З ранку до ночі товчуться
ті, котрі вірять у краще життя.
Їм невтямки, що однаково звуться
виборчі урни і для сміття.
* * *
Чую — вічного немає, тоне все в імлі.
Вірю — вічно українці будуть на землі
і світитиме їм в душі, як ота зоря,
слово наше материнське, слово Кобзаря.
* * *
Не вимолюють волю — виносять із бою,
з тюрем, де не побачити сяйва зорі.
Незалежність — коли прапор твій над тобою,
на землі твоїй мова твоїх матерів.
* * *
Краще в гори вибита дорога,
аніж стійло тихе в низині.
Я рабом не буду і у Бога.
Хай Всевишній вибачить мені.
* * *
Перед тим, як лягти у мовчання глибоке,
припаду я, гріховний, до Господа ніг
і молить його буду, зітерши коліна,
щоби він Україну навіки зберіг.
* * *
Найкращі солдати в армії
країни, де люди роз’ярмлені.
* * *
Братиукраїнці! Щомиті, щоднини
єднайтесь заради буття і добра.
По одному ми на землі — порошини,
а разом — незрушна гора.
* * *
Як гукнуть до пекла чи до раю,
я у всього людства на виду
свої твори в стосик поскладаю
і тихенько через кряж піду.
